Активно підтримана США і Євросоюзом одповідь Держави Ізраїль на скандальний закон про Інститут національної пам’яті Польщі продемонструвала, якою може бути реакція на аналогічні рішення України щодо однобокого висвітлення суперечливих сторінок вітчизняної історії. До речі, в західній пресі цей нормативний акт отримав назву «закону проти Голокосту», а не «антибандерівського», як його подають в Україні.
Характерно, що від нищівної критики з боку керівництва Держави Ізраїль Польщу не вберіг ні високий рівень двосторонніх відносин, ні та важлива обставина, що серед «Праведників народів світу», визнаних Інститутом вивчення Голокосту «Яд ва-Шем» станом на 1 січня 2017 року, поляків було найбільше – 6706 чоловік (українців – 2573). Так близько до серця ізраїльтяни сприйняли лише «заборону стверджувати про причетність поляків до Голокосту» і «спроби оскаржити історичну пам’ять» у вигляді введення відповідальності за «приписування відповідальності польському народу або державі за злочини, скоєні Третім Рейхом».
Пояснюючи мотиви прийняття скандального рішення, польські політики виправдовують його тим, що після Революції Гідності в Україні вже діють аналогічні обмежувальні норми, а «антибандерівський закон» є лише їхнім віддзеркаленням. Заради об’єктивності, слід погодитись, що вони мають рацію. Законом України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» дійсно введена відповідальність громадян України й іноземців, які «публічно виявляють зневажливе ставлення до борців за незалежність України у ХХ столітті». Така вимога стосується ОУН, УПА, УПА Тараса Боровця («Бульби»), Української народної армії (УНРА) та інших військових і парамілітарних формувань українських націоналістів. Більше того, таким, що принижує гідність українського народу і протиправним визнається публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті.
Характерно, що цей та інші «декомунізаційні закони» були прийняті Верховною Радою України в квітні 2015 року попри аргументовану критику законопроектів понад 60-ма поважними вченими з США, Канади, Великої Британії, Німеччини, а також українськими науковцями. Що ж до поляків, то їх обурив як сам закон, так і ігнорування Верховною Радою України особистого прохання Президента Польщі Броніслава Комаровського, який спеціально приїздив в Україну щоб утримати українських парламентарів від героїзації ОУН-УПА та введення заборони на дослідження їхньої боротьби проти Армії Крайової.
У цьому контексті варто зазначити, що на сьогоднішній день у ліберальних колах Ізраїлю, особливо після анексії Криму й російської агресії на Донбасі, у ставленні до ОУН-УПА зберігається крихка рівновага. Одні схильні вважати ОУН-УПА і його лідерів борцями за незалежність України одночасно проти Радянського Союзу, нацистської Німеччини й Польщі. Інші, попри те, що документи про причетність ОУН-УПА до геноциду євреїв у матеріалах Нюрнберзького процесу відсутні, продовжують у традиціях радянської історіографії, а також під впливом «путінських інформаційних військ» ставитися до них як до німецьких союзників. Але будь-який необачний крок української сторони може порушити цей хиткий баланс і спричинити аналогічну польській реакцію на адресу України. Тим більше, що обидві сторони на «російській вулиці» в Ізраїлі не схильні замовчувати антисемітизм, закріплений в програмних документах ОУН напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз. Для цього в їхньому розпорядженні є матеріали, видані 2006 року Інститутом історії АН України під назвою «ОУН в 1941 році. Документи в 2-х частинах».
В Україні достатньо фахових істориків, здатних успішно відстоювати історичну правду в дискусіях з польською й ізраїльською сторонами. Вони працюють в Інституті історії АН України, інших науково-дослідних закладах і навчальних інституціях. Але їхні знання й досвід сучасна українська влада майже не використовує. Бо на сьогоднішній день монопольне право виступати від імені всієї української історичної науки привласнив собі директор Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Володимир В’ятрович. Його роль у погіршенні україно-польських стосунків часто перебільшують, дуже ж таки складною є багатовікова історія співіснування двох народів. Але й не варто її применшувати. У всякому випадку, польська сторона не бачить В.В’ятровича учасником діалогу науковців. За повідомленням польських ЗМІ, щоправда спростованих МЗС України, Варшава нібито прийняла рішення про заборону йому в’їзду на територію країни.
Час від часу керівник УІНП шокує своїми епатажними заявами не тільки розбурхане війною українське суспільство, але й світову громадськість. Спектр надзвичайно широкий – від перейменування топонімічних назв, знесення пам’яток радянської монументальної пропаганди до відміни державних свят. Але одна з останніх ідей В.В’ятровича варта коментарів, оскільки її імплементація може мати негативні наслідки не тільки для наукової репутації автора, а й для України в цілому. Так, у січні 2018 року В.В’ятрович заявив, що «період перебування України в складі СРСР був окупацією», а тому необхідно проголосити спадкоємність сучасної України від Української народної республіки (УНР). «Слід говорити не про проголошення незалежності (Актом 24 серпня 1991 року – примітка автора), а про відновлення незалежності України», – стверджував відповідальний урядовець від «історичної пам’яті». Варто зазначити, що терміни «відновлення», «здобуття (відновлення)», «відновлення української державності, закріпленої Актом проголошення незалежності України» вже фігурують у чинному законодавстві, зокрема, в вищезазначеному Законі України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті». Однак, ні в Конституції України, ні в будь-яких інших нормативно-правових актах України немає роз’яснень, коли і ким вона була окупована, а також про відновлення якої української держави йдеться.
Для того щоб розібратися в значенні терміну «окупація» варто звернутися до підручників з міжнародного права, де з посиланням на Гаагські положення 1907 року, ІV Женевською конвенцією 1949 року і Додаткові протоколи до Женевської конвенції, прийняті 1977 року, визначені критерії окупованої території. У статті 42 Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни від 18 жовтня 1907 року, зокрема сказано, що територія визнається окупованою, якщо вона дійсно знаходиться при владі ворожої армії.
Виходячи з такого визначення, термін «радянська окупація» частково має право на існування щодо Західної України, Бессарабії, Північної Буковини, території яких у 1939-1940 роках включені до складу УРСР внаслідок домовленостей між Сталіним, Гітлером і румунським королем Каролем ІІ. Але до наддніпрянської України, сформованої в кордонах, встановлених Конституцією УРСР 1937 року, він навряд чи може бути прийнятним.
По-перше, Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) разом із РСФСР, Білоруською РСР і Закавказькою СФРР була суб’єктом заснування Радянського Союзу. Звичайно УСРР, а згодом Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), у складі СРСР були маріонетковими утвореннями в руках Москви, а референдум про входження до складу Союзу в Україні не проводився. Однак підпис представника УСРР Г.І.Петровського стоїть під Договором і Декларацією про утворення Радянського Союзу. Стверджувати зворотне означало б зречення й Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) від 21 грудня 1991 року. Бо не можна констатувати припинення існування СРСР як суб’єкта міжнародного права, не визнаючи факт його створення 1922 року, й не маючи на те відповідного права співзасновника Радянського Союзу.
По-друге, на відміну від УНР, яка протягом 1918-1921 років встановила дипломатичні зносини з понад 20 країнами світу, УРСР не отримала міжнародного визнання. Водночас, з кінця Другої світової війни УРСР отримала статус суб’єкта міжнародного права, який окупованим територіям не надається. Для забезпечення, нехай обмежених зовнішньополітичних інтересів УРСР, 1944 року в Києві був утворений Наркомат закордонних справ, а 1945 року УРСР стала співзасновницею Організації Об’єднаних Націй (ООН). Так що членство в цій поважній організації незалежна Україна успадкувала від УРСР. До речі, окрім штаб-квартир ООН в Нью-Йорку, УРСР мала постійні дипломатичні представництва при відділеннях ООН в Женеві, в ЮНЕСКО та при міжнародних організаціях у Відні.
По-третє, згідно з чинним законодавством сучасна Україна виступає правонаступницею УРСР, а не УНР. Вперше таке правонаступництво закріплене в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Закон України від 12 вересня 1991 року «Про правонаступництво» визначив чинність органів влади та законів УРСР до утворення нових органів влади та законів України. Що ж до питання «спадкоємності сучасної України від Української народної республіки», В.В’ятровичу варто було б знати, що формально цей акт уже відбувся ще 22 січня 1992 року. Саме тоді Президент УНР у вигнанні Микола Плав’юк передав новообраному Президенту України Леоніду Кравчуку клейноди і у такий спосіб склав з себе повноваження Президента УНР.
Не виключено, що «з подачі» В.В’ятровича, відразу ж після його виступу в ЗМІ, 22 січня 2018 року на розгляд Верховної Ради група народних депутатів України від «Свободи» і «Національного корпусу» подала законопроект «Про правонаступництво України щодо Української народної республіки». А це вже не марення зухвалого невігласа. Якщо уявити, що вказаний законопроект раптом буде прийнято, то це означатиме, що Україна відмовляється від права на Крим і Донбас, які до складу УНР ніколи не входили, а також від Галичини й частини Волині, землі яких відповідно до Варшавського договору 1920 року УНР втрачала в обмін на визнання і військову допомогу з боку Польщі.
Під приводом декомунізації очолюваний В.В’ятровичем УІНП послідовно героїзує історичні постаті, ставлення до яких у різних регіонах України, м’яко кажучи, неоднозначне. При цьому, за 27 років незалежності в Україні так і не створено наукових біографій Симона Петлюри, Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Тараса Бульби (Боровця), Степана Бандери, Ярослава Стецька та інших видатних діячів національно-визвольних змагань ХХ століття. Складається враження, що з цією справою зволікають свідомо, оскільки відсутність об’єктивного життєпису історичних діячів дозволяє маніпулювати архівними документами з пропагандистською метою, змальовуючи трагічні сторінки історії України виключно в рожевих фарбах.
На жаль, до пріоритетних тем дослідження УІНП не входить дослідження проблем українського колабораціонізму під час Другої світової війни в цілому, вивчення маловідомих сторінок історії створення, матеріального забезпечення, фінансування ОУН-УПА, роботи Служби безпеки ОУН, участі «Української народної міліції» та інших підрозділів українських допоміжних формувань (шуцманів) у Голокості, діяльності створених АБВЕРОМ (нацистською воєнною розвідкою) підрозділів спеціального призначення «Роланд», «Нахтігаль» та дивізії «SS Галичина» тощо. Чимало цікавого фахівці УІНП могли б знайти також у матеріалах судового процесу над німецьким гауляйтером України Еріхом Кохом, засудженим у Польщі, в тому числі за звірства, вчинені на окупованій території УРСР (про це «Вектор ньюз» детально повідомляв у лютому 2017 року в статтях краєзнавця Олександра Нечитайла «Історія як зброя пропаганди: чому Еріха Коха судили в Польщі, а не в Україні»)
Як відомо, Постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 2014 року № 684 «Деякі питання Українського інституту національної пам’яті» затверджено Положення про цей центральний орган виконавчої влади. Його діяльність спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури і він покликаний реалізовувати державну політику в сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу. Положенням визначені основні завдання і права УІНП, а також функціональні обов’язки його керівника.
Згідно з цим нормативним актом повноваження керівника УІНП досить обмежені. Йому дозволено представляти Інститут у відносинах з іншими державними установами, органами місцевого самоврядування України та за її межами, а також погоджувати проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради України з питань, що належать до компетенції Інституту. Вся інша діяльність директора УІНП підпорядкована Міністру культури України. Саме йому керівник Інституту має вносити на розгляд пропозиції щодо формування державної політики, подавати на затвердження плани роботи, звітувати перед ним про їх виконання тощо.
Відтак, відсутність з боку української влади бодай якоїсь оцінки вчинків і резонансних заяв директора УІНП Володимира В’ятровича дає підстави вважати, що вона поділяє й підтримує його діяльність. У зв’язку з цим виникає закономірне питання: а чи збираються чиновники Адміністрації Президента та Кабінету Міністрів України «зшивати» державу й боротися за людей Криму й Донбасу? Якщо так, то на якій основі, враховуючи невтішні висновки соціологічних досліджень?
Так, рік тому Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив результати проведеного опитування громадян України. Вони засвідчили, що жителів Сходу і Заходу так і не вдалося об’єднати навколо єдиних цінностей, країна залишається розколотою за географічним принципом. Найбільш характерно це проявилось у ставленні до Революції Гідності. Лише 28,8% жителів підконтрольного Києву українського Сходу (опитування мешканців ОРДЛО не здійснювалось) погоджуються з тим Майдан був «народною революцією», тоді як на Заході такої думки дотримується 80,5%. На Сході 57,3% респондентів вважають, що події зими 2014 року в Києві були «незаконним державним переворотом». При тому, що по Україні так вважає 34,3%.
У листопаді 2016 року Центр Разумкова провів всеукраїнське опитування по питанню відновлення СРСР (також за виключенням окупованих Криму і Донбасу). Понад половина – 51,1% жителів Сходу підтримують цю ідею. Вони обґрунтовують своє прагнення тим, що за часів СРСР існували впевненість у завтрашньому дні (70%), високий рівень соціальних гарантій (64%), можливість безоплатного отримання вищої освіти (58%), відсутність безробіття (55%), достатній матеріальний рівень життя (53%). Немаловажне значення для них мало те, що за радянських часів вони відчували гордість за велику державу у планетарному масштабі (50%), жили в умовах стабільності і відсутності збройних конфліктів (46%). Натомість, 87% жителів Західних областей (65% по всій Україні) виступають проти відновлення СРСР.
Показовими в цьому контексті є також результати лютневого 2017 року дослідження громадської думки на тему ставлення українців до офіційних свят, проведеного тим же Київським міжнародним інститутом соціології. Виявляється, що найпопулярнішими святами українців є: Пасха (Великдень) – 80%, Різдво Христове – 80%, Новий рік – 76%, Міжнародний жіночий день – 49%, День Перемоги – 37%, День Незалежності України – 17%. Найменш популярні офіційні свята українців – День захисника України (10%), День міжнародної солідарності трудящих (7%) і День Конституції (5%). Порівняно з 2016 роком зменшилася кількість тих, хто вважає улюбленим свято Трійцю (з 34% до 29%) і День Незалежності України (з 20% до 17%). Проте, збільшилася кількість тих, хто вважає улюбленим Міжнародний жіночий день (з 37% до 49%) і День міжнародної солідарності трудящих (з 7% до 12%).
Безумовно, зараз вкрай необхідно налаштувати відвертий діалог між українськими і польськими істориками, а також громадянами обох держав на рівні народної дипломатії. Тим більше, що «антибандерівський» закон у Польщі підтримують далеко не всі, а серед авторитетних представників інтелігенції їх переважна більшість.
Утім, більш вагомим завданням постає налагодження міжнаціонального, міжконфесійного діалогу в межах держави. Якщо ми й справді мріємо про єдину, соборну Україну, нам конче потрібне порозуміння між жителями Криму, Таврії, Донбасу, Слобожанщини, Волині, Закарпаття, Галичини та інших регіонів держави. Але наблизитись до консенсусу між ними можна буде тільки тоді, коли влада відмовиться від потурання нинішньому керівництву УІНП, яке демонструє вибірковий й упереджений підхід до висвітлення трагічних сторінок історії України, насамперед, радянського періоду.
Олександр Нечитайло, краєзнавець
