Надія Савченко повернулася в Україну. Що з нею робити тим, хто зараз визначає її політичний порядок денний, — незрозуміло. Розіграти карту Савченко зараз з’явиться багато охочих.
Поки найбільшу кількість вістів набрав, звичайно ж, Президент України Петро Порошенко. Пообіцяв повернути — і повернув. І зараз уже неважливо, що відбулося це багато в чому не завдяки йому.
Просто Путін так вирішив.
При цьому можна мати абсолютну впевненість у тому, що в історії з Н.Савченко Путіна цікавила навіть не сама льотчиця. І навіть не бідні грушники – їх взагалі зустріли в аеропорту «Внуково» не як билинних героїв боротьби за «руський світ», а як шолудивих псів, яких не погидували обійняти хіба що дружини…
Втім, далі доля Єрофеєва й Александрова вже цікавить хіба що людей із Лубянки…
Є три зовнішньополітичні причини, чому Путін ОСОБИСТО вирішив відпустити Надію Савченко.
Перша. Президент РФ прийняв рішення про помилування Надії (хоча, нагадаємо, вона його не просила) винятково після нічної спільної розмови у форматі «Нормандської четвірки». Очевидно, там від інших «хрещених» батьків йому була зроблена така пропозиція, від якої він не зміг відмовитися. І вона, найвірогідніше, була пов’язана з можливим пом’якшенням або навіть із повним зняттям санкцій. Адже недаремно прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв на недавній зустрічі в Криму буквально послав місцевих пенсіонерів: «Грошей немає. Тримайтеся!».
Друга – вибори на Донбасі. Непрямим підтвердженням тому є захоплена репліка очільника МЗС ФРН Штайнмайєра, що після звільнення Савченко «Мінський процес тепер одержить новий імпульс» (дослівно: “Minsk process got a new impulse and Savchenko’s release indicates cooperation between Ukraine and Russia”). Можна припустити, що предметом торгів були й вибори на Донбасі…
І, нарешті, третій варіант. Сьогодні Росія мала почати нові бомбардування Сирії. Нагадаємо, 20 травня міністр оборони РФ Сергій Шойгу заявив, що армія з 25 травня почне операцію проти сил, які ігнорують перемир’я в Сирії. Москва запропонувала це робити разом із Вашингтоном. Але той не погодився. Тоді Росія заявила, що буде бомбити сама. І ось буквально в той момент, коли літаки з грушниками й Савченко, невесело помахуючи один одному крилами, зустрілися на «шпигунському повітряному мосту», представник Міноборони Ігор Конашенков заявив, що РФ не бомбитиме Сирію. Спікер МО РФ пояснив це тим, що «за останні дні в російський Центр по примиренню ворогуючих сторін надійшло близько десятка звернень від сирійських польових командирів (переважно із провінцій Алеппо й Дамаск) із проханням не відновлювати удари до того, як вони повністю закінчать розмежування з «Нусрою». Більше того, дехто з них висловлює готовність надати координати й кордони контрольованих ними районів після повного витиснення звідти терористів і подальшого виключення провокаційних обстрілів з цих територій сирійських населених пунктів і позицій урядових військ». Загалом, налив води. Але, знаючи Росію, вона як наллє, так і виллє. Тож сирійцям, які мають необережність не погоджуватися з політикою чинного президента Башара Асада, залишається тільки поспівчувати. Ну, і тим, хто згоден. Ракети – вони ж не обирають, опозиціонер ти чи лояльний.
Ось так і в Україні. В особі Надії Савченко в Київ залетіла дуже серйозна ракета. Питання тільки в тому, стане Савченко в Україні УРСом (керованим реактивному снарядом) чи НУРСом (некерованим реактивним снарядом)? А те, що Надя реактивна, стало зрозуміло вже в «Борисполі». Напір абсолютно той же, який ми бачили в репортажах із російського залу суду. А тепер ми побачили, почули й відчули це й на рідній землі. По якій Надя, на відміну від багатьох, пройшлася босоніж. Досить символічно – вразило багатьох.
Примітно, але Надя у своєму короткому й емоційному першому спічі на рідній землі встигла «вишикувати» всіх: і політиків, і журналістів. Тобто саме тих, хто й формує порядок денний у країні. І цілком можливо, що зовсім скоро, після того, як «вип’є два літри горілки» і відпочине, саме вона й формуватиме цей порядок. Уточнимо: не «Батьківщина», номінальним першим номером якої вона є (і на зустріч із якою таки пробилася Юлія Тимошенко), а саме Савченко.
До речі, Юлин парт«вечірній» інтернет-ресурс до останнього тримав у «Темі дня» її улюблену тарифну бодягу.
І тільки потім, коли Савченко й Тимошенко потисли в «Борисполі» одна одній руки, а Надію запросили на її робоче місце на вулиці Туровській, «тема» «Батьківщини» змінилася. На реальну тему дня у всій Україні.
Правда, і в ній Юлія Володимирівна знайшла місце для особистого піару. Нічого особистого. Просто спостереження…
Риторика ж Надії Савченко в аеропорту була дуже радикальною. І, здається, що радикалізм цей у майбутньому політичному проекті імені Савченко (а в його появі можна не сумніватися) буде справжнім, а не вило-коров’ячим, як у Ляшка, «Правого сектору» і інших любителів половити свою рибку в мутній політичній водичці України. Недаремно ж права рука Савченко, її сестра Віра, під час очікування літака в аеропорту сказала, що якщо Надію повезуть у СІЗО (що було б правильно, із юридичної точки зору), то сюди прийдуть добровольчі батальйони. Прекрасний посил! Але в Адміністрації Президента України розсудили розумно: раз Савченко засудили “по безпрєдєлу”, то й відпускати її теж треба “по безпрєдєлу”. Не чекаючи ані рішення суду (будь-якого), ані Указу про помилування (будь-чийого). Можливо, потім, через кілька днів, таке рішення (акт, указ і т.д.) і з’явиться, але нікого це цікавити вже не буде.
Українські політики довго називали Савченко «нашою Жанною д’Арк». Але називати її так було легко й приємно, коли вона була там. А тепер вона тут. І в неї є ті, хто так довго потребував свого справжнього, а не «писаного красеня» — героя із АТО. І вона цілком може стати тим, чого їм так не вистачало увесь цей час — їхнім прапором. Так що, найвірогідніше, Надія стане головним призом в українській політичній «зірниці», — хто її захопить, той і переможе.
Але одного всім нам не хотілося б точно — щоб Савченко виїхала в ПАРЄ, делегатом якої вона є. Звичайно, спокуса для багатьох українських можновладців велика — зробити з колишньої бранки Кремля головний європейський гучномовець. Але, здається, що Надії це й самій нецікаво. Уся історія цієї найдивовижнішої жінки незалежної України говорить про це.
Історія, яка триває…
Костянтин Ніколаєв, “Вектор ньюз”
