Оскільки історію України вже майже чверть століття пишуть політики, а не науковці, нашому суспільству до цього часу так і не вдалося хоча б наблизитись до консенсусу з цілої низки дискусійних проблем минувшини. Чи не найбільше суперечок виникає навколо однієї з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії – ролі України та українців у Другій світовій війні.
І ось нарешті, минулого року група молодих і гарячкуватих людей, які представляють певну політичну силу, взяли на себе відповідальність запропонувати українському суспільству «власний підхід» до висвітлення цих трагічних подій. Вирішивши, що освіта і робота в Українському інституті національної пам’яті дає їм право з екранів телевізорів та шпальт газет гордо іменувати себе істориками, вони розробили законопроект № 2539 «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», який увійшов до пакету законів про «декомунізацію». Характерно, що їх автори, ймовірно керуючись принципом політичної доцільності, вирішили не обмежувати себе необхідністю врахування альтернативних точок зору науковців і не проводити широкого громадського обговорення запропонованих проектів. Серед головних новацій законопроекту № 2539 – встановлення 8 травня Днем пам’яті й примирення на честь усіх жертв Другої світової війни та відмова від відзначення 9 травня перейнятого з радянських часів свята День Перемоги, замість якого вводився День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У прикінцевих положеннях до нього був також визнаний таким, що втратив чинність Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» 2000 року. Іншим проектом Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» пропонувалось заборонити використовувати та поширювати комуністичну символіку (червоні прапори, зображення з серпом і молотом тощо), у тому числі у вигляді сувенірної продукції, а також публічно виконувати гімни СРСР, УРСР або навіть фрагменти з них. Тих же, хто порушить встановлені правила пропонувалось притягувати до кримінальної відповідальності за нововведеною статтею 436-1 КК України.
9 квітня 2015 року за поданий Кабінетом Міністрів України законопроект № 2539 проголосував 261 народний депутат України із числа представників партій, що входили до проєвропейських фракцій. Це й зрозуміло, бо після перемоги Революції Гідності період радянського правління в Україні сприймався вкрай негативно, а внаслідок анексії Криму і військової агресії на Донбасі відраза до комуністичної ідеології, яка здебільшого асоціювалась з імперською, радянською та путінською Росією, збільшилась у рази. Тим більше, що вулицями Києва у пошуках кандидатів на «народну люстрацію» з баками для сміття снували розлючені «майданівці». Між тим, проявлена одностайність з такого складного питання вже тоді породжувала сумніви, що перед голосуванням хтось із народних обранців, які підтримали вказаний законопроект, вникав в суть запропонованих змін, а тим більше прогнозував наслідки його реалізації. У всяк випадку, серед них не знайшлося жодного, хто дослухався б до принципових зауважень Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України про те, що «законопроект не містить належного обґрунтування необхідності його прийняття». Ймовірно депутатів проєвропейської більшості тішило те, що запропоновані Інститутом національної пам’яті зміни формально відповідали резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 22 листопада 2004 року, якою пропонувалось державам-членам ООН, неурядовим організаціям та приватним особам, крім святкування своїх Днів Перемоги чи Визволення, щороку відзначати один або два дні (8 і 9 травня) як данину пам’яті усіх жертв Другої світової війни. Тим більше, що деякі незалежні держави, утворені на уламках республік колишнього СРСР, вже давно радянський День Перемоги відзначають по-своєму. У Вірменії як «День Миру», в Молдові як «День Перемоги та пам’яті героїв, що полягли за незалежність Батьківщини», в Узбекистані як «День Пам’яті і Почестей», в Азербайджані і Грузії як «День перемоги над фашизмом».
Так чи інакше, у залі Верховної Ради України забракло професійно підготовлених фахівців із відповідними моральними якостями, чи принаймні здоровим глуздом, які б наважилися поставити під сумнів обґрунтованість скасування дії Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» під приводом «декомунізації». Ніби й насправді нацизм був подоланий виключно більшовиками, а тому відтепер цей факт на законодавчому рівні підлягав забуттю.
Та що там пересічні народні депутати України! Ні Президент Петро Порошенко, ні Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, ні Голова Верховної Ради України Володимир Гройсман належним чином не зреагували на адресований їм відкритий лист 69 авторитетних науковців-істориків, політологів та славістів з Австрії, Великої Британії, Іспанії, Канади, Німеччини, Росії, США, Туреччини, Швеції, Швейцарії. Визнані в академічному середовищі вчені, які давно симпатизують Україні, вмовляли керівників нашої держави не підписувати нашвидкуруч розроблені й поспіхом проголосовані Верховною Радою України закони про «декомунізацію», оскільки вони політизують історію і суперечать праву на свободу слова. Такої ж думки дотримується також Європейська комісія «За демократію через право» (більше відомої як Венеційська комісія). Ще у грудні 2015 року вона висловила суттєві зауваження до законів про «декомунізацію» і запропонувала внести зміни з метою приведення їх у відповідність до стандартів Ради Європи. Однак до цього часу ці рекомендації залишаються нерозглянутими.
Як наслідок, в результаті помилок, допущених в ході реалізації норм законів про «декомунізацію», Україна не наблизилась, а навпаки віддалилась від громадського консенсусу. Спроба силоміць більшовицькими темпами нав’язати суспільству уніфіковані ідеологічні стандарти у черговий раз завершилась повним крахом. На радість Кремля, замість того щоб консолідувати суспільство, 8 і 9 травня 2016 року в Україні перетворилися на дні запеклого протистояння між представниками різних партій, громадських організацій, які сповідують різні політичні погляди.
Попри залучення 17 тисяч співробітників поліції і 2000 військовослужбовців Національної гвардії, майже повсемісно виникали конфлікти учасників масових акцій із співробітниками правоохоронних органів. Хто із сивочолих 90-річних ветеранів ще спромігся вийти на вулицю, той переконався особисто, але більшість дізналась з екранів телевізорів, як вправно їхні онуки й правнуки у формі, в захисних шоломах на головах, озброєні кайданками, раціями, сльозогінним газом виконували вимоги законів про «декомунізацію», гамселячи гумовими кийками усіх, хто свідомо чи за традицією наважився 9 травня використати заборонену законодавством комуністичну символіку.
При цьому, як з’ясувалось із телевізійних репортажів, у деяких містах України правоохоронці не помічали хуліганських вчинків активістів «патріотичних» громадських об’єднань, нібито «обурених» звучанням мелодій радянських композиторів воєнних років, поки що не заборонених чинним законодавством. Цікаво, а чи читали вони роман Олеся Гончара «Прапороносці», покладали квіти на могили своїм рідним, загиблим у роки воєнних випробувань?
Це не єдине приниження, яке ветерани пережили за післявоєнний період у зв’язку з відзначенням 9 травня. Встановлене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року як день «всенародного торжества», 1948 року День Перемоги був скасований. Статус державного свята й неробочого дня 9 травня знову набуло 1965 року. Але можливо вперше за роки Незалежності України ветерани Другої світової війни, які у лавах Радянської армії, у складі партизанських з’єднань і в тилу самовіддано боролися з нацизмом, пережили таку ганьбу, відчувши себе ізгоями на Батьківщині. Соромно було дивитись як здивовано вони кліпали очима, розглядаючи «обрізану» режисерами телеканалу «Інтер» п’ятикутну зірку, схожу через це на «зірку Давида», посеред сцени, де виступали українські артисти.
Навіть політолог-початківець розуміє, що зміни у громадській свідомості швидко не проходять. За результатами проведеного 2011 року Центром Разумкова соціологічного опитування, 70% громадян України вважали День Перемоги великим святом, а 23,6% – звичайним святом. Не вважали День Перемоги святом лише 4,7% респондентів і 1,7% опитаних не змогли відповісти на це питання. Відповідно до опитування, станом на 2011 рік німецько-радянську війну українці переважно називали Великою Вітчизняною (до такої назви схилялися 66,2% опитаних, 28,6% назвали цю війну Другою світовою, інші відповіді дали 2,4% респондентів, решта — вагалися з відповіддю). Безумовно, брутальні висловлювання Путіна про те, що перемога над нацизмом могла б статися й без участі українців, віроломна анексія Криму і військове протистояння з Росією на Донбасі змусило наших співвітчизників переосмислити спільне з Москвою минуле. Утім, є великі сумніви, що протягом року внаслідок реалізації законів про «декомунізацію» нашій владі вдалося переконати суспільство у відсутності різниці між нацистською ідеологією і комуністичною. Інакше б Інститут національної пам’яті можна було б сміливо перейменовувати на Інститут національної амнезії.
Які ж висновки має зробити українська влада з цьогорічного відзначення 8 і 9 травня?
1. Майже сім мільйонів українців, які у 1939 – 1945 роках були громадянами Української Радянської соціалістичної республіки (УРСР), боролися з нацизмом на боці Радянського Союзу під червоними знаменами у лавах Робітничо-селянської Червоної Армії. Серед тих, хто геройською смертю поліг на полях битв з нацизмом, було чимало добровольців із числа комуністів, комсомольців і безпартійних патріотів, однак переважна більшість українців виконувала свій священний конституційний обов’язок. Навіть для тих, хто постраждав під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років, внаслідок масових політичних репресій, Голодомору і не поділяв комуністичних поглядів, це була війна з окупантами, які посягали на свободу і незалежність їхньої Вітчизни, тобто Вітчизняною. Альтернативи у них не було, оскільки порушення військової присяги, перехід на бік ворога, заподіяння шкоди воєнній моці держави, шпигунство відповідно до статті 132 Конституції УРСР 1937 року карались за усією суворістю закону, як найтяжчі злочини.
2. Враховуючи велич вкладу УРСР у перемогу над нацизмом, сучасній Україні не варто замовчувати, цуратися чи принижувати участь УРСР у Другій світовій війні. Нашим політикам і історикам навпаки варто всіляко популяризувати тези про те, що Україна існує в кордонах УРСР саме з післявоєнного часу; що членство в ООН вона також успадкувала від УРСР, котра переможного 1945 року стала суб’єктом міжнародного права і отримала право виступити співзасновником цієї найбільш авторитетної міжнародної організації за значний внесок УРСР у визволення людства від нацизму.
3. Виходячи з цього, варто було б, принаймні у риториці на офіційному рівні, утриматись від некоректних ототожнень «ветеранів Великої Вітчизняної війни» з «учасниками визвольного руху» та українцями, котрі брали участь у боротьбі з нацизмом у складі збройних сил інших держав антигітлерівської коаліції. Їхній реальний вклад у перемогу над нацизмом ще потребує детального вивчення, що аж ніяк не принижує важливості терпеливої роз’яснювальної роботи задля виховання поваги до них усіх верств українського суспільства.
4. Провести аналіз ходу виконання в Україні законів про «декомунізацію» і з урахуванням висновків Венеційської комісії, за результатами кваліфікованої наукової експертизи, соціологічних досліджень та широкого громадського обговорення розглянути питання про внесення змін і доповнень до них.
5. У разі прийняття позитивного рішення змінами передбачити скасування низки дискусійних норм, які не сприймаються значною частиною українського суспільства. Насамперед, відмовитись від заборони вживання терміну «Велика Вітчизняна війна українського народу як складової Другій світовій війні»; скасувати відповідальність «за фальсифікацію історії Другої світової війни», «публічне виявлення зневажливого ставлення до борців за незалежність України у ХХ столітті», «публічні заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті»; дозволити використання червоних прапорів, радянської символіки під час урочистостей з нагоди Дня перемоги над нацизмом тощо.
6. З кожним роком все менше ветеранів Другої світової війни залишається на цьому світі. Однак поки б’ються їхні серця, 8 і 9 травня вони будуть поминати своїх бойових побратимів і святкувати День перемоги. Змусити їх сприймати світ через запропоновану Українським інститутом національної пам’яті уніфіковану призму – марна справа. Набагато комфортніше їм відзначати ці пам’ятні дні під червоними стягами з радянською символікою, з якою пройшла їхня бойова молодість. То невже, на відміну від путінської Росії, де Кремль на державному рівні культивує поклоніння Сталіну та його кривавим соратникам, українські ветерани будуть змушені надалі робити це потайки від влади? Невже таку мету переслідують ініціатори «декомунізації»? Владі конче необхідно з урахуванням цьогорічних недоліків, запропонувати суспільству нові форми відзначення 8 і 9 травня, альтернативні запровадженим Кремлем стандартам (військові паради, акції «георгіївська стрічка», демонстрації із слоганами «Спасибо деду за Победу», «Не забудем не простим» тощо). У нас достатньо талановитих фахівців, здатних запровадити власні традиції, які б були позитивно сприйняті ветеранами і прийняті представниками усіх поколінь.
Якщо цього не зробить проєвропейська більшість діючої Верховної Ради України, з цією задачею успішно справляться колишні регіонали, котрі на виборах у Кривому Розі вже переконливо продемонстрували свою силу.
Олександр Нечитайло, спеціально для “Вектор ньюз”
