Запитання: чому російський міністр із українським прізвищем Мутко зумів «здобути» Росії (позбавленій у Ріо всієї атлетики: як легкої, так і важкої) 19 золотих медалей і четверте загальнокомандне місце, а людина з російським прізвищем Жданов (а до нього Булатов) — Україні всього дві?
Згоден, дурне запитання. Але не більше, ніж загальна дурна ситуація в країні, при якій зараз на Жданова намагаються повісити всіх собак через провальний виступ наших атлетів у Ріо.
Чому Жданов? Хто такий цей самий Жданов? Політолог, який потрапив в уряд на місце міністра спорту по «Батькивщинівській» квоті, а потім доблесно зрадив «Батькивщину», відмовившись іти з уряду, коли вона билася в пароксизмі чергової антияценюківської «ганьби»?
Якщо політолога призначають міністром спорту, то чого ми, власне, хочемо від самого спорту? Із тим же успіхом на цю посаду можна було призначити Тетяну Чорновол. Було бхоч веселіше.
Хтось може назвати міністра спорту США? Ні. Бо немає такого. Майкл Фелпс у США є, а міністра спорту немає.
А знаєте, чому в них Фелпс є? Банальність, звичайно, але тому, що там до університетів, крім іншого, приймають за спортивними показниками. Бо студентський спорт – це основа основ американського спорту вищих досягнень. А у нас?
Рік тому мешканці столичного району Відрадний встали на захист спорткомплексу Національного авіаційного університету. На його місці збиралися побудувати новий житловий комплекс. Був я там недавно. Ані житлового комплексу, ані спортивного.
В Україні є тільки один великий суцільний комплекс спортивної неповноцінності, який виражається в тому, що «нас на Олімпіаді засудили», а з недавнього часу і «якого біса наші спортсмени мило фотографуються з росіянами й патякають зайве, що останніх незаконно відсторонили від Олімпіади через допінг»?
До речі, про міністра Жданова в цьому зв’язку всі згадали винятково через його знаменитий спіч про те, що із спортсменами треба провести «профілактичну бесіду» з цього приводу. То чого ми хочемо від людини з таким прізвищем, яка настільки по-радянськи бачить свою роль в Україні взагалі і в її спорті зокрема? Облиште Жданова. І забудьте про нього.
Єдиним відчутним досягненням Ріо-де-Жанейро для України стали снаряди, на яких проводили свій турнір спортивні гімнасти. Їх нам передадуть безоплатно. Який іще доказ того, що Україна знаходиться в списку третіх країн світу? І навіть не спорті.
Про снаряди домовився глава Національного Олімпійського комітету Сергій Бубка – остання людина з України, на чию думку ще зважають у світовому спорті. Якщо піде він (а його теж чимало «ганьбили» за нібито невиразну позицію з приводу відсторонення російських спортсменів від Олімпіади, а також за те, що його брат Василь не просто живе в «ДНР», але й веде там свій бізнес), то все. Ніяка Клочкова Бубку не замінить.
Знову ж, НОК. Сьогодні всі ЗМІ обійшло, наприклад, наступне повідомлення.
«Ще треба фахівцям розібратися в тонкощах виступів, які були, підготовки і т.д. У непростих умовах доводилося виступати й боротися. Перед Олімпіадою було багато хвилювання, але кожен спортсмен виклався на максимум. Ті спортсмени, які завоювали медалі, цілком можуть успішно продовжувати виступати на міжнародній арені й на шляху до Ігор-2020». Про це сказала начальник управління Олімпійського руху НОК України Ганна Сорокіна.
Нічого вухо не зачепило? Звичайний набір банальностей. Крім одного — посади Сорокіної. Вона — начальник управління олімпійського руху Національного олімпійського комітету України. У комітеті, який по суті й займається олімпійським рухом, є ціле управління, яке займається олімпійським рухом, у якого є цілий начальник. Це не Україна, друзі, — це Радянський Союз! Або яка-небудь Німеччина, яка може собі це дозволити. Нічого особистого. Можливо, пані Сорокіна дуже гарна людина й прекрасно керує олімпійським рухом в Україні, але…
І якщо виходити з цієї “радянсько-німецької” логіки, то в найжорстокішому провалі нашої олімпійської збірної, яка встановила медальний антирекорд за всю історію свого існування, справді виннті Жданов і НОК з усіма його управліннями олімпійського руху.
Але логіка ця, на моє глибоке переконання, свідомо збиткова. І ні до чого доброго не призводила раніше й не призведе в майбутньому — в умовах хронічного недофінансування. Займатися такими «соціалістичними» штуками може дозволити собі Росія, де перемоги в спорті вищих досягнень взагалі й Олімпійських іграх зокрема є частиною національної державної доктрини. На втілення в життя якої заточене все: від підготовки спортсменів до підготовки ФСБшників, які просовують баночки з потрібною сечею цих самих спортсменів у дірку в стіні допінгової лабораторії.
Спорт у Росії є частиною великої політики: як внутрішньої, так і зовнішньої. Для цього досить подивитися на якість і кількість телетрансляцій не тільки на профільних спортивних каналах, але й горезвісному Russia Today, який заточений винятково на іномовлення.
А тепер порівняєте з тим, що говорив і показував під час Олімпіади “Перший Національний”. Його гендиректор Зураб Аласанія пояснював, чому все так погано, говорив гарні розумні слова: про «пакети», гроші, відсутність спонсорів і навіть злив інформацію про «джинсу» (приховану рекламу) часів своїх «папєрєдніков», завдяки якій, виявляється, і виходило показати попередні Олімпійські ігри в більш повному форматі…
Одного не пояснив — чому за два роки “Перший Національний”, прекрасно знаючи, що “джинси” не буде, а Олімпіада насувається, не довів до кінця всі ці підготовчі роботи? Мені, як платникові податків, про всі ці труднощі слухати нецікаво. Мені цікаво подивитися Олімпіаду. Нормально подивитися, а не з регулярними рекламними «почаївськими» перебиваннями.
Жодної цінності Перший телеканал України не має вже чверть століття. Про його існування згадують раз на рік – під час Євробачення, і двічі на рік — під час Олімпіад. То невже не можна за два роки якось підготуватися? Я вже не хочу говорити про те, що якісні трансляції Олімпіад цілком могли стати тим центром прориву, які при великому бажанні й умінні могли б вивести Перший телеканал із того провінційного болота, де він зараз є. Але це нікому не потрібно.
Набагато легше поплакати, що в держбюджеті знову закладене недофінансування і звинуватити в зраді тих, хто вважає, що на головній телекнопці України все погано, назвавши їх посібниками махрового імперіалізму в особі Путіна.
І це, повторюся, усе говориться на серйозному ДЕРЖАВНОМУ рівні. Щоб серйозно ставитися до спорту, в України просто не вистачає серйозності. Як грошових, так і інтелектуальних (до питання про призначення на посаду міністра спорту) ресурсів. Тому в України, на мій погляд, є всього два виходи із усього одного спортивного комплексу власної неповноцінності.
Перший – піти за прикладом Росії й оголосити перемоги на Олімпіадах і чемпіонатах світу чимось на кшалт «однієї з головних віх на шляху будівництва світового комунізму». Але цей шлях свідомо ненадійний у силу зрозумілих причин, пов’язаних із квотністю всього, що ще має в Україні хоч якоїсь цінності.
Другий – не морочити ані собі, ані спортсменам (усім, а не тільки українським) голову й сказати: ми нічого вам не можемо дати, окрім мінімуму, закладеного в бюджеті. А тому пливіть, гребіть, біжіть, стрибайте, стріляйте, штовхайте, штовхайте і т.д., як можете. Але, якщо станете чемпіонами, на виході (окрім «Слава нації, слава героям!») ми вас приголомшимо півмільйоном доларів призових, квартирою з видом на Дніпро й безплатним проїздом у громадському транспорті.
І тоді всім стане легше й зрозуміліше. І спортсменам, і вболівальникам, і навіть простому політологу Ігорю Жданову, якого політична доля-лиходійка привела на посаду міністра спорту саме тоді, коли Україна показала свій найгірший результат в історії Олімпійських ігор.
Автомайданщику Булатову, який був на цьому місці до нього, пощастило більше…
Костянтин НІКОЛАЄВ
