Україна є однією з тих майже 200 країн, які приєдналися до першої міжнародної угоди по реалізації природоохоронної політики, заснованої на ринковому стимулюванні зниження викидів парникових газів. Одна з ключових ідей прийнятого в Кіото Протоколу полягає в створенні умов для торгівлі емісійними квотами.
У теорії, це справді цікавий інструмент, який дозволяє країні, яка перевиконала свої зобов’язання по обмеженню викидів, залучити фінансові ресурси для подальшого підвищення енергоефективності своєї економіки.
Колишня українська влада (часів Януковича) не змогла чи не захотіла раціонально використовувати можливості Кіотського протоколу. Саме такий висновок можна зробити, оцінюючи програму закупівлі автомобілів для поліції. Адже придбання за кіотські гроші автомобілів МВС жодним чином не модернізує національну промисловість і не знижує енергоємність виробництва національного продукту в Україні, а просто збільшує збут, а значить, і виробництво дорогого японського продукту. У такій ситуації Україні дістається роль не бенефіціара міжнародної політики впровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій, а інструмента повернення “кіотських грошей” їх платникові — Японії. Невже ці гроші не можна було направити, приміром, на проекти розвитку виробництва в Україні автотранспорту, оснащеного ГБО? Ефект як для навколишнього середовища, так і для економіки був би більш суттєвим.
Коли влада обмінює емісійні квоти, які утворювалися за рахунок падіння виробництва й зупинки підприємств індустріального сектору, на “зелені” інвестиції, які не створюють перспектив розвитку економіки й генерації електроенергії з поновлюваних джерел, відбувається банальний розпродаж активів майбутніх поколінь.
Але, на жаль, і представники чинного уряду продовжують користуватися лекалами попередників. Кіотські гроші, які залишилися від нереалізованих проектів по заміні систем освітлення населених пунктів, направляють на придбання патрульних автомобілів з гібридною установкою. Звичайно, нові патрульні автомобілі будуть спалювати менше палива, але вони не створюють ВВП і не впроваджують нові природоохоронні технології на виробництвах.
Тим часом у світлі нової угоди, яка набуде чинності в 2020 році, відбудеться посилення вимог по викидах, яке викличе зростання цін на емісійні квоти, а отже, і підсилить конкуренцію серед їх продавців. Зрозуміло, що Україна залишиться в пулі, який формує пропозицію. Питання тільки в походженні майбутнього потенціалу зниження викидів. Або він буде формуватися за рахунок продовження політики деіндустріалізації країни, або за рахунок впровадження ресурсозберігаючих технологій. Уже сьогодні країни-“продавці” роблять ставку на стратегію модернізації своєї промисловості й зниження енергоємності ВВП, виходячи на ринок квот із пакетом пропозицій, який утворювався в результаті впровадження нових технологій. Тобто вони мотивують кіотськими грішми національний бізнес бути інноваційним, а отже, конкурентоспроможним на глобальному ринку.
Україні ж у досить важких кризових умовах при виборі моделі використання додаткових фінансових коштів, які утворюються, у тому числі, і від продажу емісійних квот, не зайве згадати відому притчу про рибу й вудку: “Дай голодному рибу — і ти нагодуєш його на один день. Дай йому вудку, навчи його ловити рибу — і ти нагодуєш його на все життя”.
Звичайно, немає нічого поганого в тому, щоб купити за рубежем нові автомобілі для поліції, але все-таки раціональніше придбати технології, які дозволяють виробляти в Україні інноваційний продукт, який буде затребуваний і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках.
Михайло Резник, Заслужений економіст України,
спеціально для “Вектор ньюз”
