Аналіз матеріалів проведеного КДБ Республіки Білорусь 20 листопада 2017 року брифінгу, присвяченого обставинам затримання у Мінську співробітника «Українського радіо» Павла Шаройка і видворення за межі «братньої держави» українського дипломата Ігоря Скворцова, дозволяє висунути версії щодо причин цих резонансних подій.
Очевидно, сам захід мав на меті переконати довірливих громадян Білорусі і світову громадськість у тому, що Україна проводить розвідувальну діяльність проти РБ, а вказані дії білоруської сторони стали результатом успішної реалізації розробки наших співвітчизників на причетність до спеціальних служб. Виступаючи на брифінгу, представник КДБ БР Дмитро Побяржин стверджував, що Павло Шаройко є кадровим співробітником Головного управління розвідки МО України у званні «полковник», котрий під журналістським прикриттям «…створив агентурну мережу із числа громадян Республіки Білорусь, які за грошову винагороду виконували його завдання зі збору відомостей розвідувального характеру у військово-політичній сфері». За інформацією КДБ РБ, Ігор Скворцов, який нібито координував діяльність Павла Шаройка, також є військовослужбовцем ГУР МО України і займався розвідувальною діяльністю під дипломатичним прикриттям радника Посольства України в РБ. Якщо вірити оприлюдненій інформації КДБ РБ, це визнав і сам Павло Шаройко.
Вивчаючи ретельно відредаговані у високих кабінетах КДБ РБ матеріали брифінгу, не виникає жодних сумнівів, що розробка Павла Шаройка і Ігоря Скворцова тривала певний період і здійснювалась спільно із ФСБ РФ. Відтак, скептичне ставлення до доказів, здобутих щодо наших співвітчизників в ході реалізації планів агентурно-оперативних і оперативно-технічних заходів, недоречне.
Що ж стосується інших відомостей, поширених КДБ РБ під час брифінгу й розміщених на офіційному сайті відомства під «оригінальною» назвою «Про припинення шпигунської діяльності», виникають питання, принаймні у громадян України.
По-перше. Навіщо було кадровому розвіднику із багаторічним стажем, за якого КДБ РБ видає Павла Шаройка, зберігати у себе вдома вилучені під час обшуку «направлені раніше в Центр копії розвідувальних донесень»? Невже його не вчили азам конспірації? Чи можливо за «розвідувальні донесення» білоруські кадебісти сприйняли звичайнісіньку журналістську кореспонденцію?
По-друге. Що ж то була за якість розробки «українських шпигунів» білоруськими професіоналами, якщо навіть в офіційному повідомленні про її реалізацію допущено низку помилок і неточностей? Так, Публічне акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України (ПАТ НСТУ) із 100 відсотками державної власності, прикриттям якого нібито користувався Павло Шаройко, в оприлюднених КДБ РБ матеріалах назване «громадською національною телерадіокомпанією України». Співробітник ГУР МО України Ігор Скворцов, котрий нібито для заняття розвідувальною діяльністю використовував дипломатичне прикриття, в офіційному повідомленні на сайті КДБ РБ фігурує як Радник, хоча насправді був Першим секретарем Посольства України в Білорусі. У повідомленні для преси стверджується, що Павло Шаройко нібито «створив агентурну мережу із числа громадян Республіки Білорусь, які за грошову винагороду виконували його завдання щодо збору відомостей розвідувального характеру». Однак «…при збиранні секретних матеріалів» КДБ РБ був затриманий аж один білоруський громадянин, «який здійснював шпигунську діяльність в інтересах України». А де ж решта, які входили в агентурну мережу? Можливо то були провокатори, яких КДБ РБ банально підставив українському журналісту? Що ж дочекаємось суду.
По-третє. Чим можна пояснити майже місячну мовчанку КДБ РБ, якщо затримання Павла Шаройка відбулося ще 25 жовтня 2017 року? Чому про нього мовчала також українська сторона, якщо КДБ РБ того ж дня поінформував МЗС РБ і воно відразу ж викликало до себе Посла України в Білорусі Ігоря Кизима?
Між ким була досягнута домовленість «з урахуванням характеру двосторонніх стосунків ці факти не оприлюднювати»? Якщо на це погодився Посол України, то чи мав він повноваження приймати такі пропозиції? Якщо так вирішило керівництво МЗС, звичайно, за погодженням з Адміністрацією Президента України, то якими мотивами вони керувались? Чи не було тут посередників з Луб’янки?
Інформації для відповідей на ці питання поки що замало, тим більше, що об’єктивній оцінці подій, як завжди, заважає наш традиційний «центропупізм» («Україна захищає західну цивілізацію від Росії, а тому потребує підтримки усього світу») та емоційна мітинговщина («Ніж в спину…», «Зрада», «Рука Москви»).
Дійсно, особливо після анексії Криму і російської агресії на Донбасі, розвіялися залишки ілюзій щодо дотримання колись скріплених підписами керівників спецслужб країн-учасниць СНД зобов’язань «не працювати один проти одного». Не слід також очікувати повернення того часу, коли розвідників, які потрапляли в вербувальну розробку спецслужб «третіх держав», відправляли «по-джентельменськи» з країни перебування на Батьківщину, дбаючи про збереження духу й принципів двосторонніх відносин.
Немає жодних сумнівів і в тому, що розробкою Павла Шаройка і Ігоря Скворцова керували куратори з ФСБ РФ, оскільки на даному історичному етапі білоруський КДБ фактично перетворився на один з «регіональних органів ФСБ РФ по Республіці Білорусь». Не слід забувати, що ця країна з 1997 року входить до складу конфедеративної держави, яка носить назву «Союзна держава Росії та Білорусі». А згідно із статтею 14 Указу Президента РБ Олександра Лукашенка від 23.07.2013 року № 325, яким оголошено «Положення про Комітет державної безпеки Республіки Білорусь», цей орган регулярно проводить спільні колегії ФСБ РФ і СЗР РФ «з метою організації роботи щодо забезпечення безпеки Союзної держави».
Водночас, попри залежний від ФСБ і СЗР РФ статус, право санкціонувати подання КДБ РБ на затримання журналіста Павла Шаройка й висилку з Білорусі українського дипломата Ігоря Скворцова мав виключно Президент РБ Олександр Лукашенко, бо саме йому підпорядковується Голова КДБ РБ. А тому не варто виправдовувати його за те, що прийняти таке рішення Олександра Лукашенка ймовірно змусило керівництво Росії, невдоволене тим, що вперше за скільки років, у тому числі, завдяки посередницьким зусиллям України, Білорусь запросили взяти участь у саміті Східного партнерства (Брюссель, 24 листопада 2017).
Так чи інакше, Україна має достойно вийти з цієї ситуації, дотримуючись принципу взаємності. Висилка з України єдиного білоруського дипломата, про що щойно повідомило вітчизняне МЗС, має стати початком реалізації цілого комплексу заходів у відповідь. Відсутність спокійної, виваженої й водночас жорсткої реакції держави буде розцінена як свідчення слабкості її позиції.
Борис Дніпров
