Дане питання вже достатньо довгий час обговорювалось та продовжує обговорюватись на різних дискусійних площадках, але так і не знайшло, поки що, свого практичного втілення.
До 2005 р. питання вступу України до НАТО носило загальнодержавний характер і не було досить популяризовано в суспільстві. Робота по безпосередній інтеграції майже не велась. Переважним чином все обмежувалось нормативно-правовою площиною, тобто підписанням ряду документів, які стосувались розвитку співробітництва та закладанням основ євроатлантичної інтеграції. Відправною точкою розвитку відносин з Північноатлантичним альянсом став візит 22 – 23 лютого 1992 р. тодішнього генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера до Києва, під час якого він офіційно запросив нашу країну до Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС). 10 березня 1992 р. Україна підписала документ про вступ до РПАС. 9 лютого 1994 р. міністр закордонних справ України Анатолій Зленко підписав у штаб-квартирі НАТО рамковий документ програми «Партнерство заради миру». 9 липня 1997 р. на саміті Північноатлантичного альянсу в Мадриді Президент України Леонід Кучма та Генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору». Хартія є основним політичним документом, який регулює відносини України з НАТО. В 1999 р. було відкрито Офіс зв’язку НАТО у Києві. Отже, ми бачимо що в період 90-х років як такого інформування населення відносно євроатлантичної інтеграції не було: все відбувалось на державному рівні і було націлено на розвиток політичного та воєнного діалогу.
З 2005 р. почався інтенсифікований діалог з Альянсом з питань набуття членства та відповідних реформ як передумови переходу до Плану членства як останнього кроку щодо вступу до НАТО. Позитивом стало і те, що при різних міністерствах, відомствах та установах були відкриті департаменти, відділи, сектори та інші структурні підрозділи, які займались євроатлантичною проблематикою. Це надало можливість значно збільшити обсяги інформації про відносини України з Північноатлантичним альянсом та почати інформаційну кампанію серед населення. В науковому середовищі збільшилась чисельність досліджень з євроатлантичної проблематики, що також стало важливим чинником донесення до суспільства аналітичної інформації.
Така ситуація була до 2010 р., а саме до приходу до влади Віктора Януковича, який 15 липня 2010 р. підписав Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», в якому проголошувався позаблоковий статус. Також в статті 14 в п. 2 із Закону України «Про основи національної безпеки України» передбачалось вилучити слова «та в євроатлантичний безпековий простір» і «та Організації Північноатлантичного договору». З цього часу євроатлантична проблематика почала втрачати свою актуальність. Підтвердженням цьому стало закриття структурних підрозділів та науково-дослідних установ, які займались питаннями інтеграції України до НАТО, а відтак – було зупинено і інформування населення щодо цього питання.
Після подій Революції гідності 2013 – 2014 рр., про НАТО знову почали говорити в інтеграційному контексті, але без якихось серйозних практичних кроків. Інформаційна складова розвивалась дуже повільно і не приносила тих результатів, які б могли засвідчити високий рівень обізнаності населення відносно інтеграції до Альянсу. Переважним чином, все залишалось на декларативному рівні у формі різного розу заяв, намірів, запевнень. Далі цього справа не йшла. Як і раніше, в соціумі спостерігався «інформаційний вакуум», який не давав можливості провести об’єктивний референдум.
В 2017 р., це питання знову вийшло на порядок денний. 2 лютого в інтерв’ю виданням німецької медіагрупи Funke Президент Петро Порошенко заявив про намір провести в країні референдум про вступ України до НАТО. Ця заява не знайшла відповідної підтримки ні серед українського політикуму, ні серед громадян, так і залишившись в декларативній формі. І от нещодавно, 1 грудня, під час свого виступу з нагоди святкування Дня працівників прокуратури, він знову висловив надію про проведення референдуму щодо вступу в НАТО в найближчому майбутньому: «Сейчас мы твердо держим курс на евроатлантическую интеграцию. И в скором обозримом будущем в Украине точно пройдут референдумы и о вступлении в НАТО, и я уверен, что народ Украины поддержит мою инициативу относительно членства в Евросоюзе». Отже, знову наміри, плани, перспективи без чіткої практичної імплементації.
Повертаючись до питання доцільності проведення референдуму, потрібно проаналізувати сучасний стан справ в державі та в суспільстві, економічне та фінансове положення, промислові можливості, ситуацію у внутрішньополітичній, воєнній, безпековій сферах та в інших площинах для того, щоб зрозуміти, чи потрібно це робити в найближчій перспективі.
З огляду на те, як ведеться інформування населення відносно того, що являє собою на сьогоднішній день НАТО, навряд чи можна говорити про високий рівень поінформованості. Окремі публікації у газетах та журналах, незначний рівень зацікавленості євроатлантичною проблематикою в мережі Internet, зменшення кількості різного роду заходів, які присвячені інтеграції до Північноатлантичного альянсу та ряд інших чинників свідчать про те, що населення не проявляє оптимізму відносно даного питання. Здебільшого, знання про Альянс обмежуються загальними відомостями про його діяльність та низьким рівнем об’єктивного розуміння того, що членство в цій організації може принести Україні. Для того, щоб населення було більш поінформованим про НАТО, потрібно поширювати інформацію про неї через усі засоби передачі інформації в об’єктивному, зрозумілому та більш широкому контексті, щодня висвітлюючи все нові і нові факти.
Далі, чи розуміє населення той факт, що набувши членства в цій організації, наша держава повинна буде сплачувати щорічні внески до бюджету НАТО. Поки що це відбувається на пропорційній основі, але в цьому році Президент США Дональд Трамп заявив, що в перспективі країни-члени цієї організації повинні перейти на єдину систему сплати внесків в обсязі 2% від ВВП. Чи готова Україна до цього? Враховуючи те, що на сході тривають бойові дії і видатки на врегулювання ситуації продовжують збільшуватись, навряд чи залишаться ще кошти на сплату бюджетних внесків до НАТО.
Чи потрібно проводити референдум щодо вступу до Північноатлантичного альянсу в той час, коли в країні тривають бойові дії і якою буде реакція керівництва НАТО? Навряд чи позитивною. Скоріше за все воно наголошуватиме на тому, що Україна повинна докласти максимум зусиль для того, щоб остаточно врегулювати ситуацію на сході, провести мирні переговори, розставити всі крапки над «і» і лише потім розмірковувати над тим, як і коли проводити референдум.
Чи є справедливим проводити референдум коли в країні спостерігається політична криза, має місце високий рівень корупції, спадають обсяги промислового виробництва, є скрутною ситуація в економіці? Скоріш за все ні. Спочатку потрібно вирішити усі внутрішні проблеми, зробити конструктивним та продуктивним зв’язок між усіма ланками державної влади, посилити практичну складову реалізації прийнятих рішень у формі різного роду нормативно-правових актів, відновити інвестиційний клімат та довіру у закордонних інвесторів щодо вкладання інвестицій в промисловість та інші галузі, перейти від «слів» до «справи» у питанні боротьби з корупцією, і лише потім після проведення комплексного моніторингу ситуації щодо вищезазначених аспектів ставити питання про референдум.
Чи є доцільним референдум в ситуації, коли Україна не відповідає в повній мірі критеріям щодо членства, одним із яких, до речі, є врегулювання етнічних, територіальних та політичних конфліктів у відповідності до принципів ОБСЄ? Однозначно ні. По-перше, керівництво потрібно чітко усвідомлювати, чи є на сьогоднішній день в державі ресурси та можливості для того, щоб виконати всі критерії членства. По-друге, розробити чіткий практичний поетапний план дій щодо виконання цих критеріїв. По-третє, проводити постійні звіти перед керівництвом НАТО щодо виконання цих критеріїв, а також допускати інспекції від цієї організації з метою моніторингу ситуації. По-четверте, демонструвати на практичному рівні дотримання прав людини та влади закону. За умови виконання цих кроків в повному обсязі в перспективі можна буде говорити про проведення повноцінного референдуму.
Отже, з усього вищенаведеного можна зробити висновок про те, що на сьогоднішній день і, скоріш за все, в найближчій перспективі, проводити референдум відносно вступу України до НАТО не є доцільним. Існує дуже багато реальних перешкод та проблем, які не дозволяють це зробити. Головною залишається проблема низького рівня обізнаності населення із самою організацією, а також із позитивними та негативними аспектами від вступу до НАТО. Потрібно провести значний обсяг робіт із інформування населення, врегулювання ряду ключових внутрішніх проблем, заручитись більшою підтримкою серед усіх країн-членів Альянсу, виконувати всі критерії щодо членства в повному обсязі на практичному рівні, а також ряд інших кроків та дій, які в перспективі зможуть сформувати надійне підґрунтя для проведення референдуму.
Олександр Вонсович, кандидат політичних наук, експерт з міжнародних питань
