Головна мета Росії у конфлікті на Донбасі – розподіл України на сфери контролю шляхом повної дезорганізації території нашої держави. Вже багато років у непублічній площині Москва обговорює з Німеччиною та Францією можливість керованого розпаду України на зони впливу по лінії Схід-Захід, що, за певних умов, могло б влаштувати усі сторони. Передача «проблемних» українських регіонів у підпорядкування Росії дозволила б відновити співробітництво західних держав з РФ та контролювати «проєвропейську» частину нашої території. При цьому, Росія не здатна на повне захоплення України і такий сценарій не вигідний нікому.
Фактично, сьогодні усі учасники Нормандського процесу зацікавленні у розв’язанні проблем із Донбасом і Кримом не на користь України. До того ж, площадка для обговорення кримського питання відсутня взагалі. Пацифікація ситуації дозволить західним лідерам скасувати санкції проти РФ (інтерес бізнесу) та продемонструвати своїм виборцям прогрес у вирішенні української проблеми за рахунок нашої території.
Поразка Росії на Донбасі може призвести до внутрішньополітичної дестабілізації в цій державі, що створить великі проблеми для ЄС та США у сфері безпеки та економічних інтересів.
З початку конфлікту також відбувається поступове зменшення рівня міжнародної підтримки України, що створює передумови для зовнішнього тиску на Київ з метою досягнення односторонніх поступок у конфліктних питаннях з РФ. Формальне зміцнення наших переговорних позицій на майданчиках ПАРЄ, ООН та інших міжнародних організацій нівелюється негативними кризовими трендами у євроатлантичній спільноті: Brexit, криза біженців та економічна стагнація в ЄС, політичне послаблення НАТО, посилення позицій лояльних до Росії політиків тощо.
Слід визнати, що у трикутнику США-РФ-ЄС Україна сьогодні немає надійних союзників. Тому саме життя спонукає нас до пошуку додаткової підтримки у світі, зокрема, на китайському напрямі. На перший погляд, не реалістично? Тож давайте об’єктивно оцінимо наше становище!
На тлі декларованого президентом США Трампом наміру зменшення заангажованості у європейських справах, до кінця року зростатиме політичний тиск Німеччини і Франції на Київ з метою досягнення прогресу у мирному врегулювання східноукраїнського конфлікту. Паралельно, Росія буде демонструвати готовність до невигідних для України компромісів, а західні лідери – до поступок Москві. Київ помилково розраховує на подальшу допомогу Заходу, який все жорсткіше питатиме про ефективність реформ та використання раніше отриманих кредитних коштів, вимагатиме реального прогресу в реалізації Мінських угод. Ситуацію ускладнюватиме політична нестабільність та економічна криза в самій Україні.
В цій ситуації Україна не впливає ні на формат, ні на змістовне наповнення міжнародних переговорів щодо конфлікту на Донбасі. Більше того, існуюча загроза остаточної дестабілізації внутрішньої ситуації в нашій державі не лякає західних партнерів, котрі мають досвід реалізації своїх інтересів в умовах керованого хаосу. Росія, у свою чергу, не сприймає такий розвиток подій і усіма силами домагатиметься виконання Мінська-2 (проведення виборів в ОРДЛО, зміни до української Конституції тощо) вже апробованим методом ескалації збройного протистояння. Проте, Москва здатна лише дестабілізувати ситуацію, але не може досягти якісних змін внутрішньополітичної ситуації в Україні. Реалізація Мінських угод призведе до остаточної втрати довіри київської влади в очах власного народу і обернеться глибокою політичною кризою з непередбачуваними наслідками. Таким чином, реалізація Мінська-2 в існуючому варіанті є неможливою, що також розуміють в США і ЄС.
Водночас, лише зміна плану мирного врегулювання надасть усім сторонам нові можливості для переформатування переговорних позицій з урахуванням своїх інтересів. Але такі можливості відкриються лише у разі різких змін існуючої ситуації: успіх українських реформ; криза в РФ; відкритий конфлікт Москви з НАТО тощо. Негативний сценарій для Заходу – ескалація військового протистояння між Україною І РФ. Своєрідний «рімейк» подій 2016 року, коли обидві сторони звинувачували одна одну у порушенні мирних угод на тлі тліючого збройного конфлікту. Проте, сьогодні час грає не на нашу користь і така позиція офіційного Києва не знайде ані внутрішньої, ані зовнішньої підтримки і лише посилить дипломатичні аргументи Москви. Подібними діями президент Порошенко може і владу втратити, і жодним чином не запобігти втіленню в життя «мирного» плану Путіна.
Таким чином, можна прогнозувати подальше погіршення у 2017 році становища Україні внаслідок: невигідних для Києва змін у Мінському плані врегулювання конфлікту; подальшого відкладення «у довгий ящик» питання Криму, окремо від конфлікту на Донбасі; поступового зняття санкцій з РФ (незалежно від ситуації з ОРДЛО); посилення проросійських політиків у владі Німеччини і Франції; можливого узгодження формату поліцейської місії на Сході України («білоруський» варіант не є найгіршим для Києва, але важливо довести у міжнародних структурах, що Росія – учасник конфлікту).
На наше глибоке переконання, єдиним стратегічним важелем і аргументом для Києва у цій практично безвихідній ситуації має стати партнерство з Китаєм – потужним глобальним актором, здатним у власних інтересах змінити порядок денний в українському питанні та перевернути ситуацію на нашу користь.
У разі переведення відносин між Києвом та Пекіном у площину пріоритетного стратегічного партнерства ми можемо досягти: інтенсифікації економічного зростання за рахунок залучення масштабних інвестицій; посилення переговорних позицій щодо конфлікту на Сході, пацифікації ситуації на вигідних для України умовах за активної участі китайських та білоруських партнерів; створення ефективної політичної площадки для порушення кримської проблематики і її поступового вирішення; якісного перезавантаження української влади за допомогою «м’якої» сили китайської дипломатії та ефективних аргументів китайських інвесторів.
Переконані, що іншого вибору в чинної української влади нині просто не існує. Лише свіжий, неординарний погляд на сучасний світ може відкрити для нашої держави нове вікно можливостей.
Ми знаємо, що Китай готовий до співпраці з оновленою Україною. На своєму рівні робимо усе можливе для цього. Слово – за владою, котра має подбати не лише про своє самозбереження, але й про майбутнє нашої держави.
Слава Україні!
