Непал – країна з фантастичним перепадом висот: на півдні субтропіки, а поряд – снігові вершини найвищих гір на планеті. Вісім із чотирнадцяти світових 8-тисячників саме тут. Чверть території держави лежить на висотах за три тисячі метрів! І цей гірський світ – дивовижне місце, в якому людина почувається вільною через єднання з могутньою природою. Тут приходиш до розуміння власних реальних можливостей і до сприйняття істини, що наша Земля – чутливий живий організм, який не терпить насильства над собою.
Дивлячись на мапу, ніколи не скажеш, що країна, затиснута між Індією і Китаєм, доволі величенька – Непал значно більший за Австрію і Швейцарію разом узяті. Колись тут жили невари, переважно в долині Катманду. Понад два століття тому розпочалося формування королівства в нинішніх кордонах, а тепер це вже республіка Непал. Тут майже сотня етнічних груп і понад 30 мов, але превалюють дві – державна мова непалі й англійська (без неї не знайти пристойної роботи).
По-справжньому Непал відкрився для туристів і альпіністів лише шість десятиліть тому – коли розпочалося регулярне авіасполучення з Індією та країнами Європи. Від часів першосходження Едмунда Хілларі на Еверест – з 1953-го – триває світовий гімалайський бум, що став найважливішою статтею доходів бюджету Непалу. Країна бідна – з 23 мільйонів непальців приблизно 100 тисяч мають прибуток не більш як 160 доларів… на рік, 80 % населення – селяни. Основна сільгоспкультура – рис. Він росте як у долинах, так і на рукотворних терасах, відвойованих у гірських схилів.
Відтоді, як парламент анулював королівську владу, становище в цій державі дуже нагадує нашу пострадянську дійсність: коаліції різномастих партій і угруповань, корупція, дерибан бюджету й територій, клани… Та це зовсім не заважає нам – туристам-мандрівникам. Турист у Непалі – «священна корова». А самі непальці вельми доброзичливі, терплячі та непереборні оптимісти. І якщо вас не дуже втомила ця коротка довідка, то гайда в подорож – до Гімалаїв!
…Вириваючись із гірських обіймів, аеробус різко знижується, потрапляючи в гарячий мурашник долини Катманду. Потужно гальмуючи, пробігає доволі коротку, за європейськими мірками, злітно-посадкову смугу й випускає нас у киплячий котел древньої столиці. Східна екзотика замішана на яскравих барвах, незвичних архітектурних формах, людському багатоплемінні – голова йде обертом у людини, що вперше сюди потрапила.
З аеропорту на стареньких тойотах, які ще пам’ятають Хілларі, безшабашні таксисти, ігноруючи численні пробки й хаотичний рух у цьому багатомільйонному людському мурашнику, довозять нас у Тамель – туристичний центр Катманду – хитросплетіння старих і нових вулиць та провулків, із сотнями готелів і нічліжок. У нас тут свій притулок – готель із затишним садом, де завжди приємно відпочити й заспокоїтись після суперзашумлених вулиць непальської столиці.
Адаптуючи супутників до високогір’я, роблю перший тренувальний вихід – екскурсію на зелені пагорби до храму Сваямбуднадх. При висоті самого Катманду 1600 метрів над рівнем моря ми піднімаємося ще майже на 200 метрів. Новачки починають звикати до висоти. До храму, внесеного ЮНЕСКО до списку «Світової культурної спадщини», ми йдемо, долаючи 365 сходів, що круто ведуть вгору. Тут я вже можу визначити потенційні фізичні можливості своїх супутників.
Утерши спітніле чоло, зацікавлений турист занурюється в море досі йому незвіданих вражень. Культові споруди, тисячі мавп, які почуваються тут вельми невимушено, буддійські монахи, непальці в яскравому одязі, торговці сувенірами – усе це швидко витирає з пам’яті «картинки побуту на батьківщині». Ми потрапляємо в зовсім інший світ. Уся «домашня метушня», морока київських буднів разом кудись поділися. Починаємо жити гірським життям.
Зрозуміло, що Катманду – лише вітальня величезного помешкання під назвою Гімалаї. Однак саме тут і починаються всі експедиції. Я маю придбати «перміти» – паспорти на право проходження визначеного маршруту, вирішую питання трансферу на місце старту (літачок, авто чи мікроавтобус), визначаюся з тривалістю перебування у високих горах (людям же треба буде й сили відновити після сходження) та з відвіданням місць активного відпочинку на озерах і в джунглях.
Як правило, рано вранці, щоб уникнути страшенних пробок на перевалах, що ведуть з Катманду, прямуємо в бік міста Покара (Pokhara) на чудовому озері Фева. Буває, що вже через 80 кілометрів ми пересаджуємося в надувні човни та сплавляємося річкою Трішулі, над якою й пролягає траса міжнародного значення. Рафтинг з кількома серйозними порогами – відмінна розминка перед гірським походом.
За кілька годин рафтингу пересаджуємося знову в наш мікроавтобус і надвечір ми в Покарі – другому за значимістю місті Непалу. Поселяємося в готелі над озером. Озеро Фева – це щось! Величезна водойма серед зелених (у заростях джунглів) гір. Джунглі збігають просто до води, а в її дзеркалі відбиваються всі засніжені вершини гігантського масиву Аннапурна. На світанку, веслуючи на місцевому човні, милуєшся панорамою з водної поверхні на гори й намагаєшся навіть сплеском не потривожити чарівність картини. Саме туди – до цих засніжених красунь – семи- та восьмитисячників ми й почнемо рухатися гірськими стежками.
Якщо ми стартуємо в трек до священної Аннапурни, то він (як один з варіантів) починається із селища Беританті. Це 45 кілометрів гірського серпантину – вище й вище від Покари. Поставивши завдання портерам (місцевим хлопцям, котрі понесуть наш вантаж) і назвавши кінцевий пункт денного маршруту, перевіряю їхній вантаж, оглядаю екіпірування своїх супутників-туристів – і ми виходимо на стежку, що веде вглиб гірського масиву. Три кілометри ще відносно широкої «дороги», а далі підйом до карниза, з якого відкривається очам потужний водоспад.
Веду своїх друзів, уже трохи зморених полуденною спекою, до глибокої водойми, що скипає бурунами сотень тонн води, яка падає з висоти понад 30 метрів. Купаємось у цьому природному «джакузі» та за 15 хвилин свіжі, «немов новенькі» повертаємось на стежку й легко прямуємо далі. Цього дня проходимо кілометрів 20 і надвечір, подолавши крутий підйом до селища Улері, зупиняємося на ніч у старій лоджії, де господарює знайома непалка. Вечеряємо на терасі, з якої відкривається вражаюча панорама заходу сонця в горах. Таке ніколи не приїдається.
Наступного ранку йдемо вище через ліси й гірські річки до селища Горепані, в якому багато хто з туристів закінчує підйом (трек для початківців). Переночувавши тут і рано (о 4:30) піднявшись на гору Пунхіл над селищем та помилувавшись світанком і панорамою ранкових Гімалаїв з висоти трьох тисяч метрів, ми (на відміну від більшості туристів) виходимо на траверс Аннапурни – нам ще три дні до фантастично красивого місця – базового табору під вершиною 8-тисячника. Там на висоті понад 4100 метрів є невелике плато – неначе гігантським циркулем обведене коло, оточене сніговими вершинами. Коли стоїш на краю кратера древнього вулкана і спостерігаєш сходження лавин на схилах гімалайських велетів, переповнюєшся такими емоціями, що їх вистачає на роки спогадів (це якщо не ходити більше в Гімалаї, а ми ж ходимо).
Так уже понад 20 років поспіль організовую власні експедиції, ведучи особливо цікавих у цей фантастичний світ, де містика співвідноситься з яскравими картинами природи й щоразу готуєшся до зустрічі з чимось незнаним! А той, хто хоч раз тут побував, прагнутиме ще і ще раз потрапити в дивосвіт. Цей потяг нездоланий, та й опиратися йому не слід. Може, комусь здасться, що гімалайські подорожі відривають від реалій нашого неспокійного сьогодення. Але практика доводить – після таких пригод дуже гостро і свіжо відчуваєш і аналізуєш те, що відбувається в Україні. Бо ж цілих три тижні ти – абсолютно вільна людина. Жодний корумпований можновладець, жодний непрофесіонал-керівник не засмічує твій мозок і душу корисливими, брехливими вказівками чи забаганками. Заради цього відчуття варто облишити буденність і суєтність та й гайнути на волю – у світ Гімалаїв!
