Останні кілька днів питання НАТО знову став ключовим для ЗМІ різних держав: обговорюється як входження Чорногорії до складу Альянсу, так і можливість приєднання України до організації в 2020 році.
Чорногорія: як правильно виборсатися з обіймів Москви
Відносно нового члена НАТО, Чорногорії, усе досить просто. Багато аналітиків певні, що прем’єр-міністр Міло Джуканович уміло скористався «тривогою» Заходу з приводу спроб Росії зміцнити свої традиційні балканські альянси в Сербії й Чорногорії. Вирішивши ще десять років тому розвернутися в напрямку Заходу й зробивши ставку на членство в НАТО і в Євросоюзі, Джуканович у 2014 році остаточно ризикнув втратити російські гроші від туризму, торгівлі й вкладів у нерухомість. У тому ж році він підтримав у ООН санкції проти Росії через події в Україні й вирушив до Вашингтона, де попросив віце-президента Джо Байдена зажадати від НАТО подальшого просування на схід у відповідь на українську кризу. І врешті в грудні 2015 року, після десяти років лобіювання й всупереч невдоволенню Москви, він одержав запрошення вступити в західний альянс. А 19 травня 2016 року міністри закордонних справ країн НАТО підписали в Брюсселі Протокол про вступ у НАТО Чорногорії.
Прем’єр країни Міло Джуканович, який був присутній на церемонії підписання, одержав у подарунок “історичну ручку”, якою міністри країн альянсу підписували документ. Із цього моменту й до кінця процесу ратифікації Чорногорія одержала функції спостерігача в Північноатлантичній раді, а після ратифікації, яка може, за оцінками генсека НАТО Йєнса Столтенберга, тривати близько року, ця країна стане повноправним 29-м членом альянсу.
Лейтмотив російських засобів пропаганди по цій події відразу ж був скоректований висловлюваннями прес-секретаря російського президента Дмитра Пєскова. “НАТО – це продукт часів конфронтації, це інструмент, створений для конфронтації. Наскільки такий інструмент, створений свого часу, може робити внесок у справу забезпечення загальної європейської стабільності й безпеки, питання спірне”, – заявив глашатай Путіна, і далі можна не продовжувати, оскільки «НАТО – зло». Що вже говорити, якщо навіть найпомірніше й найобережніше інформаційне агентство ТАСС упевнено заявляє, що «на думку аналітиків, НАТО своїми планами просування на схід змушує Росію думати про відповідні адекватні заходи».
У свою чергу, європейські ЗМІ набагато більше уваги приділили не стільки Чорногорії, як Нідерландам, де минулого тижня офіційно почав діяти протиракетний щит НАТО. Щит цей призначений для захисту держав-членів НАТО від можливих балістичних ракет, які пускаються з території якоїсь із країн, розташованих до сходу від кордонів альянсу. Кого ця новина тішить найменше, то це Володимира Путіна, але цю подію російські ЗМІ поки розважливо не обговорюють. Так само, як і про відкриття на початку травня однієї з військових баз у Румунії.
І нарешті, ще один важливий аспект, активно обговорюваний ЗМІ Європи, – це завтрашні (25 травня) дебати у Швеції щодо ратифікації угоди про «Забезпечення силами й засобами країни перебування» (Host Nation Support Agreement), що полегшить для НАТО можливість використовувати шведську територію, порти й бази під час навчань, а також у надзвичайних обставинах.
Але повернемося до Чорногорії. Що з усього цього випливає й має взяти на замітку Україна? Акцент необхідно зробити на декількох цифрах і фактах. По-перше, повний шлях від рішення вступити в НАТО до самого приєднання зайняв рівно десять років (тут доречно згадати про обопільне бажання двох Вікторов – Ющенка і Януковича — «позагравати» з НАТО ще в 2004 році. Втім, останній, ставши Президентом, відмовився від цієї ідеї). По-друге, невдоволення з приводу НАТО всередині самої Чорногорії надзвичайно активно підігрівалося православною церквою (властиво, те ж саме слід очікувати від Московського патріархату й в Україні). По-третє, і чи не найважливіше, Чорногорія чітко показала всім східноєвропейським країнам, що вступ країни в НАТО — насамперед результат довгострокових реформ і послідовної проєвропейської політики, а не сучасного озброєння. Просто для розуміння: один сучасний винищувач коштує більше, ніж військовий бюджет Чорногорії (тому повітряний простір Чорногорії будуть закривати ВПС Італії).
Україна: наша мета – 2020?
«Натівське» питання в Україні з новою силою розгорілося минулого тижня, коли 20 травня відбулося чергове засідання Ради національної безпеки й оборони України. Під час засідання був схвалений Стратегічний оборонний бюлетень, який визначає основні завдання й напрямки реформування оборонної сфери України. Цей документ мало того, що був підготований у тісному співробітництві з радниками держав-членів НАТО, та ще й пропонує до 2020 року повністю реформувати систему керування Збройними Силами у відповідності зі стандартами НАТО. Документ характеризується конкретністю певних завдань і встановленням жорстких термінів по їх виконанню, що й послужило підставою для появи заголовків типу «Україна приєднається до НАТО в 2020 році». З термінами, найвірогідніше, усе буде не так гладко (про це вже заявили й у Литві, і в Польщі), але прогноз президента Єврокомісії Жана-Клода Юнкера (який заявив, що Україна ще 25 років не вступить у НАТО) уже не здається словами серйозного політика.
Припустимо, що Стратегічний оборонний бюлетень дійсно буде неухильно виконуватися. Що в такому випадку іще може перешкодити вступу України в НАТО?
Відразу слід вказати на стійкий міф, що країна не може вступити в НАТО, якщо має якісь територіальні суперечки. Міф стійкий, хоча в статуті НАТО нічого такого немає, що підтверджують і пояснення представника комісії НАТО по Східній Європі. Інше питання, чи треба США вплутуватися в такі ускладнення, приймаючи в НАТО таку серйозну проблему? Відповідь очевидна: якщо буде необхідно – приймуть і без Криму, і без Донбасу. Але в кожному разі, до 2020 року змінитися може багато.
Далі. Наскільки серйозною буде політична підтримка Альянсу всередині України (хоча б на рівні того ж Джукановича)? Питання спірне, хоча в 2016 році – очевидне. Днями генеральний секретар НАТО Столтенберг озвучив гарну новину: 8 липня 2016 року у Варшаві «на полях» саміту Альянсу відбудеться засідання комісії Україна — НАТО (КУН) на вищому рівні. Без сумніву, це чіткий знак політичної підтримки України з боку Альянсу в ці складні часи. Однак трохи насторожує, що на цьому засіданні, як відзначив Генсек, головна увага приділятиметься обговоренню питань “практичного співробітництва” України з Альянсом. І хоча це дуже важливе питання, особливо в умовах зовнішньої агресії проти нашої держави, сподіваємося, що у Варшаві цим справа не обмежиться.
Ось що із цього приводу говорить Володимир Хандогій, президент Української асоціації зовнішньої політики, Надзвичайний і Повноважний Посол:
Нинішні політики й експерти добре розуміють, що від запланованого у Варшаві саміту НАТО Україні не варто очікувати «карт-бланшу» на якнайшвидший вступ у Північноатлантичний Альянс. «Київ дійсно запросили взяти участь у зустрічі на вищому рівні, однак ця участь є, скоріше, символічною, — підкреслив, зокрема, французький військовий експерт Жак Пезе. — Альянс справді зацікавлений в активному співробітництві з українською стороною, але про повноправне членство в цьому військовому блоці Україні залишається тільки мріяти». Але, погодьтеся, мріяти не шкідливо, тим більше, що для вступу в «натівську родину» нашій країні необхідно зробити багато, але ж нічого неможливого.
До речі, при цьому Україні зовсім не треба змінювати Конституцію для зміни своєї «позаблоковості», як заявляють окремі політики. Насправді ж позаблоковий статус, якщо й був закріплений у якомусь із офіційних документів України, то хіба що у військовій доктрині, прийнятій у 2011 році. У «Декларації про державний суверенітет», яка була прийнята 16 липня 1990 року, фігурував намір «у майбутньому» стати позаблоковою державою. «Існує міф, що позаблоковий статус України закріплений у Декларації про державний суверенітет. У 1990 році це було проголошено лише як намір, і тоді, коли була прийнята Декларація про державний суверенітет, Україна ще була в складі СРСР. Так що позаблоковий статус – це популярний міф, який не варто поширювати в соціумі», – коментує політолог Володимир Фесенко. Із прийняттям же нової військової доктрини в 2015 році «проблема позаблоковості» відпала сама собою. Нагадаємо, що, згідно з доктриною, «Євросоюз і Північноатлантичний альянс — головні зовнішньополітичні цілі України», більше того, Україна прямо бере на себе зобов’язання вести бойові дії відповідно до стандартів НАТО, що взагалі-то й підтверджується прийняттям згаданого вище Оборонного бюлетеня.
Ще один важливий момент – а чи вистачить грошей Україні для вступу в НАТО? У новій Військовій доктрині України сказано — на армію потрібно витрачати не менше 3 % від внутрішнього валового продукту на поточний рік. Відсоток, безумовно, більш ніж щедрий. Наприклад, країни НАТО в середньому витрачають на оборонку по 2 % своїх ВВП. Але з нинішньою ситуацією в економіці України виходять смішні гроші — $2-2,5 млрд. Наприклад, сусідня Польща витрачає понад $10 млрд. Втім, зараз військові витрати України явно перевищують тривідсотковий мінімум. За даними Стокгольмського інституту вивчення проблем миру (SIPRI), у 2015-му українська армія одержала $3,6 млрд, а це приблизно 4,5% ВВП країни за 2015 рік. Безумовно, обсяги фінансування військових в Україні все одно залишаються одними з найнижчих у Європі, але ж змогла ж Чорногорія влитися в НАТО, а її «військовий бюджет» ще гірший за наш.
Продовжуючи розмірковувати на тему грошей, слід заявити й про цінність нематеріальних активів, якими Україна може поповнити свою скарбничку під умовною назвою «Купити НАТО». Йдеться про нових стратегічних союзників України, і насамперед Туреччини.
Тільки минулого тижня представники збройних сил України й Туреччини підписали план військового співробітництва, а вже вчора президент Туреччини Реджеп Ердоган заявив, що «співробітництво між Анкарою й Києвом набуло додаткової значимості». І це при тому, що стратегічний україно-турецький військовий план також має бути реалізований до 2020 року. За ці три з половиною роки сторони мають намір досягти прогресу в реформуванні й оборонному плануванні, освіті й підготовці військ. План також має на увазі обмін консультаціями й тісне співробітництво між військовими. «Саме реалізація практичних заходів співробітництва у військовій сфері дозволить, із однієї сторони, зміцнити зв’язки з нашим південним сусідом, а з іншої — спрямувати зусилля на досягнення кінцевої мети — готовності ВР України до членства в НАТО в 2020 році», — йдеться в повідомленні Генштабу України.
Підсумовуючи, хотілося б зауважити, що за свою непослідовність і за політику «умиротворення агресора», яку сповідують деякі європейські держави щодо РФ, Україна вже заплатила занадто високу ціну. «Платити» таку ж ціну й далі дуже марнотратно. Можна не тільки втратити економіку країни, але й саму країну. І тому вступ у НАТО – чи не єдиний цілковито реальний шанс для встановлення миру в Україні. У документах Альянсу чітко зафіксовано, що двері в НАТО відкриті для демократичних країн, які сповідують спільні цінності й відповідають відомим критеріям. Про це постійно говорять самі представники НАТО. Можливо, Україні вже настав час скористатися своїм шансом і продемонструвати, що вона, насамперед, прагне зайти в ці двері й робить для цього все від неї залежне?
Іван Правдін, «Вектор ньюз»
