Якщо довго мучитися, що-небудь і вийде. З обранням нового прем’єр-міністра ми мучилися, здається, починаючи з Нового року. Тепер подивимося, що з цього вийде.
На посаду головного «Гройсмана» країни черги, як сказав Президент, не було. Тому довелося призначати самого Гройсмана.
А «ідея технократичного уряду, виявляється, така мила серцю Петра Порошенка, не знайшла підтримки серед того, що колись називалося «коаліцією». За його словами, «уряд Яценюка втратив підтримку, оскільки три фракції вийшли з коаліції. І ми маємо поважати це рішення».
Поважаю. Хоча мені завжди здавалося, що він втратило довіру народу. Втім, це як раз той самий випадок, коли ті, хто називає себе «слугами народу», виступили в унісон зі своїми «панами». Жарт, друзі. У жебраків слуг немає…
Навіть, боюся, не стане ним новий головний «слуга» — моторний Парубій, який був верхом демократичності за часів Майдану. Але тоді Парубій був ще «парубком» в серйозній політиці, а зараз навчений досвідом Андрій Володимирович. Хоча, можливо, я й помиляюся …
Загалом, як би там не було, а сьогодні, як сказав Президент, “ми підводимо риску під кризою”. Може, відзначити цей день в календарі жовто-синім кольором? Червоним не можна. Декомунізація в країні повним ходом йде. У зв’язку з тим, що більше нічого не йде, то нехай хоч вона. Смішно, звичайно, вона йде. І сумно. Бо проходить вона не в ім’я добра, а на зло.
Перейменувати чергову вулицю Леніна в чергову вулицю Шухевича — це ж на зло, правда? А все, що зло, — швидкоплинне. А перейменували б вулицю Леніна на вулицю Добра (хто ж на Добро руку підніме?), і залишилася б ця назва назавжди. Бо ж добро завжди перемагає зло. Це нам ще з казок відомо. А так хочеться жити в казці. Але поки що доводиться боротися зі злом і дихати бувальщиною…
Хоча мені трохи дивно, що стати черговим «камікадзе» не запропонували, наприклад, Турчинову. Із його досвідом. І кандидатура цілком прийнятна й для БПП, і для НФ. А може, і пропонували, — не знаю. У будь-якому випадку, Олександр Валентинович, який пройшов сувору школу виживання в штабних надрах Юлії Володимирівни, політично «зливатися» в ім’я батьківщини категорично не хоче. Чи не для того він із «Батьківщини» «злився»…
Турчинов, власне, згадався виключно тому, що сьогодні минуло рівно два роки, коли була оголошена горезвісна АТО. А він її й оголошував. 14 квітня 2014 року, Олександр Турчинов, який виконував тоді обов’язки Президента України, підписав указ про початок антитерористичної операції. До цього РНБОУ на своєму засіданні прийняла рішення почати широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України. Першим містом, де почалася АТО, став Слов’янськ Донецької області. Це була відповідь влади на захоплення адміністративних будівель і відділень міліції.
Інфографіка від «Слово і діло» красномовніше будь-яких слів з цього приводу.
Ось який вигляд мала карта боїв на Донбасі через два місяці після початку АТО.
За два роки область боїв значно розширилася, а список підконтрольних терористам міст збільшився.
За оцінками ООН, із середини квітня 2014 року по 15 лютого 2016 року на сході України було вбито 9 тис. 167 осіб, ще понад 21 тис. були поранені (із числа цивільних осіб, бійців ВСУ і членів збройних формувань). У тому числі і 298 жертв катастрофи малайзійського Boeing 777.
При цьому, цифри ці є приблизними. Свої домівки покинули вже понад 1,8 млн осіб, і процес переселення триває.
Зараз АТО більше нагадує антитериторіальную операцію. Бо ж за ці два роки, на мій погляд, було зроблено все, щоб ОРДЛО («окремі території Донецької й Луганської областей») до нас не повернулися. Навіть якщо вони коли-небудь і повернуться територіально …
Хоча як вони можуть повернутися? Їх можуть тільки повернути. Багнетами. Батогами. Пряників у Києва все одно для них немає. А були б — самі б попросилися. Або мігрували б. Всіма правдами й неправдами. Зараз це новий європейський тренд, вже вибачте за стьоб. А якщо мешканці «окремих територій Донецької й Луганської областей» не хочуть дотримуватися цього тренду, то нехай живуть у «мирі». Російському. Або який вони там собі вигадали.
Втім, не хочеться про них. Навіть якщо вони вважають, що Україна їх покинула, і вони, самі того не бажаючи, опинилися в окупації, то і в ній можна поводитися пристойно. Доведено Великою Вітчизняною війною. Коли німці наших полонених вулицями гнали, діди й прадіди (а також бабусі й прабабусі) нинішніх «окупованих» цьому не аплодували…
Ну, а нам є чим аплодувати після закінчення двох років АТО? Ні. Рану, яка кровоточить, заткнули ватою Мінських угод.
Навіть Путін на сьогоднішній, 14-й за рахунком, «прямій лінії» з довіреним самому собі народом заявив, що їх виконання просувається “из рук вон плохо”, нагадавши, що Україна досі не прописала в Конституції особливий статус Донбасу й не прийняла закон про амністії. За словами Путіна, перестрілки на сході України є “відмазками” для невиконання Мінських угод. “Президент України запропонував значно посилити кількість представників ОБСЄ на лінії зіткнення, у тому числі збройних. Я таку пропозицію підтримав”, — сказав Путін, заспокійливо-поблажливо додавши, що «Росія виходить з того, що серйозного військового протистояння на Донбасі більше не буде».
Ось така історія сьогоднішнього, ще незакінченого, дня. А закінчити мені її хотілося б словами ясновельможного Петра Мамонова, якому сьогодні виповнилося 65 років. «Ось дві жінки миють підлогу. Одна для того, щоб 15-го отримати зарплату, а друга, щоб було чисто. У результаті вони обидві 15-го отримають зарплату. Але одна миє «туди», а друга — мимо…».
Дорогі мої Росія з Україною, давайте спробуємо не мити мимо…
Костянтин НІКОЛАЄВ
