Хто хоча б трішки обізнаний із кухнею діяльності спецслужб, скаже, що отруєння колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля та його доньки в Англії, як і попередні загадкові смерті його сина і дружини, не є випадковими. Як і отруєння екс-співробітника ФСБ РФ Олександра Літвіненка у Лондоні в 2006 році. Як і поранення отруєними кулями Папи Іонана Павла ІІ у 1981 році. Як і смертельний укол парасолькою з отруєною голкою болгарського дисидента Георгія Маркова у Лондоні в 1978 році. Як і вбивство Степана Бандери у Мюнхені в 1959 році зі спеціальної секретної зброї, яка викидає в обличчя жертві хмару отруйного газу, вдихання якого призводить до миттєвої смерті…
Однозначно, що без ретельно спланованих операцій спецслужб – радянських чи російських – тут не обійшлося. Але не всі уявляють масштабів таких операцій, кількості задіяних сил і засобів, планів А, Б і В на випадок непередбачуваного розвитку подій, відхідних шляхів, переведення уваги на інший об’єкт, дезінформування громадськості тощо. А щодо найрізноманітніших версій вбивства, які озвучуються політологами, експертами і фахівцями, вони також можуть бути заздалегідь закладені у самому комплексному плані з ліквідації неугодного об’єкта. Тобто всі ходи продумуються наперед. Лише бери потрібну версію і розкручуй на повну котушку.
У випадку із отруєнням Скрипаля іноді озвучується версія про причетність до його вбивства нібито інших потужних спецслужб (не російських) напередодні виборів президента у Росії з метою впливу у такий спосіб на виборчий процес чи компрометації Росії. І таку доводилося чути. А чи випадково? Не здивуюся, якщо російська пропаганда її активно підхопить.
А поки що доводиться чути офіційну реакцію російського істеблішменту на кшталт: нічого не знаємо, не маємо жодного відношення, це якась, мовляв, нісенітниця – звинувачувати в цьому Росію.
У зв’язку з цим пригадалася так звана «справа Сташинського», розсекречена і оприлюднена для широкого загалу на сайті Служби зовнішньої розвідки України.
Як ні жодна інша вона яскраво демонструє усю потаємну кухню радянських спецслужб із ліквідації неугодних і спростування ними своєї причетності до таких терористичних актів. Якщо брати до уваги, що російські спецслужби офіційно вважають себе правонаступниками радянських і активно використовують увесь арсенал минулих форм і методів роботи, аж до найогидніших, то звернення до цієї архівної справи актуальне як ніколи.
Нагадаю, що 14 жовтня 1959 року агент-бойовик КДБ (так він фігурує у деяких документах архівної справи) Богдан Сташинський вистрілив Степану Бандері в обличчя отрутою зі спеціально виготовленого в лабораторіях на Луб’янці пістолета і хутко зник. Цього разу отрута не випарувалася достатньо швидко, як це було під час убивства ним активного діяча ОУН публіциста Лева Ребета, і був зафіксований факт вбивства від отруєння.
Для того, щоб приховати свою причетність до цього злочину, радянські спецслужби одна за одною вигадували різноманітні версії.
Ось як 12 листопада 1961 року коментував ті події секретаріат проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів (цитується за розсекреченою довідкою з архіву СЗР України): «Два роки тому, одночасно з повідомленням про смерть Провідника святої пам’яти Степана Бандери, большевицька пропаганда поспішила пустити в обіг фальшиву вістку, що нібито організаторами вбивства Провідника були німецькі кола з середовища тодішнього міністра Оберлендера. Ця большевицька вигадка була спрепарована з тією метою, щоб відвернути від Москви підозріння за злочин скритовбивства і приглушити обурення мас проти неї. Багатократно повторювана в різних відмінках голослівна брехня большевицької пропаганди не викликала, одначе, серед мас бажаної большевикам дезорієнтації».
Після того як у Москві зрозуміли, що ця версія шита білими нитками, взялися розкручувати іншу. «Напередодні другої річниці з дня смерти Провідника Ст. Бандери, – йдеться далі у заяві секретаріату проводу ЗЧ ОУН, – большевики зааранжували 13 жовтня ц. р. у Східному Берліні пресову конференцію, на якій заставили свого агента Стефана Ліппольца, що під час свого перебування в Мюнхені виступав під прізвищем Лібгольц, скласти фальшиве свідчення, що нібито вбивником Провідника Степана Бандери був колишній член Проводу Дмитро Миськів, померлий 27 березня 1960 р.»
Лібгольц, про якого йдеться у заяві, був агентом МДБ СРСР, якого ще у 1953 році відрядили до Мюнхену. Вдаючи із себе прихильника українського визвольного руху, він намагався проникнути в націоналістичне середовище, щоб збирати інформації про спосіб життя й діяльність Бандери. Невдовзі служба безпеки ЗЧ ОУН його викрила. Лібгольц одразу ж зник, а згодом виринув у Східній Німеччині, де КДБ використовувало його для здійснення певних інформаційних провокацій у зв’язку з втечею Богдана Сташинського на Захід.
Отже, радянські спецслужби спершу спробували звинуватити у вбивстві західнонімецьку розвідку, яка нібито у такий спосіб вирішила помститися непоступливому Степані Бандері, а потім намагалися перевести стрілки на померлого, який уже не міг нічого сказати на своє виправдання. Водночас у такий спосіб мали намір посіяти розбрат в українських емігрантських колах, де й так не було одностайності. Але прорахувалися. Слідство довело, що Дмитра Миськіва в день смерті Степана Бандери взагалі не було у Мюнхені. Він ще за два дні до вбивства виїхав до Риму у певних справах за вказівкою проводу.
Невдовзі ж, після втечі Богдана Сташинського до Західного Берліну і зізнання про скоєні злочини, радянським спецслужбам слід було вигадувати нові версії на своє виправдання. Як свідчать матеріали архівної справи, з Москви до Києва почали надходити циркуляри з вимогами розробити комплекс заходів із дискредитації самого Сташинського. Ось один із перших таких документів, датованих 19 серпня 1961 року за підписом першого заступника начальника Першого головного управління КДБ при Раді Міністрів СРСР Ф. Мортіна на адресу голови КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Нікітченка (цитується мовою оригінала): «Сообщено, что 12.8.1961 года из демократического сектора города Берлин исчез агент «ТАРАС». Предложено в связи с этим обеспечить агентурным наблюдением его родственников, проживающих в республике и поставить на «ПК» всю их переписку. Наряду с этим предложено на основании имеющихся в делах материалов на агента подготовить хорошо аргументированный материал, который мог бы его компрометировать как оуновского бандита, бежавшего от советского правосудия и используемого иноразведкой в своих подрывных целях. Предполагается использовать этот документ в том случае, если «ТАРАС» начнет выступать с какими-нибудь антисоветскими заявлениями».
У своїх планах на виконання цих вказівок КДБ УРСР навіть передбачив такий пункт (із довідки від 29.11.1961 року): «Отцу «Т» наедине можно будет объяснить (если последний попытается утверждать о связи «Т» с нашими органами), что его сын давно связан с иноразведками и использовался ими во враждебных Советскому Союзу целях и все, о чем он ему говорил о связи с нами, следует отнести к его подлым ухищрениям».
Цитування численних планів, спрямованих на дискредитацію Сташинського і відбілювання КДБ у справі отруєння Степана Бандери, могло б зайняти чимало місця. Усі ці документальні матеріали свідчать про те, що радянські спецслужби, як і увесь пропагандистський апарат Радянського Союзу, не шкодував сил і засобів на своє виправдання. Одним із шляхів для досягнення намічених цілей стала широкомасштабна дискредитація закордонних емігрантських центрів ОУН. Задля цього навіть вдалися до розшифровки особливо цінних джерел інформації. Хто знається на цьому, той зрозуміє, про що йдеться.
Ось циркуляр із Москви за підписом заступника начальника ПГУ КДБ при РМ СРСР В. Павлова на ім’я заступника голови КДБ при РМ УРСР Б. Шульженка № 1/9 – 390 від 12 березня 1962 року. «В соответствии с планом мероприятий по локализации выступлений противника с делом «Тараса» в начале февраля с. г. Из Западной Германии в СССР выведен агент наших органов «Роман», являющийся в прошлом официальным сотрудником западногерманской разведки БНД. В целях разоблачения планов западногерманских властей по использованию против СССР «Тараса» предполагается в оперативно выгодный момент организовать в Берлине от имени Комитета за возвращение на Родину и развитие культурных связей с соотечественниками пресс-конференцию для советских и зарубежных журналистов, на которой «Роман» выступит с заявлением против БНД и главарей ЗЧ ОУН. Направляя отработанные с «Романом» тексты выступления и письменного заявления агента, просим заблаговременно подготовить эти документы для опубликования в газете «Висти с Украины» и передачи по радио».
На цій прес-конференції «Роман», він же Осип Вергун, як і було затверджено на найвищому рівні в КДБ СРСР, називав Сташинського «членом ОУН, спеціально підготовленим бандерівцями для участі в провокаціях проти Радянського Союзу», західнонімецьку розвідку – організатором убивства Степана Бандери, а українські емігрантські організації – прислужниками іноземних розвідок.
Зазначені заходи колишніх радянських спецслужб хтось нині назве на професійному жаргоні «активними заходами», хтось – гібридними методами ведення інформаційної війни. Матимуть рацію і одні, й інші. І жодним чином не помилятимуться ті, хто помітить у тих масштабних давніх акціях схожі риси з сьогоднішніми діями російських спецслужб у глобальному вимірі, а не лише стосовно України. Отруєння неугодних, загадкові смерті за океаном, втручання у виборчі процеси, підтримка певних політичних сил і політиків у різних куточках світу, резонансні публікації у європейській пресі, викид компромату – за цими подіями нерідко вгадується «рука Москви».
Багаторічна історія радянських спецслужб рясніє багатьма подібними прикладами, які вже стали надбанням гласності й історії. До яких лише хитромудрих оперативних задумок не вдавалися свого часу, аби відбілитися за скоєні злочини і дискредитувати як супротивників по «холодній війні», так і своїх відданих агентів, які ще донедавна вірою і правдою служили своїм господарям і системі. Нерідко це вдавалося робити справді на високому професійному рівні. Але зараз мова не про це. Важливо зрозуміти, заради чого це робилося, якою ціною, яких цілей при цьому досягали, а вони, як відомо, тоді виправдовували всі засоби, які при цьому застосовували.
Відтоді спливло багато часу, з минулих прорахунків нащадки «залізного Фелікса», як і досі іменують себе співробітники ФСБ-СВР-ГРУ РФ, винесли необхідні уроки, вдосконалили методи роботи, винайшли нові можливості для досягнення потрібного результату, створили додаткові оперативні позиції за кордоном, підкріплені необмеженими фінансовими ресурсами, навчилися краще замітати сліди. Але почерк, як і в людини, змінити непросто. Саме він нерідко є безперечним, хоч і непрямим, доказом скоєння злочину.
Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб
