Писати читабельні тексти – це ремесло. Створювати тексти, гідні називатися літературою, – це мистецтво. Але що казати про книжки Люко Дашвар, після яких часом хочеш вимити руки, але водночас отримуєш темну, перверзійну насолоду?
Особисто я слів не могла знайти дуже довго. Спочатку було відчуття, що по-модньому називають «когнітивний дисонанс», себто: що це було? Бо, як влучно колись відгукнулася про один з перших текстів авторства Люко Дашвар дописувачка на «Бі-Бі-Сі» Катерина Процик, було лише «боляче, бридко, солодко». Та в жодному разі – не «дуже добре».
Кілька років тому мені трапилася книжка Люко Дашвар «Село не люди», після якої я заріклася читати будь-що нею опубліковане – така була огида від «змальованого». Зауважу: до того було читано і «Тропік Рака» Міллера, і Селінову «Мандрівку на край ночі», і ще десятки зразків справді красного письменства, в яких описувалися речі огидні, обурливі та загалом аморальні. Та «Село…» було, цитуючи Оскара Уальда, «…гірше, ніж аморально. Це жахливо написано». До того ж ідея «у селі все погано, бо бідні – неуки й дурні, у місті все погано, бо багаті – занадто хитромудрі» була контрпродуктивно подана («чорнуха» завжди контрпродуктивна, якщо автор не намагається відшукати рішення проблеми, яку порушує), а її словесне втілення свідчило, що еталоном стилю для авторки були (і, як виявилося у випадку «Покрова», – залишаються) твори Нечуй-Левицького (ті, які не комічні) та Панаса Мирного («Хіба ревуть воли…», пам’ятаєте?).
І от трапилася халепа. Довірлива я! Звичка шукати гарну іноземну книжку за кількістю згадок про неї в англомовному секторі «інтернетів» підвела у рідному. (Та якщо подумати, чи хто наважиться сказати щось погане про текст, де серед основних тем є Революція гідності?!) Введена в оману рекламою та гарним дизайном обкладинки, я постійно боролася з бажанням відкласти книжку й забути про неї назавжди. Перемогли впертість і дедлайн… А тоді знайшлися й слова.
Причому навіть позитивні – але якщо оцінювати «Покров» суто як бізнес-проект. А він, безперечно, вдався. І ось п’ять моїх аргументів на користь цієї гіпотези.
1. Секрет успішного бренду – вдала назва
Знімаю беретку перед авторкою: вона – майстер заголовка: влучного, яскравого, семантично багатого. Назва кожної книжки побудована на грі слів. Назва «ПоКРОВ» теж відбиває зміст – тут і таємниці генеалогії, і гордіїв вузол нерозв’язаних десятиліттями сімейних конфліктів, і кровопролиття – на Майдані та поза ним, і пошуки спадкоємця багатомільйонного капіталу… Шкода лише, що такі шедевральні заголовки – та до таких текстів…
2. Рівняння на глобальний тренд
Перераховані вище теми – безумовно трендові не лише у вітчизняному, а й у глобальному літ потоці: член дисфункціональної родини в особливо важкий для себе час розкопує в сімейній шафі скелет, а розкриті ним же таємниці родини (роду) відкривають дорогу примиренню та нові перспективи… Це не лише Люко Дашвар. Це Емі Тан з її романом «Дочкою костоправа». Це «Ми були брехунами» Емілі Локгард. Це, врешті, «Емі та Ісабель» Елізабет Страут і «Гра в марблз» Сесилії Ахерн. Ця тематика близька кожному, болить нам, а особливо коли накладається на свіжі в пам’яті події історичного масштабу, в нашому з вами випадку – Майдан і війна на Сході України. Продано!
3. Сюжетні виверти – ознака бестселера
Люко Дашвар педантично і дуже грамотно вибудувала сюжетну лінію, а також старанно наділила персонажів усіма формальними ознаками правдоподібності. Рушниці справно «стріляють», герої – хай навіть часом карикатурні, але так чи інакше вмотивовані. Завеликих «роялів» з першого прочитання не помітно… Словом, писано як за підручником. По-американськи практичним, з назвою на кшталт «Як написати роман» або «Як створити 3D-персонажа».
Вибачте, але це не просто «відчувається», це очевидно. Автор, як лялькар, маніпулює персонажами, тож усі відкриття і викриття відбуваються у моменти, визначені автором ще в ході планування сюжету, а не підказані внутрішньою логікою подій і «людських поривів» героїв книжки. І всі ці моменти дуже нарочиті, часом навіть штучні. Спонтанність відсутня, навіть коли описуються спонтанні вчинки чи рішення, бо вони рухають сюжет, а не розкривають характер персонажа. Так, результат виходить цікавий. Але не ЖИВИЙ. «Все они – марионетки в ловких и натруженных руках».
4. Помірно дозована «чорнуха»
Певно, авторці вдалося перебороти більшість своїх внутрішніх демонів, але повністю відмовлятися від опису бридоти людської вона вважає недоцільним – і справді, можна втратити частину цільової аудиторії, яка заради неї (бридоти) й купує книжки Люко Дашвар, хай навіть і не визнає цього. Такий успіх подібний до популярності книжок про тяжку жіночу долю в умовах найрадикальнішого ісламу чи дітей-солдатів якоїсь центральноафриканської країни. Адже це імпонує темним закуткам нашої підсвідомості – знати, що на світі є люди, з, так би мовити, обмеженими моральними можливостями, порівняно з якими ми й наші сусіди по під’їзду – просто янголи. А ще – «печальна втіха, далебі – комусь на світі гірше, ніж тобі», як писала пані Ліна. Цей метод здобуття читацької уваги систематично використовував Золя. Щоправда, «чорнуха» в нього була не самоціллю, а засобом…
5. Стиль а-ля «Микола Джеря»: просто, «сердито», «легкоусвояємо»
Ну не було в Україні літпроцесу після Нечуй-Левицького і Панаса Мирного! Не трапився з українською літературною мовою ні Хвильовий, ні Яновський, ні навіть Стефаник із Франком. (Пізніших і згадувати нема сенсу.) А чому? А тому, що широкому загалу (себто цільовій аудиторії даного товару), на думку авторки, слід у процесі читання залишатися в «зоні комфорту» (а стиль «Миколи Джері», звичний ще зі шкільної лави, саме це і гарантує). А для читачів, яким подобається вважати себе більш витонченими, ніж сусіди, натурами, по тексту розкидані більш сучасні «перлини» («перли»?) на кшталт «проганяли порожнечу келихів червоним напівсухим».
Отож, як бізнес-проект Люко Дашвар відбулася. І навіть беручи до уваги те, що не всякого роялті в Україні стачить на хліб із маслом, не кажучи вже про кав’яр, маркетинговій стратегії даного проекту можна тільки позаздрити.
Може, хай їй грець, журналістиці? Піти написати й собі щось отаке – безсовісно комерційне? А то ж завидки беруть…
Настя СОТНІЧЕНКО,
«Вектор ньюз»
.
