Коли червона імперія доживала останні дні, київський яхтсмен Валерій Петущак ризикував життям… у Москві. Пліч-о-пліч з патріотами української сотні герой цієї оповіді став до лав оборонців демократії. Під час серпневого заколоту «гекачепістів» 1991 року вирішувалася доля Союзу, а з ним – і республік, що прагнули незалежності. Під брязкіт зброї Москва топтала серпасто-молоткасті прапори, а синам батьківщини Кобзаря додавав натхнення в боротьбі за майбутнє України символ національного визволення – прикріплений до дирижабля синьо-жовтий стяг, що майорів у небі на підхмарній висоті…
…Відтоді спливли десятиліття – тернисті, як шлях першопрохідця. Та попри всі труднощі – це щасливі 26 років незалежності України! Не раз і не двічі наш співвітчизник – майстер спорту, кандидат технічних наук, відомий яхтсмен-мандрівник – у стихії морів-океанів долав, здавалося, нездоланні труднощі й екстремальні випробування. Звісно, робив це, як і пам’ятного 1991-го, під синьо-жовтим прапором – під ним багато років служить капітанові його улюблениця – яхта «Лелітка».
У далеких мандрах примхлива пані Фортуна інколи була суворою до сильного духом морського вовка та екіпажів, з якими ходив під одним вітрилом. Траплялися й морські аварії, і зазіхання піратів. Пережив і тайфун із хвилями заввишки з п’ятиповерхівку… Цікаво, а чим нині живе, що згадує з побаченого й пережитого Валерій Дісанович Петущак? Аристократ моря, письменник і вчений поспілкувався з автором цих рядків на своїй «блискітці» в акваторії Дніпра.
Спогади під вітрилом
Серпневого ранку з гавані Київського міського крейсерського яхт-клубу вийшла на річкову прогулянку легка 9-метрова «Лелітка». Її борт прикрашає зображення в синьо-жовтих кольорах півника на дельфіні біля 10-променевої зірки. «Це герб старовинного грецького поселення на Дніпро-Бузькому лимані, – пояснив капітан, – але нам герб сподобався: птах трохи нагадує співзвучне прізвище (Петущак), дельфін – символ нашої яхти, а зірка – як сонячна лелітка (блискітка) на хвилях».
За командою капітана вправно напинає вітрило помічник у цьому поході Джордж (так його називає Дісанович, а насправді – Георгій Лук’янчук, також учасник згаданої оборони «Білого дому», на фото – у жовтій футболці).
Він досвідчений член екіпажу, ходив на яхті до Чорного моря, отож почувається тут як удома. Другий помічник на ім’я Михайло принагідно розповідає журналістові, з чого починався яхт-клуб і які в ньому були «кам’яні гості». Перші крейсерські судна колись робилися з армоцементу й гострослови називали їх «кам’яними гостями».
Дісанович добре пам’ятає ті часи – він член яхт-клубу понад 35 років. А до того уродженець Донецька (це місто наприкінці 1930-х – коли з’явився на світ Валерій – називалося Сталіно) навчався в Київському політехнічному інституті на факультеті автоматики й електроприладобудування. На кафедрі електронної обчислювальної техніки відновлював блоки першої в Європі малої обчислювальної машини, створеної в Києві в лабораторії академіка Сергія Лебедєва. У студентські роки захоплювався гірським спортивним туризмом (Крим, Кавказ), ходив на лижах у Карпатах. Любов до природи прищепив йому батько Дісан Олександрович. Дуже подобалися Петущаку-молодшому й вітрильники, навіть змагався на «Летючих голландцях» – швертботах олімпійського класу. Вабили швидкості й далекі дороги, тож купив і мотоцикл, на якому вирушив до кавказького узбережжя Чорного моря…
Здобувши вищу освіту 1963 року, молодий спеціаліст уже був працівником Інституту кібернетики АН УРСР. Став опорою сім’ї, виховував синів Сергія і Михайла. А від початку 1980-х у яхт-клубі, згадує пан Валерій, почав займатися віндсерфінгом. Робив це вже разом зі старшим сином, також членом цього клубу, неодноразовим переможцем змагань серфінгістів у Києві (згодом, до речі, Сергій виступав у складі збірної команди СРСР). А Валерія 1982 року капітан тоді новозбудованої яхти «Гонта» Олексій Грищенко запросив до складу екіпажу. Через три роки разом з капітаном Валерій став майстром спорту СРСР – команда посіла перше місце у всесоюзній регаті крейсерських яхт «Кубок Чорного моря». Водночас на основній своїй роботі наш герой здобув ступінь кандидата технічних наук і мав звання старшого наукового співробітника (лабораторія Інституту кібернетики працювала переважно за оборонною тематикою).
На «Гонті» 1987 року брали участь у змаганнях «Кубок Димитрова», де перемогли, а 1988-го знову виступав на «Кубку Димитрова» вже капітаном дніпропетровської яхти «Дніпро». Відтак 1990-го Валерію надійшла пропозиція піти на «Дніпрі» в навколосвітню подорож (цей проект здавався радше авантюрним, коли в сезон штормів наприкінці вересня того ж року яхта вийшла з Владивостока). Судно не було підготовлене до серйозних випробувань – не мало штормових вітрил, двигуна тощо. У Тихому океані яхта потрапила в тайфун неподалік від островів Японії й дійшла до Нової Зеландії лише за чотири місяці. Звідти влітку 1991-го Валерій повернувся до Києва, спочатку діставшись на борту рибальського сейнера до приморського міста Находка, заснованого на Далекому Сході українськими поселенцями Зеленого Клину. Причиною стало те, що капітан і один член екіпажу вирішили припинити подорож і емігрувати до Австралії.
У Києві на пропозицію друзів Валерій зайнявся бізнесом, очолив страхову компанію і здійснив свою заповітну мрію – 1994-го на зароблені гроші купив невелику дерев’яну яхту, яку назвав «Леліткою» (попередня назва – «Берендей»). Розмір судна – мінімальний для походу вдвох через океан з достатньою кількістю провіанту. У вересні того ж року разом із дружиною Наталією Македон Валерій Петущак вирушив у мандри навколо світу.
Капітан «Лелітки»
Розповідаючи про свій найголовніший у житті похід, що тривав майже чотири роки, Дісанович – високий, сухорлявий, з розумними очима й сивою борідкою капітан – цифрами не сипле, а згадує переважно цікаві випадки. Та слід нагадати: яхта подолала три океани, 12 морів, лишила за кормою приблизно 30 тисяч миль та відвідала 18 країн.
Усміхаючись, яхтсмен каже, що дружину лише з увічливості запросив у подорож. Приготувався йти одинаком, бо й гадки не мав, що дружина, яка мала морську хворобу, може погодитися. До Стамбула екіпаж супроводжував син Сергій. Після Чорного й Мармурового морів «Лелітка» вийшла в Середземне, а далі – до Атлантичного океану. Перетнувши його, мандрівники через Панамський канал потрапили в Тихий океан і рушили в західному напрямку. Відвідали Галапагоські, Маркізькі острови, Таїті, острови Тонга й дісталися Окленда в Новій Зеландії. У цій країні упродовж 9 місяців готувалися до дальших випробувань і ремонтували яхту. Відтак взяли курс на Австралію, та перейти Тасманове море було непросто через шторми. Потрапили й у 12-бальний – тоді «Лелітка» втратила кермо. Це змусило долати останню тисячу кілометрів до Зеленого континенту, керуючи яхтою лише вітрилами.
Наталія Леонідівна Македон згодом скаже про свого чоловіка, що він «дуже мудра і шляхетна людина, «золоті руки» і світлий розум». У їхній подорожі Дісанович був «не тільки капітаном, але й механіком, слюсарем, теслею, електриком, електронником і програмістом, а головне – виваженим відчайдухом». Він лагодив усе не тільки на своїй яхті, але й безкорисливо допомагав приводити до ладу техніку сусідам. Коли гостювали на фермі в австралійських друзів, відремонтував їм трактор, електронагрівач води та навіть швейну машину господині…
Рік «гостювання» в Південній півкулі Землі дав змогу екіпажу яхти зробити нове кермо й заробити грошей на дальшу подорож. А цілком реальну пропозицію Дісановичу стати в Австралії заможними підприємцем київські мандрівники на «сімейній раді» відхилили. Їхній рідний дім – Україна.
Східну частину Зеленого континенту «Лелітка» обійшла каналом між узбережжям і Великим Бар’єрним рифом, після чого яхта через Торресову протоку вийшла в Індійський океан. Екіпаж відвідав Кокосові острови й зупинився на кілька місяців перечекати сезон ураганів на атолі Саломон архіпелагу Чагос. Два місяці Валерій з Наталею прожили там, як робінзони, їли кокосові горіхи й виловлену рибу. Потім яхта безпечно пройшла Аденською затокою, Червоним морем і через Суецький канал – до Середземного. На Кіпрі екіпаж «Лелітки» частково змінився: Наталія – літаком додому, а на її місце прибув син Сергій. Урочиста зустріч навколосвітників у Києві була 20 червня 1998 року.
Захоплення й «відкриття»
«Науковець за фахом, мандрівник і яхтсмен за покликанням, спортсмен і прихильник здорового способу життя, взірець не тільки для родини, а й для багатьох людей», – так написав Сергій про свого батька й наставника. Наш герой має тверду громадянську позицію – виявляв її у відомій кампанії протестів «Україна без Кучми» 2000–2001 років, згодом – на Майдані «помаранчевому» та на Євромайдані. І нині, коли чує чиїсь «переспіви з чужого голосу», радить не повторювати брехні про Україну й чутки, поширювані кремлівською пропагандою.
Крім улюбленої справи й пов’язаної з нею громадської діяльності (він голова комісії з вітрильного туризму Федерації спортивного туризму України), Валерій Петущак серйозно цікавиться фізикою. А саме – наявністю численних явищ та експериментів, які сучасна електродинаміка пояснити не може. Вже 200 років нема пояснень експериментам самого Ампера й Фарадея, якими починалася ця наука. Висновки в своїх працях аргументує настільки просто й коректно, що аргументованої критики не зустрічав. Серед основних праць – «Ньютонова і галілеєва електродинаміка», «Релятивістська динаміка й фізика Ньютона», «Закон Ампера й парадоксальні експерименти в електродинаміці». Дехто з учених мужів допитувався: «Скажіть правду, навіщо вам це? Потрібен докторський ступінь?» «Ні, – відповідає. – Я хочу, щоб студенти вивчали реальне магнітне поле, а не віртуальне магнітне поле сучасної електродинаміки». А в розмовах з нефахівцями інколи жартує, що, мовляв, «працює на Нобелівську премію».
Охоче ділиться сімейними «географічними відкриттями». Під час навколосвітніх мандрів його дружина звернула увагу на полінезійські національні орнаменти, дуже близькі до тих, що бачимо на українських вишиванках. Зацікавили назва й міфологія народу маорі, який оселився в Новій Зеландії. Поки полінезійці, шукаючи вільних земель, мандрували океанами, описує спостереження Дісанович, головним богом у них був бог океану Тане (Дана – співзвучне ім’я слов’янської богині води). Коли ж осідали на островах і орали землю, головним богом ставав бог Орій. Звідси й назва народу – маорі. Вони індоарійці, каже пан Валерій. Кургани-святилища, які створювали своїм богам, полінезійці звуть «курає». Сонце має арійську назву «Ра». У міфах і легендах маорі є згадки, що їхньою прабатьківщиною була далека земля, де півроку буває так холодно, що білий з чорним птах не літає, і можна ходити по воді. Можливо, білий з чорним птах – це наш бусол, птах, який на землях України вважався сакральним? Крім того, полінезійські дівчата, як і українки, прикрашають себе вінками з квітів. А улюблена їжа маорійців – порося…
Нащадки арійських племен за 1500 років до нашої ери оселилися на теренах Індії, а частина індоарійців дійшла до океану. Вони виготовляли двокорпусні судна (каное) й винайшли вітрила, що давали змогу йти проти вітру. Не маючи компасу, використовували астронавігацію, коли вирушали в океани. У Тихому вони знайшли й заснували найбільшу за площею державу в світі: на півночі – Гавайські острови, на сході – Маркізькі острови, найбільш східний – острів Пасхи, на заході – острови Нової Зеландії. «Про те, що Україна є колискою арійських племен, які створили світову індоєвропейську цивілізацію, ми знали зі статей і лекцій Олександра Павловича Знойка, – додає Дісанович. – А підтвердження цього знайшли в Новій Зеландії, коли наш добрий знайомий Тед Скотт запросив переглянути телефільм «Кельти, хто вони?». Кельти – вихідці з території України, нагадав нам шотландець Тед».
Багато чого з того, чим цікавиться, Валерій Петущак описав у своїх книжках про мандри під вітрилами: «Солоний гопак» (2005) – водночас і захопливий пригодницький роман, і практичний посібник для яхтсменів-мореманів; «Ходіння за три океани. Як козаки навколо світу обійшли» (2009) – це видання під назвою «Prez trzy oceany» (2013) побачило світ ще й у Польщі. Створено також документальний фільм «На дивані навколо світу» про 4-річну подорож на яхті.
…Насамкінець – ще кілька штрихів до портрету сучасника. Дісанович, крім того, що мудра і шляхетна людина, справжній джентльмен. Коли мандрували з наплічниками в горах Абхазії, ніс, допомагаючи дружині, майже три чверті їхнього спорядження – 40 кілограмів. «Він все вміє і все може: і ватру під дощем розпалити, і з ведмедем готовий битися, і табір розбійників його не налякає», – захоплюється Наталія Леонідівна. Автор цих рядків на власні очі бачив: під час прогулянки Дніпром 77-річний капітан під час стоянки в затоці пірнув за борт і самотужки очистив від купи водоростей механічні частини яхти. А перед цим відхилив пропозицію допомогти йому, коли знімав «Лелітку» з якоря. Правду кажучи, слід було б поберегти ветеранові здоров’я: важку фізичну роботу мають виконувати дужі й молодші за віком члени екіпажу. Але такий він у житті, аристократ моря – джентльмен і щирий українець.
Сергій Шевченко, «Вектор ньюз»
