Для здійснення терактів їх організатори зазвичай обирають великі міста, насамперед столиці світових держав. Там, як правило, знаходяться основні об’єкти злочинних посягань, зосереджені державні установи, банки, дипломатичні представництва, офіси великих компаній, провідних засобів масової інформації.
За рахунок місця вчинення злочину досягається найбільший ефект. Теракт, скоєний у Києві, Брюсселі, Вашингтоні, Москві, Парижі, Берліні, Лондоні миттєво стає топ-новиною, привертаючи увагу до вимог терористів і організацій, котрі взяли на себе відповідальність за його здійснення.
Посягання на життя чеченських добровольців, які боронили Україну від сепаратистів та російських найманців, Адама Осмаева, на його дружину Аміну Акуеву й на Тимура Махаурі, котрий виявився Алі Тімаєвим — «особистим ворогом» Президента Чеченської республіки (ЧР) Рамзана Кадирова), свідчать про те, що територія нашої держави почала активно використовуватися путінським режимом для проведення політики державного тероризму. Використання цього терміну цілком обґрунтоване, оскільки Кремль не вперше використовує в Україні можливості спецслужб РФ для здійснення проти своїх політичних противників актів насильства (незаконні затримання, викрадення, катування, страти без суду й слідства). А початок процесу покладено навесні 2014 року, коли були викрадені й убиті кримський татарин Решат Аметов, який протестував проти окупації Криму російськими військами, і депутат Горлівської міськради Володимир Рибак, котрий намагався зняти із захопленого сепаратистами будинку прапор самопроголошеної «ДНР».
Дотримуючись установок Путіна «мочити» політичних опонентів «у сортирі», у штаб-квартирах ФСБ, СВР і ГУ ГШ ВР РФ (більш відомому як ГРУ ГШ МО РФ) при виборі місця й часу чергового акту державного тероризму кордони держав до уваги не беруться. Використовуючи багатий досвід ОГПУ-НКВД-КГБ, корективи в плани здійснення політичних убивств вносяться хіба що залежно від особливостей контррозвідувального й правоохоронного режимів обраної країни. Апогею майстерності радянської розвідки вбивати за кордоном противників сталінського режиму було досягнуто у 30-50 роках минулого сторіччя, коли «заплічних справ майстри» ліквідували вождя Жовтневої революції Льва Троцького, викрали за кордоном колишніх керівників Білого руху генералів Олександра Кутепова і Євгена Міллера, цинічно вбили лідерів українських націоналістів Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Льва Ребета, Степана Бандеру.
Нинішній же рівень професіоналізму російських спецслужб далекий від досконалості. Убивство 2004 року в місті Доха Зелімхана Яндарбієва, який виконував у 1996-1997 роках обов’язки Президента Чеченської республіки Ічкерія, закінчилося повним фіаско. Підірвавши машину особистого гостя монарха Катару, двоє кілерів були виявлені й затримані місцевими правоохоронцями. Убивці відразу ж визнали причетність до кадрового складу російських спецслужб й видали схему доставки дипломатичною поштою вибухівки з Росії у Катар. Поставши перед судом, російські військові розвідники одержали заслужений вирок. Однак, незабаром російському керівництву все-таки пощастило повернути міжнародних терористів до Москви, де їх зустрічали як героїв-космонавтів.
Результати розслідування обставин отруєння радіоактивним полонієм колишнього співробітника ФСБ РФ Олександра Литвиненка виявилися для Кремля ще більш скандальними й шокували світову громадськость. У січні 2016 року Високий суд Лондона на підставі секретних документів британських спецслужб виніс вердикт, згідно з яким, за вбивством Литвиненка ймовірно стоїть ФСБ РФ, а операція по його знищенню схвалили тодішній керівник ФСБ Микола Патрушев й Президент РФ Володимир Путін. Однак, незважаючи на одностайний осуд європейськими політиками практики здійснення політичних убивств, на підозрюваного в отруєнні Олександра Литвиненка колишнього співробітника 9 управління КДБ СРСР і Федеральної служби охорони РФ Андрія Лугового в Росії чекало затишне крісло депутата Державної Думи від фракції ЛДПР Володимира Жириновського.
Усвідомлюючи небезпеку публічних викриттів, як у першому, так і в другому випадку російські спецслужби проводили масштабні дезінформаційні акції, маскуючи вбивства своїх політичних противників під кримінальні «розбірки», міжособистісні конфлікти, особисту помсту тощо.
Переживши гіркоту провалів, ватажки кремлівської інквізиції були змушені більш ретельно приховувати участь кадрових співробітників спецслужб у терористичній діяльності за кордоном. На роль катів Кремль дедалі частіше почав залучати Рамзана Кадирова і бойовиків із особисто відданих йому воєнізованих формувань. На початку 2000-х у кремлівських кабінетах уже не згадували бойове минуле колишнього особистого охоронця муфтія Ічкерії Ахмат-Хаджі Кадирова, який оголосив у часи Першої чеченської війни «джихад» Росії і закликав чеченців «убивати стільки росіян, скільки зможете».
Навпаки, російське керівництво високо цінувало заслуги Рамзана Кадирова з проведення переговорів із учасниками незаконних збройних формувань про перехід їх на сторону федерального уряду. Сепаратистів, які тоді здалися, поголовно зараховували в службу безпеки Президента Чечні, в результаті чого до кінця 2003 року колишні бойовики склали переважну частину «кадирівців». Вони й зараз є кістяком усіх військових формувань Чечні, які підпорядковані не федеральному центру, а особисто Президенту ЧР, що суперечить російському законодавству.
Обійнявши 2007 року посаду Президента ЧР, Рамзан Кадиров, який і раніше виявляв схильність до жорстких авторитарних методів управління, зосередив у своїх руках усю повноту державної влади. Політичні опоненти, правозахисники й незалежні журналісти неодноразово звинувачували його у причетності до організації замовних убивств. Колишній охоронець Кадирова Умар Ісраїлов, який втік у Австрію, запевняв, що його хазяїн навіть склав список із трьохсот «особистих ворогів», які мають бути знищені. Президент ЧР, природно, спростував інформацію про «розстрільний список», назвавши твердження Ісраїлова «ідіотизмом». Втім, одкровення колишнього охоронця коштували йому життя. 13 січня 2009 року у Відні Умар Ісраїлов був застрелений. Прокуратура Австрії, яка розслідувала цей злочин, заявила, що замовником викрадення був Рамзан Кадиров. 2011 року австрійський суд визнав винними в убивстві Умара Ісраїлова його трьох співвітчизників, один із яких одержав довічний термін, а двоє інших — 19 і 15 років позбавлення волі.
Чи існує в природі «розстрільний список» Рамзана Кадирова, які «особисті вороги» фігурують у ньому, хто й за якими критеріями їх туди включає, знає лише сам Президент Чечні. Ну, хіба що ще й Володимир Путін допущений до його складання. Тим часом, вибірковість і послідовність, з якою відбуваються вбивства противників режиму Путіна-Кадирова, дають підстави припустити, що «розстрільний список», скоріш за все, існує. Судіть самі. Спочатку російська влада спокійно спостерігала, як Рамзан Кадиров розчищає шлях до вершин влади в Чечні, знищуючи своїх політичних конкурентів. У 2006-2008 роках один за одним були вбиті підполковник ФСБ РФ Мовладі Байсаров, який збирався дати свідчення Головній військової прокуратурі РФ про злочини Рамзана Кадирова. За ним від рук кілерів загинули Герой Росії, депутат Державної Думи РФ, полковник ГРУ ГШ МО РФ Руслан Ямадаєв, який ворогував із Кадировим, і його рідний брат, також Герой Росії, підполковник військової розвідки Сулим Ямадаєв. Потім настала черга «зачищення» журналістів, «які негативно впливали» на формування політичного іміджу глави Чечні. Першою була вбита автор численних критичних публікацій в «Новой газете» про Володимира Путіна й Рамзана Кадирова Ганна Політковська (дівоче прізвище Мазепа). За нею жертвою теракту стала правозахисниця й журналістка, співробітниця «Меморіалу» Наталя Естемирова. Під час розслідування усіх згаданих злочинів версія про «кадирівський» слід була пріоритетною, але вийти на реального замовника правоохоронцям так і не пощастило.
Найгучнішим злочином «кадирівців» стало вбивство в лютому 2015 року співголови партії РПР- ПАРНАС Бориса Нємцова, мабуть, найбільш послідовного й жорсткого критика політики Володимира Путіна.
Безпосереднім виконавцем злочину слідство назвало заступника командира батальйону полку «Північ» імені Ахмада-Хаджі Кадирова Заура Дадаєва, раніше нагородженого російськими «Орденом Мужності» і медаллю «За відвагу». Багато соратників Бориса Нємцова звинувачували Рамзана Кадирова в організації цього вбивства або, принаймні, у перешкоджанні розслідуванню: Кадиров нібито переховував Руслана Геремеєва, командира роти того ж полку, на якого дав свідчення злочинець, не давав слідчим можливості допитати його й просив Заура Дадаєва взяти всю відповідальність за всинення злочину на себе.
Тим часом політична вага Рамзана Кадирова, який активно підтримав 2014 року анексію Криму й російську військову агресію на Донбасі, дедалі збільшувалася. Є свідчення, що участь добре екіпірованих загонів чеченців на стороні сепаратистів на Донбасі є особистою ініціативою Кадирова. Він і сам не заперечує, що на стороні «ЛНР-ДНР» воює багато чеченців, однак запевняє, що це не військовослужбовці його кишенькових регулярних військ, а «добровольці». Водночас великою несподіванкою для Рамзана Кадирова стала участь на боці України двох неурядових добровольчих збройних формувань, які складаються переважно з чеченців, котрі емігрували з Росії в Європу. Їхні командири й бійці стали для Кадирова своєрідною мішенню. Здається, що замах на командира «Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва» Адама Осмаєва й убивство добровольця «Міжнародного миротворчого батальйону імені Шейха Мансура» Алі Тимаєва (Тимура Махаурі) далеко не завершальний етап, боротьби Рамзана Кадирова з неугодними йому особами, які проживають в Україні, й не лише чеченцями. Принаймні за способом вчинення злочину, виправданим у цьому ряду є згадка про вбивства журналіста Павла Шеремета й колишнього депутата Державної Думи РФ Дениса Вороненкова.
Безумовно, в особі Рамзана Кадирова й «кадирівців» українським спецслужбам і правоохоронним органам протистоїть сильний, досвідчений противник, який користується беззастережною підтримкою Президента РФ Володимира Путіна і його найближчих помічників – Владислава Суркова (Асланбека Дудаєва) і колишнього багаторічного охоронця, а нині директора Федеральної служби військ національної гвардії РФ — головнокомандуючого військами національної гвардії РФ Віктора Золотова. У своїй розвідувально-підривній діяльності в Україні Рамзан Кадиров спирається, і буде спиратися не тільки на російські спецслужби, але й на підтримку представників чеченської діаспори, які тут проживають.
Однак, не слід переоцінювати можливості, а головне політичні перспективи глави Чечні. Зовні у взаєминах Рамзана Кадирова з федеральним центром усе виглядає чудово. У всіх публічних виступах він виражає особисту відданість Президентові РФ, називаючи його «рятівником чеченського народу».
Володимир Путін також надає всіляку підтримку Кадирову, утримуючись на публіці від критики на його адресу. Але серед експертів і політиків існує стійка думка, що це лише уявне благополуччя. Насправді ж заснований насамперед на особистих стосунках союз Путін-Кадиров є слабким і недовговічним. При погіршенні соціально-економічної й політичної ситуації в Росії очолювана Кадировым теократична держава, яка декларує лояльність Росії, може піти на відкриту конфронтацію з Кремлем.
Незадовго до своєї загибелі, Борис Нємцов пророкував початок кінця союзу Путіна з Кадировим, називаючи його «негласним контрактом – гроші в обмін на лояльність». Прогноз Нємцова ґрунтувався на даних офіційної статистики, яка свідчить, що доходи бюджету Чечні на 85% складаються з безоплатних надходжень із федерального центру. Із 2007 по 2015 рік Чечня одержала з федерального бюджету у вигляді субсидій, субвенцій і дотацій 539 млрд. руб. Щорічний обсяг таких субсидій, субвенцій і дотацій у середньому становив 60 млрд. руб. Однак після анексії Криму й наступних економічних санкцій у 2016 і 2017 роках федеральні дотації Чечні були знижені до трохи більше ніж 40 млрд. рублів щорічно. І це, незважаючи на активний опір скороченню фінансування республіки й навіть на грізні погрози з боку Рамзана Кадирова.
Зміни, які відбулися у настроях чеченців внаслідок цих подій, відзначив відомий російський кінорежисер Олександр Сокуров, який добре знає цей регіон. В одному зі своїх недавніх інтерв’ю він висловив думку, що Чеченська республіка є важкою проблемою для всієї Російської Федерації: «У мене були зустрічі з хлопцями-чеченцями, я знайомий із Рамзаном Кадировим і зустрічався з ним два чи три рази. Настрій у чеченців бойовий. Молоді люди висловлюють бажання об’єднатися з Туреччиною й створити величезну мусульманську державу. Вони абсолютно впевнені, що поставили Росію в позу пралі. На мій погляд, це не республіка й не частина Російської Федерації. Це вже окрема формація», – заявив він. Думку Сокурова, який свого часу передбачив російсько-українську війну, підтверджують дані останніх двох переписів населення (2002 і 2010 років), згідно з якими кількість росіян у Чечні зменшилася майже удвічі. 2002 року в республіці було 1,1 млн. чеченців і 40,6 тис. росіян. 2010 року — уже 1,2 млн. чеченців і 24,3 тис. росіян. За переписом 2010 року, Чечня — республіка з найбільш яскраво вираженою за кількістю титульною національністю. Чеченців там проживало 95,1% від усього населення. Характерно, що бажання чеченців і росіян розійтися по різних національних квартирах взаємне. Ще 2011 року, виступаючи на світовому політичному форумі в Ярославлі, відомий російський політик Дмитро Рогозін звернув увагу на небезпечну тенденцію, спрямовану на розвал Росії: від 50 до 75 % громадян РФ бажають відділення Північного Кавказу від іншої Росії повністю або частково.
Відтоді ситуація якщо й змінилася, то тільки в гіршу сторону. Буквально днями, виражаючи свої бурхливі емоції в соціальних мережах, Рамзан Кадиров заявив про готовність виступити проти позиції Росії, якщо керівництво країни підтримає уряд Мьянми, що пригноблює мусульман: «Якщо навіть Росія буде підтримувати тих шайтанів, які сьогодні чинять злочини, я проти позиції Росії, бо маю своє бачення, свою позицію».
Парадоксально, але Володимир Путін не насмілився привселюдно критикувати або хоча б по-батьківськи пожурити державного службовця Рамзана Кадірова, який явно зайшов занадто далеко. Президент РФ навіть не зважився дати команду звинуватити в екстремізмі й притягти до відповідальності його прихильників, які організували багатолюдний несанкціонований мітинг у Москві біля посольства Мьянми, а також мільйонний мітинг у Грозному перед мечеттю «Серце Чечні», де звучали заклики до насильства на міжрелігійному грунті. Навпаки, він миролюбно пояснив, що слова Кадирова – це приватна думка, на яку має право кожна людина, незалежно від посадового становища!!! У відповідь той подякував Путіну за підтримку і вкотре заприсягся в особистій відданості, назвавшись «вірним піхотинцем» Президента РФ.
Природа тероризму така, що жодна спецслужба, навіть найбагатшої й найблагополучнішої країни не спроможна повністю гарантувати безпеку своїх громадян від здійснення терактів. Тим більше не може цього зробити ослаблена війною Україна. Але немає жодних сумнівів у тому, що керівництво, співробітники розвідувальних, контррозвідувальних і правоохоронних органів нашої країни максимально використовують наявні у них можливості, досвід й професіоналізм для мінімізації терористичної загрози, від кого б вона не виходила.
Аби тільки не відволікали їх від виконання прямих обов’язків самозванці від політики й безвідповідальні професійні демагоги у Верховній Раді та урядових кабінетах.
Борис Дніпров
