Рік тому, 19 квітня 2017 р., Міжнародний Суд ООН ухвалив проміжне рішення за позовом України проти Росії про порушення РФ Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. І хоча змістовні дебати ще попереду, аналіз тимчасових заходів дозволяє з оптимізмом оцінювати судову перспективу.
Так, Міжнародний Суд ООН зобов’язав Росію з моменту ухвалення рішення: 1) утриматись від існуючих або накладання нових обмежень на можливості кримськотатарської спільноти зберігати свої представницькі органи в Криму, включаючи Меджліс кримськотатарського народу; 2) забезпечити в Криму доступність освіти українською мовою; 3) утримуватись від дій, які б погіршували або розширювали предмет спору, або ускладнювали його розв’язання.
Сьогодні можна констатувати, що Росія не лише не виконала жодної з трьох зазначених вимог, вона веде лінію на загострення ситуації з національними меншинами в Криму, демонструючи зневагу до Міжнародного Суду ООН.
Так, Меджліс кримськотатарського народу і надалі перебуває під забороною як «екстремістська організація», українські школи, як і взагалі викладання українською мовою, за останній рік в окупованому Криму повністю знищені, репресії на національно-етнічному грунті з боку окупаційної влади стають дедалі жорсткішими та невибірковими. І це при тому, що рішення Міжнародного Суду ООН на будь-якій стадії слухань є обов’язковими до виконання. Історія ООН взагалі не знає випадків нехтування ухвалами Міжнародного Суду ООН, зокрема, й тими, що стосувалися тимчасових заходів. Навіть США, програвши в середині 80-х справу проти Нікарагуа і заявивши про незгоду з рішенням Міжнародного Суду ООН, на практиці не наважились його ігнорувати.
Прикро, але українська влада протягом року фактично не переймалася ситуацією з невиконанням Росією проміжного рішення Міжнародного Суду ООН. Проголошений в резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 19 грудня 2017 року заклик виконати це рішення навряд чи справив на Росію якесь враження. На жаль, українське суспільство не відчуває, щоб влада реально була зацікавлена у виконанні згаданого рішення Міжнародного Суду ООН. Зокрема, за рік не пролунало жодного прохання чи навіть вимоги до міжнародних партнерів України посилити санкції проти Росії саме у зв’язку з ігноруванням рішення Міжнародного Суду ООН, хоча загалом розмови про посилення антиросійських санкцій ведуться постійно. Врешті-решт, Україна могла б проголосити додаткові цільові санкції в односторонньому порядку. Не зайвою виглядала б українська ініціатива обговорення питання невиконання Росією рішення Міжнародного Суду ООН на засіданні Ради Безпеки ООН, адже така процедура прямо передбачена статтею 94 Статуту ООН. Зрозуміло, що Росія заблокує там будь-яку резолюцію, але широка дискусія в Раді Безпеки ООН мала б серйозний політичний ефект.
Дивує, але ситуація взагалі не використовується МЗС України в якості сприятливого інформаційного приводу для критики Росії, що в умовах гібридної війни професійні дипломати мали б робити за визначенням. В цілому складається враження, що українська дипломатія недооцінює міжнародно-правове значення імплементації попереднього рішення Міжнародного Суду ООН від 19 квітня минулого року.
Зосередившись на підготовці до майбутніх слухань по суті позову і залишаючи поза увагою чинну тимчасову ухвалу, Україна тим самим мимоволі заохочує Росію до продовження тотального ігнорування рішень Міжнародного Суду ООН.
Олександр Купчишин,
Надзвичайний і Повноважний Посол, президент Українського відділення Асоціації міжнародного права, віце-президент Української асоціації зовнішньої політики
