У Гімалаях ми підняли національний прапор на безіменній вершині, назвавши її Вершиною Героїв України. Напередодні сходження лідери кількох груп сумнівалися: «Невже підете до перевалу? А видимість, а снігопад?» Обіцяв усім сонце, але й сам не вірив… Може – випадковість, а може – подарунок матінки-природи: вдосвіта пройшли два засніжених слизьких карнизи, вузеньких і круто спрямованих догори, усе це за дві години – і маємо чисте небо з палаючим диском сонця (уперше за 10 днів від середини квітня 2015-го!).
Заіскрилося царство снігової німоти. Три з половиною години піднімаємось осяяні сонцем. Вийшли на перевал, беремо ліворуч і далі – вже на Нашу гору. Весь шлях разом зі мною подолали троє жінок. На жаль, чоловіки, друзі з різних країн повернули назад з другої третини сходження, не захотіли терпіти й боротися з труднощами. І коли вже з перевалу, на межі сил і бажань, прямував лівим траверсом на Нашу вершину, за мною, забувши про граничну втому, кисневий голод, шквальний вітер, пішли киянки – Тетяна Назаренко, Євгенія Хачатурян та Ірина Щербачова. Ми підняли прапор на Вершині Героїв України, що й зафіксовано в офіційному документі… Потім були ризиковано важкий спуск і ейфорійне повернення до столиці Непалу. Вже в Катманду й одержали сертифікат на цю назву вершини.
Щасливі зібралися ранком, у день вильоту додому, на даху шестиповерхового корпусу готелю – тихого прихистку, в якому завжди відпочиваємо від гамірного безладдя великого азійського міста. До відльоту півдоби. Квітневе сонце майже в зеніті, ми насолоджувалися його теплим промінням, а під нами – Тамель, панорама екзотичного району столиці. Розглядаємо сертифікати, фотографії з треку… Раптом – потужний порив вітру, крики птахів, величезні зграї пернатих затуляють сонце і… Страшенної сили поштовх!!!
«Усім донизу! Це землетрус!» – командую людям на даху (маю досвід трьох таких катаклізмів), а дах їде – у прямому розумінні цього слова. Будинок хитається з великою амплітудою. Хтось устигає збігти донизу, а хтось, паралізований страхом, лишається нагорі. Вирішую не покидати даху – треба заспокоїти тих, хто боїться бігти сходами, що вже рухаються, неначе клавіші рояля. Вдається допомогти всім зафіксуватися біля товстих несучих конструкцій, а сам роздивляюся довкола, шукаючи місця, де можна зачепитися в разі руйнування будинку. Навколо жахливі картини: сусідні високі споруди звалилися й прихилилися дахами одна до одної, чути гуркіт руйнування інших будинків, рвуться дроти електроліній, галасують люди…
Внутрішній холод віщує страшну небезпеку. Поштовх триває надто довго. За ці кілька хвилин мозок підказує варіанти: «Витримає будинок – устигнемо збігти між поштовхами, не витримає – я вже визначив верхівки кедрів, на які змушу стрибати всіх, хто на даху (травмуємось, але буде шанс вижити)». На щастя, наш старий готель витримав цей удар!
Усі збігають донизу, а я – в готельний номер. Тут-таки на даху, а потім серед розламаних меблів, вибитих шибок знаходжу й хапаю документи, копії електронних авіаквитків, сертифікати на гору, залишки грошей, кидаю в рюкзак і мерщій на вулицю. У саду готелю вже юрба людей – тривога в очах, а в когось істерика…
Другий поштовх дибки піднімає землю й дехто падає поруч з басейном, звідки разом з водою виплеснуто риб. Люди безтямно скидають їх у напівпорожній басейн… Розумію – трястиме довго. До ночі було ще з чотири десятки поштовхів. У нас залишається годин десять до вильоту, але вирішую пробиватися в аеропорт. Саме пробиватися. На вулицях паніка й метушня. Люди бігають, витягуючи руки поперед себе, гуртуються купками посеред вулиць за будь-якого здригання ґрунту. Поруч валяються стовпи зі сплутаними дротами, бита цегла зруйнованих будинків, завалені стовпами й панелями з будівель автівки…
Перетаскуючи рюкзаки й сумки через завали, дістаємось до площі перед королівським палацом. Тут більше вільного простору й іноді шугають машини. Знаходимо мікроавтобус, водій якого погоджується везти нас до летовища. Чверть години – і ми вже на величезному майдані перед аеропортом Трибухван. Тисячі людей сидять, лежать на рюкзаках, нервово походжають до зачинених дверей аеровокзалу й повертаються ні з чим. Порт зачинено. Літаки, що мали сідати в Катманду, розвернуто в повітрі й відправлено на Делі. Аеропорт приймає лише літаки з рятувальниками.
Наш рейс має прибути о 22:00 за місцевим часом, та це за нормальних умов. Прориваюся до офісу авіакомпанії і дізнаюся, що жодних гарантій на виліт цієї ночі ніхто дати не може. Мої супутники вже розташувалися перед вхідними дверима порту – рюкзаки і сумки на тачках і ми не збираємося чекати до ранку, як пропонують тисячам пасажирів чиновники.
Сутеніє, Катманду поринає в морок. У порту вмикаються генератори автономного живлення, біля дверей з’являються озброєні солдати – введено надзвичайний стан. Бачу знайомого офіцера поліції та прошу його, коли двері відчиняться, помахати мені рукою… Ця проста хитрість дала змогу опівночі, коли тільки китайцям дозволили пройти на реєстрацію пекінського рейсу, прорватися через кордон військовиків, вказавши солдатам на нашого друга, який махав нам рукою. Розсуваючи солдатів і натовп важкими тачками, рухаємось до стійки реєстрації. І, от диво – наш літак прибув!
Нас зареєстрували й за дві години лайнер компанії «Ер Арабія», важко підстрибуючи на стиках пошкодженої злітно-посадкової смуги, піднімається в небо й бере курс на Шарджу… Лише у кріслі аеробуса дозволяю собі розслабитися – позаду 14 годин боротьби за те, щоб вижити й повернутися, привезти в Україну свідоцтво того, що її реальних (а не оплачених мільйонами «зелених» у руки можновладців) героїв відзначено вершиною найпотужнішої гірської системи планети. Героїв, які віддали життя за її майбутнє, і тих, що нині протистоять ворогові на лінії розмежування двох світів.
Вважаю, що бачене й пережите українцями – учасниками Революції гідності, пам’ять героїв Небесної сотні й тисяч їхніх побратимів, полеглих у боях – має право на цей історико-географічний символ.
Недарма ж під час Майдану ми – спортивна редакція Центрального каналу – започаткували й ведемо гострополемічний проект «Майдан ТБ». Проект, що взимку 2014-го приносив щодня в студії на Хрещатику, 26, запахи диму, запускав у ці приміщення нас і наших друзів у пропалених куртках і з вогнем в очах. Пекуча лють трьох останніх днів Майдану, гіркота переживань подій на Сході: Савур-могила, Іловайськ, Дебальцеве, беззахисні захисники блокпостів…
Хіба ж не варті вони, на відміну від жирних котів у високих кріслах, чи щурів з генеральськими лампасами, Слави і Шани від усіх нас? Тоді – в небі над Гімалаями – думки про події на Батьківщині, попри страшну втому, не давали дрімати. Лише в Києві осмислив цю сорокову – ювілейну! – гімалайську експедицію, яка могла стати й останньою. А вона ж була дуже вдалою…
