Людина, яка говорить такі речі, знає, про що говорить. Три роки тому ми з ним трохи поговорили. Трохи про владу. Трохи про королів. Недивним чином, за цей час нічого не змінилося.
Ні в Україні (незважаючи на зміну королів), ні в Росії (яка доклала руку до цього), ні навіть у Туреччині (у якої тепер з Росією “війна”, а з Україною дружба – проти Росії).
Втім, тоді спілкуючись із Віктором Шендеровичем, ніхто про це, звичайно, ще нічого не знав.
– У наших країнах завжди гіперболизувалася роль письменника, він чомусь наділявся правом і навіть обов’язком судити й виховувати. Ваша активна соціальна позиція родом звідси? З «обов’язку» письменника змінювати світ? Ось і Чхартишвілі туди ж. Писав-писав собі про Пелагію з Фандоріним і раптом: «Путін, іди!»…
– До Чхартишвілі в російській літературі були й Чехов, і Толстой, і Лідія Чуковська, і Анна Ахматова… Це не обов’язок міняти світ, а неможливість робити вигляд, що світу за межами твого Парнасу не існує — і ні на що не реагувати…
– Буковський говорив: «Я не вважаю себе дисидентом, я не люблю слово «інакомислячий», я вважаю себе правозахисником». А ви ким себе відчуваєте?
– Я публіцист, письменник… Просто в авторитарні часи всяка нормальна людина мимоволі стає дисидентом…
– Як ви вважаєте, у чому різниця (якщо вона є) між акціями протесту в Росії, Україні й, наприклад, тій же Туреччине? І чи можуть вони на щось вплинути? Складається враження, що в нас влада не відчуває ніякої загрози від них…
– Влада, зрозуміло, почуває загрозу — і дуже навіть відчуває: саме тому й залякує, і демонстративно пригнічує активістів, щоб іншим неповадно було… Але коли на Майдан вийшов мільйон, влада швидко здулася й почала шукати компроміси. Інша річ — як українське суспільство розпорядилося цим шансом…
Втім, як воно розпорядилося, ми знаємо краще, ніж Шендерович. Ну, або, у будь-якому випадку, нам хочеться так думати. Він сказав колись, що революції називаються Великими залежно від кількості потерпілих.
Ну, і хто найбільше постраждав від нашої останньої революції? Тільки чесно. Тієї, що красиво нарікали революцією Гідності. Розміри нашої гордості визначаються масштабами наших нещасть, — вирік Шендерович. Не стосовно до України, звичайно, а взагалі. Але ми ж живемо саме в ній. І думаємо, що…
«Влада народу? Уточніть, над ким?», — зовсім нериторично запитує Шендерович. І, не дочекавшись зрозумвлої відповіді, сам же саркастично відповідає: «Повітрям свободи іноді надувають», пояснюючи, що «якщо у павіана червоний зад, це ще не значить, що він революційно настроєний».
Він, звичайно, уїдливий. Наприклад, от у цьому. «Однаково злиденні — то вже хоч підемо з торбами!». Правда, похід наш відкладається. Якщо вірити Юнкеру, на чверть століття. Росіянам добре. У них чаша терпіння вимірюється склянками. А що робити нам? «А якщо хочеться повбивати батьків-командирів — це едипев комплекс?», — інтелігентно цікавиться Шендерович.
Втім, вистачить розводити антимонію про анатомію голих королів. Давайте краще вслід за Шендеровичем вигукнемо: «А добре б після труби Страшного суду вступили саксофони!» і сходимо на музичний спектакль «Як тягали піаніно».
У спектаклі, крім Віктора Шендеровича, беруть участь джазовий піаніст Ігор Бриль і джаз-квінтет Brill-Jazz. Цей спектакль — іронічний вояж крізь часи й країни під улюблені композиції. Він об’їздив багато країн, але в Києві його зіграють уперше. Шендерович & Company грають його рідко — на задоволення собі, для себе й для тих, хто любить і цінує джаз. Самі при цьому кайфують…
Ось як описує спектакль його автор, Віктор Шендерович: «Спектакль «Як тягали піаніно» народжувався з того, що в джазі називається «джем-сейшн». Кілька років тому ми з класиком джазу Ігорем Брилем кілька разів поімпровізували на теми моїх «музичних» розповідей, і нам обом сподобалося…Я ж колись закінчував московську музичну школу ім. Ігумнова, і ще в дитинстві серйозно захворів джазом. Це — моя несправджена доля, і у своїх текстах я часто звертався до джазових сюжетів і метафор… Ось це нарешті кілька років тому перетворилося на спектакль, де через джазові стандарти ХХ століття розповідається історія тієї країни, де «джаз завжди зрада батьківщини…» — історія Росії, СРСР і знову Росії, із сімнадцятого року до путінських часів…»
Цей спектакль викликав багато галасу в Росії. Його навіть намагалися заборонити «через політику». Вона, звичайно, є, але спектакль не про неї. Він — про джаз.
Тому, якщо ви хочете побачити Шендеровича під кайфом, приходьте й допоможіть йому з Ігорем Брилем «Тягати піаніно».
Костянтин НІКОЛАЄВ
