Гармати Одеси: чавунні свідки баталій минулого (ФОТО)

Прогулюючись легендарними вулицями Одеси, часто можна звернути увагу на старовинні гармати в різних куточках міста. Доторкаючись до грубо пофарбованих чорною фарбою гарматних стволів, несподівано відчуваєш гул прадавніх баталій, виття ядер і свист картечі…

Як з’явилися тут ці хранителі героїчних перемог і свідки легендарних боїв минулого? Яким був їхній бойовий шлях? Чи є щось спільне між долями гармат і людей, які боролися поруч? Пошук відповідей на ці й інші запитання й став причиною написання цієї статті, яка довела, що навіть у житті гармат переплутуються слава й гумор, трагедія й гірке щастя перемоги.

А почалося все з “вази”…
Філософія створення гармат починається в сиву давнину й може сама по собі потребувати не одного тому описів. Але в контексті обраної нами теми насамперед слід ознайомитися з попередницею всіх гармат, що була створена німецьким ченцем Бертольдом Шварцом, який запропонував використовувати енергію пороху для метання снарядів (десь між 1298 і 1313 роками). За свій характерний вигляд ця гармата одержала назву «Ваза», або Піт-Де-Фер.

Коли й де з’явилася перша артилерійська гармата, зараз сказати точно неможливо. Але цікаво відзначити, що найперші зображення гармат ми знаходимо в англійських рукописах. Наприклад, у бібліотеці оксфордського коледжу «Крайст-Черч» є написаний на латині ілюстрований манускрипт «De Officiis Regum» — «Про обов’язки королів», присвячений королю Едуарду III і датований 1326 роком. У тексті є зображення тієї самої гармати у вигляді «вази», яка лежить на боці на чомусь схожому на козли.

Поруч із нею стоїть лицар, який щойно підпалив порох за допомогою розпеченого металевого прута, піднесеного до отвору в боці гармати. Снаряд — коротка, можливо, суцільнометалева стріла, спрямована на замкові ворота. Назва «піт-де-фер» перекладається як «залізний горщик», але мало що пояснює. Єдина зачіпка — щитки «елети» на плечах у лицаря й глобулярний шолом. Саме тоді такі й носили. А значить, датування рукопису сумніву не викликає! Отже, саме тоді така гармата була! Причому не встигли ще такі гармати поширитися, як період з 1360 по 1460 рік уже одержав назву, хоча й неофіційну, «епохи гігантських бомбард». Люди швидко зрозуміли: що гармати більші, то аргументи вагоміші! Нові гармати на вази аж ніяк не були схожі, а робилися з кутих поздовжніх залізних смуг, зварених одна з одною й укріплених зовні поперечними обручами.

Еволюція служби: від зброї до причальних стовпів
Як з моменту заснування Одеси (1794 рік), так і раніше, гармати не раз були приводом для гордості воєначальників, відіграючи часом ключову роль і в славній атаці, і в надійній обороні. Ними, зокрема, були посилені земляні вали Суворівських фортець і вітрильні кораблі флоту.

Що цікаво, навіть після того, як гармати переставали виконувати свої «прямі функціональні обов’язки», вони продовжували служити місту. Зараз уже складно сказати, хто першим запропонував використовувати гарматні стволи, що вже відслужили своє, як причальні стовпи Одеського порту, але факт залишається фактом: багатьом свідкам перших російсько-турецьких конфліктів судилося швартувати судна в акваторії Південної Пальміри. Багато з них продовжують нести свою швартувальну службу й до наших днів, але про це пізніше…

Унікальна традиція: полуденні постріли
Говорячи про гармати Одеси, не можна не згадати про унікальну традицію полуденних гарматних пострілів, уведену в місті після російсько-турецької війни 1828-1829 років. Традиція була особливістю Південної Пальміри – в інших містах такого не робили. У цій війні особливо прославився генерал-губернатор Новоросійського краю граф Воронцов, який зумів після важкої облоги взяти турецьку фортецю Варна. У нагороду він одержав шпагу, обсипану діамантами, а на знак особливої милості з найвищого повеління одну трофейну гармату залишив в Одесі. Ця гармата й стала давати щоденні полуденні постріли на Приморському бульварі. Точний час артилеристи звіряли по фасадному годиннику, установленому на фронтоні Воронцовського палацу.

Воронцовська гармата зникла десь наприкінці 1840-х – початку 1850-х років. Точного часу зараз уже ніхто й не згадає, тим більше, що історики ніколи не надавали цьому факту великого значення. Принаймні, про це згадується в розповіді видного одесита Йосипа Чижевича, сучасника описаної крадіжки. За його свідченням, сигнальна гармата була мідною. І “одного прекрасного ранку гармата була викрадена”. Незважаючи на всі зусилля поліції, знайти викрадачів не пощастило. Згодом довідалися, що гармату розпиляли на шматки, а мідь “пустили в діло”. Вибухнув голосний скандал.

Далі починається справжній анекдот. Чижевич розповідає, що якийсь ув’язнений Одеської в’язниці несподівано зголосився вказати градоначальникові Казначеєву свідка злочину, зажадавши за це п’ять рублів винагороди. Міський голова погодився й велів поліцеймейстеру вирушити разом із арештантом туди, куди той скаже. Арештант привів поліцію на бульвар і як на свідка вказав на Дюка де Рішельє, біля ніг якого стояла гармата. Казначеєв оцінив почуття гумору ув’язненого й видав обіцяні п’ять рублів. Через деякий час ця легенда поклала початок старому одеському анекдоту, який фігурує й у спогадах Леоніда Утьосова, і у фільмі «Приморський бульвар», знятому на Одеській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка в 1988 році.

Як народжувалася берегова артилерія Одеси
До початку Кримської (Східної) війни 1853 – 1856 рр. Одеса була винятково мирним (комерційним) портом. Військові кораблі тут не дислокувалися, а тому й особливої потреби в гарматах Одеса не відчувала. Зауважимо: із давніх часів гармати не оберігали спокій міста й форти, чия артилерія могла б відбити напад ворога з боку степу. Добряче застарілі ще за Рішельє оборонні казарми на межі старого порто-франко — із тих, що місцями ще збереглися на обводі Зовнішнього бульвару, давно несли цілком мирну службу, перетворені на провіантські магазини. Втім, Південна Пальміра завжди була впевнена у своїй безпеці, адже Російська імперія на південних своїх рубежах незмінно вела тільки наступальні війни. Але Кримська війна внесла свої корективи, давши місту нових героїв.

До речі, війна заскочила Одесу зненацька. Засвідчив цей невтішний факт ще генерал-майор А.П. Безак, який прибув у травні 1853 року для ознайомлення з оборонними можливостями міста. Зокрема, генерал був уражений дуже малою кількістю гармат і їх віком. Він побачив два десятки безнадійно застарілих гармат 24-фунтового калібру (калібр гармати визначався в той час вагою ядра), які простояли понад 13 років під небесами, відкриті всім вітрам, штормам і негодам, біля узбережжя на краю Карантинного молу. Це були чавунні ветерани «часів Очаківських і підкорення Криму», придатні хіба що для салютів із приводу врочистих дат. Справа погіршувалася й тим, що вся артилерійська команда, яка служила на сигнальній батареї порту, складалася всього з 25 нижніх чинів. А командував ними єдиний офіцер гарнізонної артилерії підпоручик Винокуров. Втім, те, що обладнання портової батареї було напрочуд погане й навіть зовні не відповідало своєму призначенню, впадало в око й одеським обивателям, які зовсім не зналися на військовій справі. Не рятував ситуацію і єдиний вітрильний 18-гарматний корвет «Каліпсо», який знаходився в гавані.

Автор статті схильний довіряти історикам, які акцентують увагу на безтурботному настрої більшої частини населення Одеси. Адже не секрет, що багато жителів Південної Пальміри, всупереч наполегливим чуткам про відкликання російських послів із Лондона й Парижа, продовжували думати, «а може, і цього разу все минеться? Недарма ж Росія прийняла запрошення французького імператора на участь у Всесвітній Паризькій виставці торгівлі й промислів. Зрештою, не збирається ж Захід і воювати, і торгувати з нами одночасно?!». Тим часом тривожна інформація про жалюгідний стан берегової артилерії, підкріплена проханнями генерал-губернатора Федорова П.І., стала предметом розгляду Імператором Миколою I. Його велінням було вирішено скласти фундаментальний проект надійного захисту Одеси, у результаті чого фортифікаційні роботи були довірені двом найкомпетентнішим офіцерам військового відомства – інспектору артилерії генералу Н.І. фон Корфу й інженерному інспектору генералу І.І. Денну.

Беручи до уваги прибережні глибини акваторії Чорного моря, а також враховуючи необхідність збільшити кількість гармат, воєначальники прийшли до спільної думки про вибір позицій для розташування берегових батарей. Не стала винятком і Бульварні (Потьомкінські) сходи, по обидва боки яких вирішили встановити дванадцять гармат. Було зрозуміло, що найпривабливішою ціллю для нападу англо-французького ескадреного флоту був Одеський порт – стратегічний об’єкт міста, а близькість до берега відносно великих глибин дозволяла кораблям ворога нанести місту й порту великих втрат. Особливо близько, усього на 115 саженів (245 м), великі кораблі могли підійти до Карантинного молу. Враховуючи ці особливості, Д.Є. Остен-Сакен прийняв рішення розташувати батареї берегової оборони у два яруси. Нижній ярус батарей, розташований на молах Карантинної й Практичної гаваней, висувався в море не менш ніж на 250 сажнів від берега, а тому призначався для першої зустрічі ворога. «Облаштовані на молах портові батареї зможуть утримувати на гарматний від себе постріл ворожі кораблі, — доповідав на військовій раді губернатору П.І. Федорову генерал Д.Є. Остен-Сакен, — і допоки батареї ці не збиті, Одеса захищена від бомбардування з кораблів». У результаті озброєння трьох передових позицій порту передбачалося довести до 32 гармат і 6 мортир, призначивши 16 стволів на край Карантинного молу. На верхню Карантинну й батарею Військового молу виділялося по 8 гармат і по 3 мортири. У результаті спільної роботи над планами оборони міста було визначене й необхідне для берегових батарей озброєння: біля дачі генерала Лідерса – 12 гармат; на початку Канатної вулиці над берегом – 14 гармат; біля підошви високого берега, під бульваром, тилом до палацу М.С. Воронцова – 12 гармат. Таким чином, розрахунки показали, що для всіх шести одеських батарей необхідно не менше 76 гарматних стволів. З них добра половина гармат мала припадати на приморські батареї, розташовані на молах порту. Інша – скласти озброєння батарей, проектованих на головних прибережних висотах.

На жаль, усі ці пропозиції по збільшенню кількості гармат не могли швидко втілитися в життя. У наявності було всього 20 гармат, а було потрібно 76. Необхідно було терміново почати придбання гармат, яких не вистачало. Після тривалої переписки в Одесу доставили по кілька гармат з Київської фортеці, а також із Тирасполя й Бендер. Але й після цього, замість необхідних 76 гармат, виходило всього 32 гармати, 10 «єдинорогів» і 6 мортир.

У результаті до 22 квітня берегові батареї Одеси наїжачилися гарматами в наступному порядку: №1 – на Ланжероні, тилом до Чумного кварталу (2 «єдинороги» 1-пудового калібру й 6 мортир 2-пудового калібру), командир поручик Виноградов; №2 – на середньому фасі Карантинного молу (6 гармат 24-фунтового калібру), командир прапорщик Арженінов; №3 – скраю того ж молу (16 гармат 24-фунтового калібру), командир поручик Волошинов); №4 – унизу бульвару, вправо від сходів (8 «єдинорогів» 1-пудового калібру), командир прапорщик Крилов; №5 – там же, уліво від сходів, тилом до будинку Воронцова (6 гармат 24-фунтового калібру, командир прапорщик Андрюцький; №6 – скраю Військового молу (4 гармати 24-фунтового калібру), командир прапорщик А.П. Щоголєв.

Уже тоді А.П. Щоголєв зіштовхнувся з необхідністю витягати гармати із землі. Це були ті самі згадані нами раніше гармати єкатерининської доби. Очищені від вікової іржі, вони поверталися на лафети для нової участі в бою. (На фото: прапорщик А.П. Щоголєв біля гармат, які служили причальними стовпами)

І ось на Великдень, 20 квітня 1854 року (за старим стилем 8 квітня), о 12.45 ударні сили англо-французької армади чисельністю 27 бойових одиниць (близько 1 900 гармат) кинули якорі на Одеському рейді. Ніколи раніше місто не бачило настільки могутньої сили, як у союзного флоту Англії й Франції. Слід зазначити, що формальним приводом для атаки на Одесу союзники обрали інцидент із британським військовим пароплавом «Ф’юріус», який на кілька тижнів раніше під прикриттям дипломатичного доручення наблизився до Одеси й почав безцеремонно робити розвідку одеського рейду. Після кількаразових попереджень настирливий «парламентер» був відігнаний від Карантинної гавані гарматними залпами. Але тепер генералу Д.Є. Остен-Сакену був переданий ультиматум союзних адміралів — вони вимагали видати їм усі судна, які знаходяться в Одеській гавані. Зрозуміло, навіть формальної відповіді на ці неприйнятні вимоги не було. Зробивши розвідку боєм, досвідчений у морських боях супротивник легко визначив, що Пересип, охоронювана однією лише чотириствольною батареєю, безсумнівно, найслабше місце оборони міста. Погода також сприяла ворогу. Через сильні пориви південно-східного вітру в Одеську затоку з несподіваною швидкістю стала прибувати вода з відкритого моря.

На очах усього міста ворожі кораблі зосередили основний удар на шостій батареї, яка мала у своєму арсеналі всього 4 гармати. Але 22-річний командир батареї, прапорщик Олександр Щоголєв вступив у безпрецедентний в історії берегової артилерії бій з більш ніж 350 корабельними гарматами супротивника. Понад шість годин ворожі фрегати обстрілювали батарею, рухаючись повз неї круговим ланцюгом. Внаслідок такого маневру А.П. Щоголєв міг стріляти по них, лише коли вони знаходилися прямо напроти амбразур батареї. Своїм влучним вогнем артилеристи змогли нанести серйозні пошкодження трьом ворожим кораблям (пожежа, викликана розжареними ядрами «щоголівців», змусила фрегат «Вобан» вийти з бою). Уже за декілька годин бою батарея нагадувала пекло: було виведено з ладу три гармати, з’явилися загиблі й важкопоранені. Але Щоголєв залишив свій пост тільки тоді, коли від пострілів ворога була зруйнована ядрогартувальна піч, а пожежа почала наближатися до зарядних ящиків, які вже нікуди було пересунути. Згодом «Одеський вісник» опублікував такі слова:

Хоча каноніри з п’ятої ранку не їли й не пили, а Щоголєв буквально непритомнів від утоми й майже оглухнув від гуркоту стрілянини, відхід артилеристів відбувався в повному порядку — у строю, з барабанним боєм. Д. Є. Остен-Сакен, який зустрів хоробрих артилеристів на одеському бульварі, обійняв і розцілував їх. До кінця дня 10 квітня з’ясувалося, що 6-а батарея нанесла ворожій ескадрі чималі втрати — за шість годин були серйозно пошкоджені три кораблі, на всіх, без винятку, кораблях ескадри з’явилися пробоїни, убитими й пораненими вороги втратили 35 людей. А найголовніше — назавтра ворог покинув одеський рейд, відмовившись від висадки в місто. Плани ворожих адміралів були зірвані скромним прапорщиком і його артилеристами.

Ім’я Щоголєва миттєво стало дуже популярним у Росії. Героя обсипали милостями. Микола I зробив його із прапорщиків відразу штабс-капітаном і нагородив орденом Святого Георгія IV ступеня «на воздаяння зразкової мужності й самовідданості, зроблених 10-го Квітня цього року, при замаху, зробленому противу міста Одеси з’єднаним Англійським і Французьким флотами, де, начальствуя батареєю, боровся спочатку чотирма, а потім двома гарматами, під перехресними пострілами ворожих суден, упродовж 6-ти годин, маючи проти себе останнім часом понад 350 гармат» (Щоголєв став 9 296-м Георгіївським кавалером). Причому орден Щоголєв одержав не простий, а той, яким раніше був нагороджений спадкоємець, великий князь Олександр Миколайович — майбутній імператор Олександр II. Він надіслав свого «Георгія» Щоголєву з таким листом:

Військовий досвід цих подій став початком нової епохи в розвитку фортифікаційних укріплень міста Одеси. До посилення її оборонних рубежів приєдналися також небайдужі городяни.

Залізні й чавунні сліди історії
Говорячи про гармати, не зайве кілька слів сказати й про їхні заряди. Фантазія інженерів-зброярів залишила нам багато варіацій залежно від виду гармати й характеру бою. Але довгий час найпоширенішим видом гарматного заряду залишалося ядро.

Ці найдавніші артилерійські снаряди мали два підвиди: кам’яні й залізні. Перші, відповідно, виточувалися під калібр гармати, а другі – кувалися в кузнях із спеціальних шматків заліза, намагаючись надати їм округлої форми. При цьому майже до кінця 19 століття більша частина гармат заряджалася з дула. Спочатку в ствол дерев’яною маніркою засипався пороховий заряд. Потім за допомогою дерев’яного шомпола, обмотаного на кінці шкірою, у дуло заганявся повстяний пиж. Потім вкладалося ядро і затикалося зверху ще одним пижем. У запальний отвір підсипався порох, після чого гармата була готова до пострілу. Особливої майстерності вимагала стрільба так званим «розжареним ядром», яке поряд з «холодним» активно використовували й захисники Одеси. Ядро це виконувало функцію запального снаряда. Залізне, а частіше чавунне ядро, розігріте в печі до малинового світіння (близько 700 градусів), за допомогою залізних щипців вкладали в жерло гармати й неодмінно відразу робили постріл.

Щодо Одеси, то за період Кримської війни найбільшу кількість влучень прийняв на себе Приморський бульвар і частина міста між вулицею Єкатерининською й вулицею Поштовою. Тоді ж ворожим ядром був відбитий і кут п’єдесталу пам’ятника генерал-губернатору Дюку де Рішельє (уродженцеві Франції й символу Одеси). На фото: відновлена бічна частина постаменту пам’ятника Дюку де Рішельє, що нагадує про події тих днів.

Важливо відзначити, що більша частина Одеських будівель була виконана з ракушняку, що вільно проковтує ядра ворога без особливої шкоди для будівлі, тому постраждала менше, ніж облицьовані палями з колод моли Одеської гавані й судна, які знаходилися біля причалів.

І сьогодні поглядам цікавого туриста відкриваються сліди англо-французького бомбардування міста. Стіни Воронцовського палацу на Приморському бульварі й відомої Одеської Колонади також зберігають у собі ядра, випущені з гармат англо-французьких фрегатів.

Пізніше деякі такі влучення були відзначені своєрідними пам’ятними табличками на будинках.

Згодом заповзятливі одесити, оцінивши фізичні властивості металу, із якого були зроблені ядра, шукали їм господарське застосування. Одна з таких знахідок недавно припинила своє більш ніж вікове служіння людям як нагрівальна сфера, у яку були вмонтовані «розжарені ядра», які вже відслужили своє.

Знаходилися вони в одній із найстарших одеських лазень, яка почала свою роботу в 1861 році – Лазні № 4 на вулиці Асташкіна, 6 (колишня вулиця Провіантська).

Життя після війни: паркани, декор і пам’ятники
За давньою традицією, стародавні гармати часто стають атрибутом парадно-монументального декору набережних багатьох міст світу. Зняті з палуб бойових кораблів або підняті з морського дна, гармати-трофеї перетворювалися на символи перемог і славних боїв. При цьому гармати могли як оберігати спокій біля підніжжя пам’ятників прославлених воєначальників, так і бути самодостатнім експонатом.

Гармати завжди гармонійно вписувалися в архітектурні ансамблі міст. Іноді велично підняті на п’єдестали монументів, а частіше на старих, просолених морськими бризами лафетах – усі вони давно стали реліквіями минулого, невід’ємною частиною пам’яті своїх міст. Знайшла своє місце в цій романтичній традиції й Одеса.

Основним скупченням гармат минулого дотепер є легендарний паркан одеського артилерійського училища. Він прикрашає фасадний периметр головного корпусу колишнього Сергіївського артилерійського училища по Фонтанській дорозі. Головний будинок училища був закладений 22 червня 1913 року онуком імператора Миколи I, генерал-інспектором артилерії й шефом училища Великим князем Сергієм Михайловичем Романовим (його погруддя було демонтоване спритними воєначальниками в 2016 році). На його честь училище й було названо Сергіївським. Але повернемося до паркану. Як його опори були використані стволи 107-мм гармат зразка 1877 року. Вага ствола – 625 кг. Ці гармати, випущені на Обухівському заводі, використовувалися в Російсько-Турецькій війні 1877 – 1878 р. Сьогодні паркан артучилища прикрашають 52 гармати.

Зовсім поруч від цієї унікальної огорожі, на Артилерійській вулиці, можна побачити аналогічну, тільки з меншою кількістю гармат-опор (18 шт.) по периметру — огорожу так званого артилерійського містечка. Саме містечко представлене трьома будинками з червоної цегли, які створюють затишний замкнений двір, у якому раніше проживали родини викладачів і офіцерів.

Повертаючись до згаданої раніше традиції використовувати збройові стволи як швартовочні стовпи, хочеться згадати цікаву подію, яка трапилася в 2007 році на території Одеського порту, де під час реконструкції складських приміщень була витягнута з бетонного полону гармата періоду Кримської війни.

Відремонтована й пофарбована, гармата знову зайняла своє почесне місце на території Одеського морвокзалу, оточена колекцією піднятих в акваторії порту якорів. Зараз вона є одним із найбільш відвідуваних туристами артилерійських артефактів — люди із задоволенням фотографуються поруч із нею.

Приємно зауважити, що сьогодні, крім цієї гармати, ще три чавунні побратими повернулися на лафети біля підніжжя Одеського порту. Вони розташовані точно на місці 2-ї батареї, яка захищала місто від англо-французької ескадри в 1854 р.

Втім, немало гарматних стволів так і залишилися на вічному причальному служінні. Сьогодні ми можемо побачити три такі гармати, вмонтовані дулами вниз в основу бетонного молу, який веде до Воронцовскому маяку. Гості, які відвідують маяк, вірять в особливу енергетику цих гармат і хочуть по можливості доторкнутися до них.

Найбільше розмаїття гарматних стволів різних епох і країн можна побачити в затишному дворику Одеського Державного краєзнавчого музею, де кожен може побачити під дахом розкидистого каштана завмерлі у вічному спокої гармати-учасники морських і сухопутних баталій.

Завершивши наш екскурс в історію старовинних гармат Одеси, мимоволі замислюєшся про те, що навіть у прадавніх гармат краща доля, ніж у сучасних засобів ураження – ракетно-ядерних, біологічних і хімічних. Закінчуючи свою службу, сучасна зброя перетворюється на складну проблему, пов’язану з її утилізацією. На відміну від литих гармат минулого, вона не має ані естетичної краси, ані практичної користі. Гармати ж, навпаки, стали найпоширенішим символом і нагадуванням про колишні бої.

Дмитро Волошенков, “Вектор ньюз”