Хто не мріяв про «підкорення Гімалаїв»! Часто саме так і кажуть – «штурм», «підкорення»… А я іншої думки про гори, бо сприймаю їх як живі істоти – до них треба ставитися з увагою і повагою. Цього навчили мене 40 гімалайських експедицій.
…Уже понад три години триває мій «броунівський рух» уздовж грізного Французького перевалу: холодний, байдужий до людських турбот, майже повний місяць (він тут ближчий на шість кілометрів) і я – сам-один на льодовику в тенісці й джинсах, з важкеньким рюкзаком – із заздрістю відстежую біг хмар у себе під ногами та намагаюся відшукати хоча б якусь ділянку скелі, вільної від криги. Вже понад три години Гімалаї дослухаються до моїх ненормативних мовних «екзерсисів», що безперервним водоспадом летять з висоти майже шести кілометрів і так далеко, як, тоді здавалося, мав би йти мій зниклий супутник – непальський шерп Гопал… Риторика моя була трьома мовами: українською, англійською та російською (бо в ній є такі лайливі слова, яких українська мова не має).
Становище безнадійне: ніч і матовий у місячному світлі довжелезний хребет (на цій висоті усе вкрито кригою, яка вже «пече мені ноги» через товсті підошви гірських черевиків). Забуваючи про кисневу нестачу (кисню менше на 50 %), весь час рухаюся короткими ривками по 20–30 метрів, бо розумію, що на 20-градусному морозі й шквальному вітродуї маю шанс замерзнути й загинути дуже швидко. Власне, десь удома я б уже давно замерз, а тут – феномен Гімалаїв – функціоную, ще й здатен до образних висловлювань. У моєму рюкзаку 8 тисяч доларів – допомога спонсорів нашій експедиції, листи рідних учасникам експедиції, газети, відеокамера… Але ж усі теплі речі – в корзині Гопала! Його сліди вже замело сніжком…
Річ у тім, що гірські черевики, які я презентував шерпові з резерву експедиції, цей бідолаха залишив удома та й подався зі мною в стареньких кедах. На крижаній шапці перевалу він почувався геть некомфортно, тому швиденько пішов уперед, не озираючись на мене, але за перевалом збився зі стежки, почав блукати і, страшенно переляканий, посунув назад (але то вже за три години)… Я ж перед тим зупинився на схилі – вирішив відзняти фантастичний захід сонця. Зрозуміло, задивився в об’єктив і хвилин на десять втратив Гопала з поля зору. Був упевнений, що він мене почекає, бо я ж не знав дороги до базового табору (вилітав до Києва по спонсорську допомогу ще на першому етапі руху експедиції до вершини Дхаулагірі). Та, як з’ясувалося, Гопал теж був «не в курсі», куди йти. Отож, піднявшись на гребінь, я не знайшов там свого провідника. На крижаному панцирі перевалу жодних слідів…
Стрімко сутеніло, місячне світло малювало фантастичні картини, далася взнаки втома безперервного 14-годинного поступального руху… Можете уявити, до чого я приготувався. Вночі в Гімалаях ходять лише ті, кого називають «крейзі» – навіжені. Перспективочка «веселенька» – за рік-два хтось піде цим шляхом та й побачить те, що від мене лишиться…
Зненацька вітер десь здалеку доносить звуки, схожі на цуценяче скавчання, – страх лишитися самому жене Гопала назад і він з радісним лопотанням кидається до мене, а я, без зайвих слів лізу до його корзини по светр, штормівку, шапочку. Вдягнувшись, роблю Гопалу зауваження (це я так пом’якшую форму моїх претензій). Дивлюся на розгублену фізіономію шерпа, махаю рукою та йду вперед.
А він лопоче все те саме: «Заблукав, злякався – самому тут не вижити. Та я щасливий – знову з вами!» Ну, що ти скажеш?! А тут ще з’ясовується, що він, прагнучи дістати роботу, приховав від мене факт незнання маршруту. Добре, що я знав напрямок, а він інтуїтивно знаходив хоч щось схоже на стежку. Та з’ясовувати всі подробиці немає часу – нас може врятувати лише рух. Ночувати на льодовику без намету, гасівки, спальних мішків «на мінус 25» – годі й думати. Тож у мінливо-тремтливому сяйві місяця, який часто ховається за хмари, ми просуваємося нешироким гребенем на шестикілометровій висоті. Отак – годину, другу…
Мій супутник уже не контролює себе – страшенно втомився. Двічі встигаю підхопити його на крутих спусках. Не дозволяю собі розслабитися чи впасти у відчай, хоча було від чого розгубитися. Минає 18-та година нашого поступального руху. Раптом – чи це не міраж? Вогник! Тру очі – та ні, не здалося: маленьке джерело світла дуже стабільне. От лише швидкості не додаси – під ногами виростають великі й гострі крижані шипи. Це неначе перевернута стеля печери зі сталактитами. Навіть мені в гірських черевиках непросто рухатися, а вже Гопалу в кедах – і поготів. Ідемо обережно, зупиняючись тоді, коли хмара затуляє місяць і густа темрява огортає гори. Зате коли починається черговий підйом і під ногами вже тверда кам’яна поверхня, додаю швидкості (уже «серце до вершини летить із грудей», але дихати важко – висота!) і виходжу на траверс табору, випереджаючи свого супутника. Світло майже матеріалізується в живе тепло. Це «кукен-тент» – кухонний намет рідної експедиції! Тут господарюють кухарі-шерпи, а горосходжувачі слухають гітару Ігоря Свергуна…
Після німої сцени – в моїх друзів круглі очі: «А ми ж тебе чекаємо лише за два дні. От так швидкість!» «Швидкість, – парирую, – через брак гімалайського досвіду, я ж бо ще «чайник»… А справжній сніговий барс, земляк Свергуна, харківський хірург (в активі має Еверест та інші 8-тисячники) Віктор Пастух уже відкорковує принесене нами шампанське й увесь склад експедиції зібрався в кухонному наметі на чи то вечерю, чи то ранній сніданок. Лише мій Гопало відмовляється від цих маленьких радощів гірського побуту й завалюється спати. З нього кепкують земляки-портери, за довгим столом стає весело…
Не знали ми тоді, що на цьому всі радісні миттєвості експедиційного життя вже скінчилися. Наступного похмурого ранку до вершини пішла четвірка альпіністів, у складі якої були дві жінки – киянка Галина Чеканова й харків’янка Тамара Єна, дві тендітні, невеличкі на зріст, зовні дуже вразливі. Пішли четверо – повернулися втрьох. Вони зійшли на вершину, а от на спуску (на таких висотах людина, виснажена ривком до вершини, йде на спуск, уже не надто контролюючи себе) ураганний порив вітру зірвав Галину з крутого гребеня… Це немов стрибок зі стратосфери без парашута – тож пошуки виявилися марними. За кілька страшних днів люди вкрай вимоталися, але пошуків не припинили. Тільки коли скінчилися харчі й розтанули надії знайти Галину, ми рушили назад. Сил залишалося небагато. На Французькому перевалі мало не зірвався на спуску старійшина альпінізму професор Володимир Моногаров – ми з Ігорем Свергуном, почувши шурхіт тіла, що сунулось, набираючи швидкість, донизу, устигли зупинити його в цьому поступальному русі.
Уже в Катманду мені й Вікторові Пастуху як таким, що володіють англійською, довелося ще тиждень відвідувати поліцейські офіси, відповідаючи на запитання, вислуховуючи розповіді про те, що поліція Катманду в гори не ходить – усе це мають бути витрати й турботи нашої експедиції. Дозвіл на виліт додому одержали аж за 10 днів, везучи рідним Галини довідку місцевої влади. Пішла у вічність з ураганного схилу Дхаулагірі…
Здавалося б, це мало стати своєрідними внутрішніми гальмами й приглушити «поклик гір», тим більше, монтуючи й переглядаючи відеоматеріали фільму «Гора за 8 тисяч», сам собі думав: занадто вже сувора картина… Та й заради чого такі випробування? Дивитимусь краще на Гімалаї по телебаченню та й годі.
А менш як за рік, коли Іван Валеня й Віктор Пастух покликали в нову експедицію, жодної хвилини не роздумував: залагодив справи на роботі, щоб вивільнити хоча б місяць, та й пішов у гори. На жаль, і цього разу все закінчилося трагедією. Мені знову (як такому, що вже мав досвід спілкування зі спонсорами) довелося летіти до Києва. Та коли гроші знайшлися, несподівано зачинилися повітряні «двері» в Індію, через яку ми тоді потрапляли до Непалу. В Делі почалася епідемія легеневої чуми… А там, у Гімалаях, сталося непоправне. Повертаючись з проміжного в базовий табір, на висоті 6500 метрів схилу 8-тисячника Шиша-Пангма потрапили в потужну лавину двоє найкращих горосходжувачів нашої команди – Віктор Пастух і Геннадій Василенко. На тих висотах погода дуже мінлива – вона погіршується швидко й може заскочити людей зненацька. От і того сонячного дня Віктор і Геннадій помітили хмару, що стрімко наблизилась. Шквальний вітер зірвав гігантську снігову шапку з сусідньої вершини й наші друзі вже не встигали вибратися з велетенської западини. Вони поховані під тисячотонним шаром гімалайських снігів…
Саме під це сходження Віктор Пастух узяв відпустку в лікарні одного з лівійських міст, де за контрактом працював уже три роки, а дружину вмовив їхати відпочивати з двома синами (поклик гір непереборний). Геннадій Василенко йшов від сімейних негараздів, сподіваючись, що після повернення все залагодиться. Доля була надто жорстокою…
З обома приятелював. А після того, що сталося, вирішив: буду сам організовувати безпечніші, а головне – доступні всім охочим гімалайські подорожі (що й роблю ось уже два десятиліття).
