«Давайте не будемо сприймати нашу планету як щось звичне. Я не сприймаю сьогоднішнє нагородження як належне. Кліматичні зміни реальні, це відбувається прямо зараз. Ми маємо працювати разом!», – заявив Леонардо Ді Капріо зі статуеткою Оскара в руці. Останнє, що я очікував почути від Лео, – ці слова. А тому він – молодець. Добре тримався. Або добре стримався…
Іноді мені здається, що всі ми своїми інтернет-мемами й іншими жартами трохи перебільшували значення статуетки для нього — поза сумнівом, чудового актора, чия проблема полягала тільки в одному: упродовж своєї блискучої кар’єри й за численних номінацій на цей самий «Оскар» завжди одержували ті, кому трохи більше щастило.
Бо ж тільки удача й уставання з «тієї» ноги того чи іншого кіноакадеміка приносить формальне визнання величини артиста. Підкреслю: формальне. Заслуженим (у гонорарному плані) і по-справжньому народним Лео став давно. І не тільки в Якутії…
Але щоб формалізувати ці звання, йому довелося чимало страждати у всьому своєму кіношному житті, а не тільки в інструкції по виживанню від Х’ю Гласса. І за сукупність цих страждань Ді Капріо, як мені здається, і дали «Оскар».
А взагалі це була, мабуть, одна із найдивніших церемоній нагородження за останній час. Для більшої драматичності на місці сценаристів сьогоднішнього дійства я б номінацію «Кращий актор» залишив наостанок. Кому цікавий «Найкращий фільм», коли головна «оскарівська» драма останніх років так щасливо закінчилася буквально за десять хвилин до цього?
А тому присудження головної нагороди світового кінематографа «картонної» кіноісторії про журналістське розслідування педофілії серед католицьких священиків вийшло якимось зім’ятим. І залишило особисто у мене якісь зім’яті почуття. Якщо «У центрі уваги» заслужило на більш пильну увагу кіноакадеміків, ніж люте дорожнє божевілля «Божевільного Макса», легендарність «Легенди Х’ю Гласса», грайливість «Гри на зниження», то щось в «оскароносній» свідомості цих самих кіноакадеміків мені (та й не тільки) непідвладне розумінню. Тому, напевно, я (та й не тільки) – не кіноакадемік…
Якщо ви ще не бачили цього фільму й збираєтеся подивитися, то приготуйтеся до того, що найбільш видовищною його сценою буде та, «у якій герой Марка Руффало перебігає дорогу в неналежному місці при спробі піймати таксі. Решта часу стодвадцятихвилинного хронометражу приділяється рутинній роботі репортерів Boston Globe — безуспішним спробам розговорити свідків і жертв, зв’язуванню між собою розрізнених фактів у цілісну історію, летючкам у клаустрофобно тісному просторі скляного офісу… Ані відкритого протистояння з церквою, ані суперництва з колегами по цеху з інших видань, ані гонінь на редакцію з боку церкви, ані проклять на адресу журналістів з боку ревних католиків (а в тому, що це було, сумніватися не доводиться, бо ж Пулітцерівську премію просто так не дають), ані глибокого проникнення в долі жертв, що змушує всією душею зненавидіти інститут католицтва, яке впродовж десятиліть замовчує випадки педофілії, – нічого цього в «У центрі уваги» немає. Тим самим все перетворюється на двогодинну аналітичну статтю, написану не найталановитішим автором…».
«Той випадок, коли стрижень фільму тріснув у процесі його екранізації. Це занадто педантична тема, занадто висока планка, яку дуже легко або перегнути, або не дотягтися взагалі. Такі фільми мають бути водночас стриманими й відвертими, спокійними й кричущими. Це має бути послання, послання людству. У цій картині мала бути схована глибока трагедія сотні тисяч життів. І вона мала відгукнутися в серцях людей. На мій погляд, це його головне завдання. І фільм з ним не впорався – це фіаско».
Я дозволив собі навести ці дві цитати з ресурсу kinopoisk.ru тільки для того, щоб було зрозуміло — у визнанні «У центрі уваги» найкращим фільмом 2015 року не зрозуміло нічого. І від того мені сумно. Якщо вам самим захочеться розібратися, то сходіть на цей фільм у кіно.
Але якщо у вас є час і вибір, то я радив би (якщо ще не дивилися) «Дівчину з Данії» із блискучим Едді Редмейном, якому годилося б дати окремо спеціально придуманий «Оскар» – за «найкращу чоловічу/жіночу роль».
Я рекомендував би знайти в Мережі «Кімнату» (у нашому прокаті її ще не було) – фільм, пронизаний абсолютним насильством, але при цьому без фактичного фізичного насильства в кадрі. «Кімнату» варто дивитися через Брі Ларсон (респект кіноакадемікам, які віддали їй «Оскар») і п’ятирічного Джейкоба Трамбле.
У «Трамбо» розказана й, що важливіше, зіграна абсолютно приголомшлива історія. Її варто дивитися, щоб знати: в історії Голівуда багато некрасивих плям, які можна зняти дуже красиво. Навіть якщо для цього Брайану Кренстону доведеться розсовувати сідниці.
Ну, а що стосується самої церемонії нагородження, то, на мій погляд, найзахоплюючим тут став виступ страшенно нелюбимої мною Леді Гага. Якщо хтось не бачив – подивіться. Це того вартує. На відміну від «найкращого фільму» 2015 року…
Костянтин НІКОЛАЄВ
