Днями директор Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Володимир В’ятрович своєю безапеляційною заявою в черговий раз розколов українське суспільство. 25 січня 2018 року він назвав Михайла Булгакова, Аллу Пугачову, Володимира Висоцького, Віктора Цоя «щупальцями руского мира» і «ефективними інструментами нагадування про єдиний культурний простір». Не втримався він також від демонстрації власного ставлення до культури, яка у розумінні В.В’ятровича, виконує прагматичну роль «фундаменту, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі». Тобто, про культуру, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії, мова не йдеться.
Нищівною критикою на таку заяву відразу ж зреагували авторитетні українські журналісти, діячі культури, пересічні користувачі соціальних мереж. Особливо їх обурили висловлювання про В.Висоцького. Імовірно, В.В’ятрович і сам був спантеличений кількістю людей, які виступили на захист свого права на доступ до творчості всенародно любимого барда, відзначення 80-річчя якого припало на 25 січня 2018 року. Вийшовши з ступору, 28 січня 2018 року директор УІНП дещо пом’якшив свою позицію, заявивши, що він: «Не пропонував забороняти, ні Цоя, ні Висоцького, ні когось іншого, крім тих, хто підтримує російську агресію».
Отже, дякуючи милості високопоставленого чиновника до середньовічної інквізиції цього разу не дійшло. Хоча й війнуло холодком від спогадів про політичну цензуру і «чорні списки» артистів, письменників, художників, які складалися за радянських часів.
Характерно, що відторгнення творчості Володимира Висоцького послідовним націоналістом Володимиром В’ятровичем абсолютно точно співпадає із ставленням до бунтівного поета з боку ортодоксального комуніста Валентина Маланчука, який був секретарем ЦК Компартії України з ідеологічних питань у непростих 1972 – 1979 роках. Про це свідчить історія зірваних ним гастролей В.Висоцького у Кременчуці.
У 60-70-ті роках минулого століття Кременчук був містом зведення крупних промислових гігантів – найкрупніший в Європі нафтопереробний, сталеливарний заводи, завод технічного вуглецю, магістральні нафтові і газопроводи та інші об’єкти. Деяким з них був наданий статус «Всесоюзної комсомольської будови». Через це міськкоми партії і комсомолу мали преференції в організації концертів популярних артистів напряму, тобто поза всілякі Держконцерт, Росконццерт, Москонцерт, Укрконцерт тощо. Дякуючи цьому, на заздрість іншим, у місті побували Софія Ротару, Валентина Толкунова, Геннадій Хазанов, Микола Сліченко, Валерій Ободзінський, вокально-інструментальні ансамблі «Добры молодцы», «Голубые гитары», чеський ансамбль Саші Суботи з Хеленою Вондрачковою, польські «Czerwone gitary», Моніка Клаус і Ханс-Дітер Хенклер з НДР та багато інших вітчизняних і зарубіжних артистів.
14 червня 1975 року на запрошення Кременчуцького міському Компартії України в місто приїхав Володимир Висоцький. Після тривалих перемовин він погодився дати в місті 10 концентрів, по три в день. Один виступ також був запланований в сусідньому Світловодську, де працювала Кременчуцька ГЕС. Квитки були розкуплені миттєво. Через комітети комсомолу вони поширювались також у Києві, Харкові, Донецьку, Полтаві.
Але, коли артист уже поселився в місцевому готелі «Дніпровські зорі» й готувався до виступу, з Києва надійшла сувора команда: «Концерт заборонити». Таку категорична вказівку першому секретарю міському партії М.Козенку дав особисто В.Маланчук, погрожуючи при цьому «відібрати партійний квиток».
Дізнавшись про відміну концертів В.Висоцький задав лише одне питання: «Чому ж вони роблять з мене аргентинського шпигуна»?
Секретар міському комсомолу М.Гусев, якому було доручено повідомити артисту цю прикру новину, згадує: «Тут же він почав заспокоювати мене. Почав говорити, що до останнього дня дивувався, що в Україні він зможе виступити. Розповідав, що його зустрічають секретарі обкомів партії в Забайкаллі, Далекому Сході, на кораблях ВМФ, Магадані тощо. Дістав програму концерту, розраховану на 2,5 години: пісні військові, патріотичні, ліричні, сцени з спектаклів».
І все ж таки, «квартирник» В.Висоцького в Кременчуці відбувся. Зберігся навіть запис 6 пісень, які артист виконав на прохання організаторів невдалих гастролей. Серед них – відома пісня «Дорога» зі словами «Дорога, а в дороге МАЗ». Кременчужани попросили, щоб автор дещо змінив текст і проспівав замість МАЗ – КрАЗ. «Та якось незручно, що в дорозі ваш КрАЗ застряв. Не образитесь? Але можна й КрАЗ поставити, все одне римується», – відповів В.Висоцький і проспівав пісню з оригінальним авторським відступом.
Зараз на будинку, де лунав голос всесвітньо відомого барда встановлена пам’ятна дошка.
В.Висоцький ще за життя став символом епохи. Тому не дивно, що сучасна Росія прагне монополізувати право на інтерпретацію його творчості з метою пропаганди ідеології «РуSSкого мира». Одне із свідчень – проведення російськими «мистецтвознавцями у цивільному» в Варшаві вже VІ Міжнародного фестивалю пісень і поезії В.Висоцького. Його щорічним організатором виступає такий собі Фонд зближення культур, за підтримки Асоціації співробітництва «Польща-Схід».
То можливо замість навішування ідеологічних ярликів нашим хуторянським чиновникам від «історичної пам’яті» варто дослідити й довести українцям правдиву інформацію про київські, полтавські, житомирські коріння старовинного єврейського роду Висоцьких, з’ясувати, як він ставився до української культури та її видатних діячів? Культура ж не має національностей, а належить до загальнолюдських цінностей, хоча й використовується часто як інструмент політики, як правило, недобросовісної.
До речі, 1979 року «молодого і перспективного» В.Маланчука з посади секретаря ЦК КПУ відправили у відставку. До 1984 року він викладав історію КПРС в Київському політехнічному інституті, помер у 55 років. Подейкують, що перед смертю він зловживав алкоголем. Від прізвища головного компартійного ідеолога України у народній пам’яті залишився хіба що термін «маланчуківщина». Таку умовну назву отримав ідеологічний диктат у духовній сфері суспільного життя УРСР, який на початку 70-х років супроводжувався переслідуванням українських націоналістів, політичними доносами, гонінням на письменників тощо.
Вважається, що у В.Маланчука були на те особисті причини: його батька, секретаря Лопатинського райкому партії на Львівщині Юхима Маланчука в лютому 1945 року вбили бандерівці.
Відомий український письменник та політичний діяч Володимир Винниченко писав, що українську історію без заспокійливого (брому) читати неможливо. Не можна й тлумачити її за шаблонами, створеними без врахування альтернативних точок зору. Адже далеко не все, що не співпадає з думкою керівництва УІНП на історію України вороже чи інспіроване «п’ятою колоною». Тим більше, що з боку серйозних істориків США, Євросоюзу, Ізраїлю на адресу В.В’ятровича, який очолює установу, що входить до структури Кабінету Міністрів України і «реалізує державну політику у сфері відновлення і збереження національної пам’яті Українського народу», неодноразово лунали обвинувачення у фальсифікації історичних документів.
Борис Дніпров
