Г.О. Потьомкін-Таврійський
Зовсім недавно минув рівно рік з того часу, коли українцям відрекомендували нового очільника Одеської обласної державної адміністрації Михеїла Саакашвілі, оголосити про призначення якого приїхав сам Президент України. При цьому треба пам’ятати, що на той час Одеська область уже побачила декількох «постмайданних» керівників, які випробували свій губернаторський талант на її просторах. Два місяці Володимира Немировського, які завершилися трагедією 2 травня, і один рік «миротворця» Ігоря Палиці залишили свій слід у пам’яті одеситів. Але призначення на пост губернатора колишнього грузинського президента викликало надзвичайний ажіотаж не тільки в регіоні, але й у всій Україні, і навіть за рубежем. Буквально всі хотіли вступити до «секти свідків грузинських реформ».
Інформаційні посилання на чудеса, якими була сповнена Грузія часів М. Саакашвілі в кращих традиціях казки «Про царя Салтана», змушували обивателя сподіватися, що смарагдові горіхи скоро опиняться й у наших руках.
Місто було прикрашене неоднозначними білбордами з привітаннями «Ти одесит, Мишко!», а в пресі з’явилася величезна кількість різних публікацій на тему, що тепер чекає на Південну Пальміру. До пари пресі повелася й значна частина одеського політикуму, по-плебейски заграючи з новим керівником, сподіваючись сподобатися, пристосуватися, пересидіти… Принаймні, саме така думка склалася в багатьох, коли вони переглядали коментарі депутатів і чиновників усіх рангів, які вибухнули в соцмережах постами про нове одеське «чудо». Сам Михеїл Саакашвілі явно підсилював цей звуковий ефект, заграючи з одеситами й обов’язково включаючи у свої самобутні виступи слово «найкращі». Трохи пізніше ця ж фраза, проїхавши з ним в «антикорупційному» турне містами України, змусила мешканців різних областей сперечатися, хто ж із них «най-най»…
Але повернімося до річниці діяльності п. Саакашвілі на посту губернатора Одеської області. Уже немало маститих політологів і експертів висловили свою думку з цього приводу в найрізноманітніших ракурсах. Важливий момент: людям, які незнайомі з роботою облдержадміністрацій у їхній нинішній іпостасі, не завжди зрозуміло, що ОДА — це складний організм, зв’язаний багатьма системами життєзабезпечення. Більше того, адміністративно-кадровий взаємозв’язок з офіційним Києвом для губернатора і його команди є одним із головних факторів — іншими словами, жодна облдержадміністрація в Україні просто не може працювати автономно. Чи зміниться щось після повної децентралізації влади й створення префектур, — це питання не сьогоднішнього дня. Згодом це зрозумів і Михеїл Ніколозович, увівши у свій лексикон нові обороти про «київську зраду», «договорняки» і «міжсобойчики». Апогеєм з’ясування стосунків між Одесою й Києвом стала відома перепалка з Арсеном Аваковим у присутності гаранта Конституції.
А тому нестача хліба в Одесі значною мірою почала компенсуватися надлишком видовищ. ЗМІ стали свідками ефектних зруйнувань парканів і дорожніх знаків (цілком, до речі, у стилі колишнього мера Одеси Олексія Костусєва, теж великого прихильника таких шоу).
Неординарною виявилася й кадрова політика Михеїла Саакашвілі щодо таких незрозумілих для нього районів області. Призначені туди за результатами «прозорого» конкурсу люди здебільшого так і не змогли органічно вписатися в роботу району, що в результаті призвело до багатьох випадків, коли депутати райрад почали ініціювати питання про недовіру до глав райадміністрацій на своїх сесіях. Не оздоровлювала ситуацію в області й боротьба з розрекламованою «горіховою» мафією — так само, як і тяга до засклення, у результаті якої був понівечений фасад Морвокзалу, скло на якому виявилися недосить «прозоре».
Оригінальністю відрізнялася й мерська кампанія-2015 в Одесі, коли Михеїл Саакашвілі докладав титанічних зусиль для просування свого соратника Сашка Боровика в градоначальники Одеси, чим і поставив вирішальну крапку в цій ініціативі. Незрозумілі взаємини із пропрезидентською партією «Солідарність» призвели до кількох гострих конфліктів із деякими її представниками в депутатському корпусі. Одним із таких відомих усій Одесі конфліктів стало протистояння Михеїла Саакашвілі з народним депутатом Дмитром Голубовим, у минулому талановитим українським хакером, який за підтримки однодумців і керівництва облради досаакашвілівського» періоду, наприкінці травня 2015 року, дивовижним чином придбав з колегами більшу частину резиденції в Курортному провулку, відому як «Будинок прийомів».
Загалом, на нашу думку, одеський етап життя Михеїла Саакашвілі виявився роком яскравих подій для нього особисто й роком нереалізованих можливостей для Одеси. Адже дотепер “оновлюється” траса «Одеса – Рені», “ремонтуються” дороги в Татарбунарах і в Килійському районі, “уводиться” в експлуатацію аеропорт, “вирішуються” проблеми озера Сасик і Тилигульського лиману й багато чого іншого.
До того ж, безглузда реорганізація управлінь призвела до втрати адміністративної інституціональності, у результаті чого досвідчені фахівці з різних структурних підрозділів під видом «животворящої» люстрації й «очищення» були звільнені.
Окремим феноменом менеджменту Михеїла Саакашвілі стало абсолютне ігнорування регіональної специфіки області, у результаті чого робочі поїздки найпротяжнішою в Україні областю замінялися походами на центральні канали телебачення, де Михеїл Саакашвілі через його неординарність був і залишається бажаним гостем. Цікаво й те, що практично вся команда губернатора складається з незнайомих Одеській області людей. Марія Гайдар – росіянка, Олександр Боровик – львів’янин, який емігрував із СРСР, Юлія Марушевська – із Миколаєва, Георгій Лордкіпанідзе – грузин, Меріко Кокая – американка, Вадим Грузин – із Києва, Тетяна Крива — дончанка. І це тільки імена найбільш відомих персон, імена «реформаторів» другого ешелону не такі вже й цікаві. Регіональна ситуація загострювалася й тим, що, на відміну від часів президентської роботи в Грузії, на одеському етапі життя Саакашвілі не виявилося людей, здатних урівноважувати й направляти в правильне русло його невгамовну активність. Цей політичний броунівський рух при всій його скандальності не мав і не має очікуваного коефіцієнта корисної дії. До речі, невеликий ліричний відступ: контактне оточення М. Саакашвілі феномен його невгамовної енергії дипломатично аргументує тезою про його неймовірні здібності до високої швидкості мислення й, відповідно, про нездатність звичайних смертних устигати за його думками.
Загалом, не хочемо ворожити, хто був ініціатором соціально-суспільного експерименту із призначенням Михеїла Саакашвілі на посаду губернатора, але очікуваний результат для Одеської області за минулий рік явно не досягнутий. Звичка обіцяти жартує із Саакашвілі дуже зле. Навіть лояльний електорат, який чекав на «одеське чудо», починає відчувати розчарування. У липні минулого року, за даними соціологічної служби «Рейтинг», 41% мешканців Одеської області вітали призначення Саакашвілі. У лютому цього року рейтинг потенційної партії Саакашвілі в Одеській області склав 4%. А тому не дивно, що дедалі частіше в місті починає звучати споконвічне одеське питання «І скільки це ще буде?».
Втім, нам здається, що стрімкий вектор кочування Михеїла Саакашвілі незабаром понесе його далі безкрайніми просторами геополітичних морів, поки не посміхнеться можливість здійснити бажання, яке глибоко засіло в його душі, — повернутися колись на батьківщину, яка його відштовхнула…
На цьому хочеться побажати успіхів і Михеїлу Ніколозовичу, і Україні.
Дмитро Волошенков, «Вектор ньюз» (Одеса)
