Ідея зіграти в міні-футбол на Говерлі народилася, можна сказати, на межі тисячоліть – більш як півтора десятка років тому. Коли я озвучив її, ідеєю захопилися навіть досвідчені горосходжувачі, «снігові барси», що побували вже на багатьох вершинах планети. Говерла – не найвища вершина Європи, але найвища гора України (найвища точка – 2061 м над рівнем моря). А хтось чув про футбольний матч на найвищій точці якоїсь із країн світу? Отож…
Якось у мандрівному графіку нашої журналістської аматорської футбольної збірної відбувався (вже не вперше) матч з командою мерії Івано-Франківська. Там я завжди почуваюся, як на другій малій батьківщині. Друзі мої – щирі, розумні професіонали своєї справи та ще й непереборні романтики. І хоч би як закінчувалися подібні матчі, ми завжди задоволені спілкуванням. От і того разу на дружній вечірці з тодішнім мером Івано-Франківська (він же очолював і обласну федерацію футболу) Зиновієм Шкутяком ми дуже швидко дійшли згоди й вирішили втілити ідею говерлянського футболу. Зиновій Васильович – особистість неординарна, талановита, закохана в Карпати – запропонував здійснити це якнайшвидше. Сходження організували вже за 2 місяці.
Взяти участь у змаганнях заохотилися дві команди журналістів і збірна мерії господарів. Ми владнали всі питання з Федерацією футболу України (це ж уперше, хоч і на аматорському рівні – гра на гірській вершині). І ранком передвихідного літнього дня з Києва вирушив невеличкий автокараван – динамівській мікроавтобус і кілька приватних легковиків. А за 7 годин ми вже об’єдналися з господарями на трасі й рушили на базу Заросляк, що біля підніжжя Говерли.
Ранок сходження випав похмурим і не по-літньому холодним. Коли вийшли в гори на розминку, здавалося, що, підстрибуючи, чіпляємо головами вологе лахміття низьких дощових хмар… Вітер шугав у верхівках смерек, температура на базі (це в червні) була «плюс 9» – зовсім не київська. Рятувальники повідомили, що на вершині ще холодніше й вітер сильніший. Однак рівно о 10:00 на гору стартували дві команди журналістів: ВУСА (Всесвітньої української спортивної агенції), до якої я зібрав нашу молоду зміну, і команда газети «Експрес-об’ява».
У лісі до позначки 1600 м була хоч якась видимість, ми бачили, як ідуть наші товариші, а вище всі поринули в густий туман. Партнера, який рухався за два метри позаду, побачити вже було непросто. А піднімалися найкоротшим і від того – найважчим шляхом. Можете собі уявити, як то воно дертися вгору – іноді під 60 градусів – при нульовій видимості по слизькому камінню…
Нарешті дійшли – й уже за 10 хвилин розпочався перший в історії українського аматорського футболу матч на вершині Говерли. Гра в міні-футбол. На самій маківці важко знайти бодай метрів 50 відносно рівної, нехвилястої поверхні. Тому грати вирішили, як у класичному «міні» – 5 х 5. Тільки цей «міні» не під дахом, а на відкритому всім вітрам «даху України». Команда «Експрес-об’яви» на чолі з директором видавництва Віктором Шпаком і наша ВУСА, очолювана автором цих рядків, ігноруючи погодні умови (плюс 2, шквальний вітер з дощем), азартно гамселили м’яча два тайми по 20 хвилин. Рахунок – 4:4. А тим часом підтягнулися вболівальники, які стартували на гору дещо пізніше, ніж гості-футболісти. На вершину зійшли майже сто прикарпатців на чолі з Зиновієм Шкутяком. Він згодом розповідав мені: «Доводилося робити ривки «туди й назад», щоб бачити кожного, хвилювався за молодь!» Отак він і піднімався – наздоганяв передніх і повертався до тих, хто відстав. Скажу як досвідчений горосходжувач – таке навантаження не кожному до снаги.
Фотографуємося, робимо відеозаписи на захмареній вершині та й спускаємося трохи нижче – на невеличке плато, захищене від сильного вітру маківкою Говерли. Червоною стрічкою розмічаємо майданчик 40 х 20 м для гри команди господарів з командою ВУСА. Встановлюємо жердини-ворота, уболівальники утворюють живий прямокутник (щоб не пропустити м’яч до прірви). Потім, як і належить, вихід команд у фірмовій формі, арбітри, привітання – гра!
Ми так завелися, так азартно й технічно (наскільки це давала змогу купиняста поверхня) ганяли м’яч, який згодом пройде не один гімалайський турнір, що не соромно було б таку гру й по телебаченню транслювати. Ніхто не помічав дощу, туману, холоду. Гості вели в рахунку 3:2 й за якусь секунду до фінального свистка ваш покірний слуга вдарив у бік «дев’ятки», але… зависоко для воротаря господарів. М’яч (отака інтрига фіналу), перелетівши й через шеренгу вболівальників, шугонув до глибокого – метрів 500 – урвища, на схилах якого ще лежить сніг! Утім, ця фінальна прикрість не затьмарила радості: нам вдалося провести гру – ми перші! А робилося все з прицілом на осінню Гімалайську експедицію.
Відтоді ми не раз, зазвичай на початку квітня, коли в горах ще багато снігу, ходили на Говерлу майже тими самими складами команд… А ще івано-франківці, наші друзі, беруть із собою молодь – пластунів, які роблять добре діло: прибирають трасу й вершину від сміття тих, хто ще не розуміє, що то за символ наша Говерла, хто ще не навчився берегти природу рідної землі.
Отож Говерла стала своєрідним трампліном для наступного стрибка – в гори Гімалаї, до міні-футболу українців на захмарних висотах.
