Захист від ідола. Або чому Путін не зможе прожити без Сталіна

Сучасна Росія є, мабуть, єдиною країною у світі, де продовжують із наснагою споруджувати пам’ятники й відкривати меморіальні дошки Йосипові Сталіну, а полиці книгарень і бібліотек угинаються від численних видань у дорогих обкладинках про «Батька народів». Складається враження, що жоден із багатьох художніх фільмів чи телевізійних серіалів про Другу світову війну вже не має шансів вийти на російські екрани без присутності в ньому образу «мудрого генералісимуса», який задумливо схилився над картою й пускає дим зі своєї знаменитої трубки.

Природно, найактивніше намагається реабілітувати Сталіна КПРФ Зюганова, яка позиціонує себе партією-спадкоємцем КПРС. При цьому керівники російських комуністів не схильні згадувати документи тієї ж КПРС, які засуджують роль Сталіна в організації масових політичних репресій у СРСР. Йдеться, насамперед, про доповідь Н.Хрущова на ХХ з’їзді КПРС «Про культ особи і його наслідки» і підписану М.Горбачовим Постанову Політбюро ЦК КПРС від 11 липня 1989 року «Про додаткові заходи по завершенню роботи, пов’язаної з реабілітацією необґрунтовано репресованих в 40-і роки й початку 50-х років». Сучасні адепти Сталіна намагаються йти в ногу з часом, урізноманітнювати форми й методи агітаційної роботи, залучати до участі в своїх заходах по звеличуванню образу «Великого вождя» учених-суспільствознавців. Наприклад, з ініціативи місцевого обкому КПРФ 5 березня 2016 року, у день смерті Сталіна, у Пензі відбулася «науково-історична конференція» під претензійною назвою «Перші Сталінські читання». Виступаючи з основною доповіддю «Сталінська альтернатива ліберально-капіталістичному шляху розвитку Росії», перший секретар Пензенського обкому КПРФ, депутат обласних Законодавчих Зборів Георгій Камнєв не зміг стриматися від спокуси висловити своє ставлення до «українського питання». Обдивляючись світ з пагорбів Приволзької височини, доповідач гостротою розуму й широтою свого інтелекту простромив простір і час, проникнувши в саму суть проблем нашої країни, стверджуючи, що «на прикладі трагічних подій в Україні ми бачимо, який руйнівний потенціал має радикальний націоналізм. Ще німецькі фашисти, плануючи захоплення Радянського Союзу, приділяли особливу увагу пропаганді націоналізму, національної ворожнечі серед народів СРСР. Абвером створювалося націоналістичне підпілля на Україні, Кавказі, серед татар. Недалеко від кордонів СРСР, у Харбіні, розташовувалася штаб-квартира російської фашистської партії. Після розгрому гітлерівців цю стратегію взяв на озброєння американський імперіалізм. У США був створений навіть спеціальний комітет «пригноблених комунізмом націй», який поєднував націоналістів різних народів у боротьбі проти СРСР».

Із яких джерел усе це мракобісне марення проникло в голову наймолодшого в Росії секретаря обкому КПРФ, 1983 року народження (!!!), стає ясно, коли дізнаєшся, що починав свою політичну кар’єру Георгій Камнєв на посаді помічника одіозного депутата Держдуми РФ Віктора Ілюхіна. Представники старшого покоління в Україні пам’ятають його у зв’язку з порушенням 4 листопада 1991 року кримінальної справи проти Михайла Горбачова. Тоді Віктор Ілюхін, працюючи в Генеральній прокуратурі СРСР, звинуватив на той час чинного Президента СРСР, ні багато, ні мало, за статтею 64 КК РСФСР (зрада Батьківщини) у зв’язку з підписанням ним постанови Держради СРСР про визнання незалежності Литви, Латвії й Естонії.

Але на цьому тема України не була вичерпана. Запрошений на конференцію секретар Кримського рескому КПРФ, викладач Таврійського університету, кандидат філологічних наук Валерій Лавров закликав своїх однодумців вчитися у Сталіна методам розв’язання національного питання на прикладі його статті «Український вузол», опублікованої в газеті «Вісті ВЦИК» 14 березня 1918 року!

Можна скільки завгодно заколисувати себе й інших тим, що в Пензі зібралося не так уже й багато послідовників ідей Сталіна, тим більше, що в Україні ми точно обійдемося без їхніх рецептів, розроблених за сталінськими методиками столітньої давнини. Якби не три важливі обставини.

Перше. Кампанія по політичній реабілітації Сталіна проходить у Росії при потуранні, а часом при активній підтримці Кремля, про що красномовно свідчить такий факт. 5 березня 2016 року незалежний депутат Держдуми РФ Дмитро Гудков подав на розгляд нижньої палати Федеральних Зборів Росії законопроект «Про протидію реабілітації сталінського тоталітарного режиму (сталінізму)». Запропоновані ним заходи настільки скромні, що навіть не йдуть у порівняння з уже прийнятими при М.Горбачові й Б.Єльцині рішеннями про десталінізацію. Однак законопроект так налякав владу, що Уряд РФ, незважаючи на святкування Міжнародного жіночого дня й на наступні за святом вихідні, розглянув його надзвичайно оперативно, винісши вже 23 березня 2016 року свій вердикт: «Законопроект у представленій редакції не підтримується».

Відповідь на запитання, чому сталінізм стає невід’ємною частиною російської політики, як мені здається, очевидний. Для Кремля й пануючого в Росії державно-олігархічного режиму зараз дуже важливо підтримувати в суспільстві мобілізаційний ефект, перемикати увагу російських простолюдинів на уявні зовнішні загрози державі з боку США, НАТО, «Ісламської держави», «кольорових революцій» у близькому зарубіжжі, відволікаючи їх тим самим від вирішення насущних соціально-економічних проблем. Із цією метою кремлівські політтехнологи все частіше звертаються до неодноразово випробуваного ще в сталінські часи досвіду. А тоді точно знали, що готувати співвітчизників до жертовності, виховувати в них здатність на перший же заклик «вождя» відбити «зовнішню агресію ворога проти Росії» найлегше на історичних прикладах. Досить згадати, як для підняття авторитету Йосипа Сталіна напередодні й під час Другої світової війни радянський кінематограф культивував образи «народного князя-визволителя Олександра Невського», «справедливого царя-реформатора Петра Першого», змушеного вдаватися до масових страт своїх політичних супротивників «далекоглядного й мудрого Івана Грозного». Тепер же для підвищення й без того позахмарного рейтингу Путіна настала черга популяризації «сильного диктатора» Сталіна, який десятиліттями протистояв США й Західній Європі.

Друге. Російська влада перестає чути голос Міжнародного історико-просвітницького благодійного товариства «Меморіал» й інших правозахисних організацій, які досліджують різні проблеми масових політичних репресій у СРСР. Наприклад, у травні 2015 року Кремль проігнорував заклик «Меморіалу» заборонити на законодавчому рівні публічні прославляння Сталіна й не використовувати його зображення під час урочистостей із приводу 70-річчя Перемоги. Тим самим права родичів мільйонів жертв сталінських репресій були порушені. І це далеко не єдиний приклад.

Третє. Зусилля Кремля вже почали приносити свої плоди. Результати проведених у березні 2016 року Аналітичним центром «Левада-Центр» соціологічних досліджень засвідчили стійку тенденцію до зміни громадської думки громадян РФ на користь Сталіна, ім’я якого раніше однозначно асоціювалося з безпрецедентними за масштабами політичними репресіями. Тепер 54 % росіян певні, що Сталін зіграв позитивну роль в історії країни. Приблизно стільки ж відгукуються про нього як про мудрого керівника, який привів СРСР до величі й процвітання. Кількість росіян, які не хотіли б жити при такому главі держави, упевнено скорочується: у 2008 році їх було 74%, у березні 2016 – уже 60%. Майже третина росіян, 23%, не вважають «вождя народів» тираном, який винен у загибелі мільйонів людей, і заперечують злочинний характер сталінських репресій.

Німецький антифашист, драматург, поет, прозаїк, театральний діяч Бертольд Брехт у 1943 році склав свій знаменитий «Баранячий марш», який свого часу так проникливо виконував Володимир Висоцький у п’єсі «Добра людина із Сезуана». Там є рядки, які передають жах і безвихідь стадного суспільства. Схоже, що саме вони якомога краще характеризують нинішню ситуацію в путінській Росії:

Борис Дніпров, “Вектор ньюз”