В одній з експедицій до Гімалаїв українці першими у світі провели на захмарній висоті «малі Олімпійські ігри». До нас ніхто цього не робив, отож у контексті незвичайних спортивних досягнень наших співвітчизників пригадаймо, як це було.
Не затримуючись надовго в столиці Непалу, учасники експедиції вилетіли з Катманду до Лукли – високогірного селища, відомого як початок шляху на Еверест. Політ у 16-місному літачку триває приблизно 40 хвилин (залежить від погоди). Після приземлення підшукую в аеропорту портерів – витривалих і невибагливих провідників з місцевої народності шерпа. Розподіляю вантаж: усі мої мають іти з вагою не більш як 5 кг, шерпи беруть по 20–25 кг (раніше носили й удвічі більше – часи вже не ті), і наш маленький загін, тепер уже з 15 осіб, вирушає в гори. Старт з висоти 2700 метрів, але ночуватимемо на тому ж рівні – за 20 км від Лукли. До речі, саме в цьому селищі – вхід до національного парку Сагарматха, величезної території навколо Евересту (Сагарматха на місцевому діалекті – Еверест).
Ранком купуємо перміти й рушаємо в бік міста Намче-Базар (воно вище на кілометр). Для непідготовлених – 5–6 годин ходу. Ідемо повільно, починається серйозна висота, з нею не жартують. Новачкам, та й тим, хто тут не вперше, треба адаптуватися до навантажень. Кілька разів зупиняємось, п’ємо чай, відпочиваємо, а потім знову підйом-спуск-підйом. Через 9 годин розташовуємося в знайомій мені лоджії. Господиня готує вечерю, члени експедиції (хто свіжіший) розходяться по селищу – тут усе мальовничо-потужне: реве бурхливий потік на дні ущелини, шумлять над річкою гігантські дерева, з-під дахів звичайних непальських будиночків і з усіх щілин у дощатих стінах сунуть дими (опалення по-чорному). Екскурсія закінчується ситною вечерею, після чого всі йдуть спати, бо завтра – ранній старт.
Підйом о 5-й, на сніданок і екіпірування дається одна година. О 6-й виходимо на стежку. Перед підвісним мостом трохи затримуємося, пропускаючи караван гірських коней – «донок» («дон-дон!» – звучать дзвоники на шиях тварин). На вузькому містку з ними просто не розминутися. Вони нав’ючені тюками продуктів: рисом, борошном, цукром, ящиками кетчупу, курячими клітками. Ліпше пропустити караван, щоб не бути зім’ятим чи ще гірше – не злетіти з мосту до прірви…
Після важкого підйому прямий відрізок стежки через густий ліс приводить нас до чергового підйому – вже на вулиці-тераси столиці шерпа Намче-Базар. Ночівлю тут я не планував. Лише відпочити на терасі місцевої кав’ярні, перекусити, випити чашечку чаю або кави (у неї тут особливий смак – вода ж з висотних льодовиків), а хто не полінується, може піднятися метрів на 150 крутосхилом і відвідати музей Евересту з унікальною, хоч і не дуже широкою, експозицією.
І вже за дві години вперед ідуть наші портери, а за ними, зібравши всю групу, вирушаю до кінцевого пункту сьогоднішнього треку. Ще дві години ходу – і ми зупиняємося у вельми привабливому урочищі: лоджія розташована на великому карнизі в оточенні квітучих дерев – рододендронів. Навесні – сидиш, вечеряєш і милуєшся неповторною панорамою Гімалаїв перед заходом сонця. А втім, мені час простежити, щоб усі комфортно влаштувалися. Не кожному добре спиться високо в горах. Намагаюся всіх настроїти на сон – хай нетривалий, але міцний. Після 6-ї ранку ми знову на стежці.
Якщо на висотах до 4000 метрів нас дивував яскравими барвами гімалайський ліс, ми зустрічали чимало екзотичних тварин і птахів, то на висотах за 5000 метрів – місячні пейзажі впереміш з «марсіянськими картинками». Проходимо довжелезне – понад 8 км – плато чи, може, ущелину й починаємо дертися на крутий перевал. Там останній пункт на траверсі, де можна поспати під дахом. А після ночівлі – на льодовик Клумбу, «крижаний шалик Евересту». Саме там, над глибоким розколом (а він ще й широкий – метрів 300) ранком шостого дня підйому я знайшов щось подібне до відносно рівного майданчика, засипаного дрібним камінням. На цей час нас лишилося семеро – готових до змагань. Одному не підкорився важкий перевал і товариш чекатиме нашого повернення на кілометр нижче в невеличкому поселенні шерпів. Другий, досягши останнього пункту ночівлі, вже не зміг іти вище на місце проведення «малих Олімпійських ігор» українців у Гімалаях (за день до цього він не пристав на мою пропозицію залишитись нижче й чекати нас). Він зовсім знесилився й довелося лишати для догляду за хворим досвідчену мандрівницю, обізнану з методами лікування гірської хвороби – мою дружину Ірину.
Отож семеро нас і п’ятеро шерпів, які йдуть цього разу без вантажу (ми надвечір повернемося на «базу»), піднімаємося на «Олімпійський стадіон». Головна дисципліна програми ігор – футбол. Виходимо на арену змагань. Майже 6000 метрів. Вершина Евересту здається зовсім поруч, а до неї ж іще майже три кілометри. Лізу на величезний уламок скелі, закріплюю там прапори України, Національного олімпійського комітету та вимпели зі спортивною символікою.
Команди України і Непалу двома невеликими колонами виходять у центр майданчика й вітають одна одну. На такій висоті бігати не рекомендується – кисню в повітрі відсотків на 50 менше, ніж унизу. Тож футбольний матч проводимо в «пішому темпі», лише іноді дозволяючи собі мінімальні прискорення. Ми рухаємось, неначе в повільних телеповторах, а от народжені в горах шерпи дозволяють собі «шустрити» та й першими забивають гол. «Рвучи на собі тільники», але не підвищуючи темпу, починаємо атакувати організованіше. Це дає змогу зрівняти рахунок 1:1 – він тримався аж до останньої хвилини другого тайму (більш як 15 хвилин тайм не могли собі дозволити – висота…) і лише під завісу мені вдалося майже від власних воріт спрямувати м’яч у ворота команди Непалу. Її гравці на той час мали не кращий вигляд, ніж ми: втома далася взнаки, а у нас же ще два види програми – легкоатлетичні. Довелося зробити перерву на відпочинок, а потім перейшли до стрибків у довжину з місця (пам’ятаєте – тут не побігаєш) та штовхання ядра.
Оскільки ні до цього, ні після ніхто у світі не проводив змагань на такій висоті, наведу результати в індивідуальному заліку. Стрибки з місця серед жінок виграла Алла Мошкова з результатом 1 м 72 см, у змаганнях чоловіків у цій дисципліні найдальше вдалося стрибнути мені – 2 м 36 см. Штовхання ядра виграв Ігор Хижняк – 6 м 17 см. А далі погода почала швидко псуватися й ми мали забратися (інакше довелося б шукати притулку й ночувати за штормових умов), тому змагання жінок у цьому виді не провели. Та й стан нашого товариша, хоч за ним і встановлено надійний догляд, непокоїв усіх.
Повернувшись на базу й поївши, прямуємо донизу, щоб уникнути гірської хвороби, ознаки якої вже помітні в нашого друга. Спочатку несемо його на руках, самому йому не піднятися з лоджії на стежку, яка вище на 150 метрів від місця ночівлі. Рухаємось так години півтори. Потім на перетині гірських стежок зустрічаю погонича донок і винаймаю лошака для хворого товариша. Далі вже йти веселіше. До речі, це єдиний спосіб позбутися симптомів гірської хвороби – швидкий спуск на менші висоти. Того ж дня наш товариш уже зміг самостійно йти, а ми з радістю знову почали сприймати всю неземну красу, що нас оточує – красу Великих Гімалаїв.
Цю статтю ілюструю світлинами, на одній з яких – команди-фіналісти чергового (а їх було кілька) спортивного турніру в Гімалаях.
