Гортаючи напередодні Дня пам’яті та примирення (відзначається 8 травня) документи періоду Другої світової війни з галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України, ще раз перечитав матеріали про те, як у складі Української Повстанської Армії воювали представники різних національностей. Не без цікавості тримав у руках пожовклі листівки – оригінали й копії – із закликами до узбеків, грузинів, вірменів, росіян, чеченців, башкирів, інших народів Азії та Сибіру переходити до лав УПА і спільно боротися проти московсько-більшовицьких та гітлерівських загарбників.
Нині, коли дехто за кордоном намагається трактували нашу національну історію на свій лад, закидати всілякі звинувачення на адресу учасників визвольного руху українського народу чи то в антисемітизмі, чи в «махровому націоналізмі», чи в колабораціонізмі, повертаючи машину часу на 100, 80, 70 років назад, мені здалося, що ці документи можуть бути красномовнішими за будь-які спростування чи виправдання.
Про те, що у складі УПА воювали представники різних національностей, уже ні для кого не є несподіваним відкриттям. Цій темі присвячено низку досліджень і оприплюднено немало архівних документів. Водночас ті, які зберігаються в архіві української зовнішньої розвідки, є доволі унікальними. Вони можуть стати ще одним аргументом для розвінчання закостенілих міфів.
Під час вивчення доповідей, рапортів, листів, зведень за підписами керівників підрозділів НКДБ чи командирів радянських партизанських загонів стосовно формувань УПА звернув увагу, що у текстах вряди-годи згадується, що у їх складі діяли окремі загони з представників різних національностей. Так, у листі, датованому 16 грудня 1943 року, на ім’я народного комісара державної безпеки УРСР комісара держбезпеки Савченка, підписаному начальником 4 управління НКДБ СРСР комісаром держбезпеки 3 рангу Судоплатовим, з-поміж іншого зазначається: «Близ с. Барсуки Вышгородского р-на размещается бандеровская сотня, скомплектованная из военнопленных узбеков. В этой сотне, а также в других частях УПА, недавно проводилась запись в кавалерию…» (Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України (далі – ГДА СЗР України), ф. 1, спр. 7088, т.1, витяг з арк. 102).
В іншій довідці від 19 лютого 1944 року зазначається: «Командир партизанского соединения т. Сабуров сообщил, что агентурным путем, а равно и показаниями пленных, арестованных и перешедших на нашу сторону бойцов УПА, установлено, что в личном составе УПА имеется 40% лиц восточных национальностей – ингуши, осетины, черкесы, турки, русские. Украинские националисты составляют ядро УПА. Среди военнопленных Кр. Армии разных национальностей ОУНовцы проводят работу в направлении объединения этих национальностей под руководством ОУН» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т. 1, витяг з арк. 191).
У дослідженнях науковців зазначається, що першим національним підрозділом УПА був відділ узбеків, створений ще в середині 1943 року. Майже одночасно виникли курінь грузинів та сотня кубанських козаків. Трішки пізніше на Волині постав курінь азербайджанців. На початок 1944 року, як свідчать учасники національно-визвольного руху, до складу УПА входили близько 50 українських куренів та 15 куренів національних. За деякими підрахунками, чисельність УПА на той час становила близько 100 тисяч осіб, з них 80 тисяч – українців та 20 тисяч – представників інших народів. Крім цього, зустрічаються згадки про те, що влітку – восени 1944 року підрозділи кримських татар, калмиків, чеченців, грузин і азербайджанців вирушили у рейди на схід України.
Окрім представників зазначених народів до УПА приєднувалися й французи, серби, хорвати, мадяри, італійці і навіть німці, що тікали з фронту, дезертирували й намагалися за допомогою повстанців якнайшвидше переправитися до себе на батьківщину.
Значну повагу серед бійців і командного складу УПА мали лікарі-євреї, про що збереглося немало свідчень. У документах фігурують імена Самуеля Неймана, ерудита, що вільно володів багатьма європейськими мовами, та хірурга зі Львова Антіна Кольмана. Одним із найвідоміших військових лікарів у лавах УПА був єврей на прізвисько «Кум», який здобув медичну освіту в Італії, практику проходив у Відні та Празі, а далі працював у Дрогобичі. Нацисти розстріляли його родину, і «Кум» подався в УПА, де лікував поранених солдат-повстанців. Він єдиний єврей, який отримав від Проводу УПА «Срібний Хрест Заслуги» (посмертно). У «Літописі УПА» є згадування про лікаря Варм Шая Давидовича, що діяв на Волині. Разом з ним у загоні «Сосенка» перебувала його дружина Естер, що була медсестрою.
Лікар Абрагам Штерцер і його брат Арієг та їхні сім’ї, що за своїм світоглядом були переконаними сіоністами, мужньо воювали в УПА, чудово володіли українською мовою. Абрагам Штерцер лікував не тільки поранених і хворих солдатів УПА, але й місцеве населення, за що був дуже шанований серед українців.
У багатьох документальних джерелах згадується ім’я Сельми Кренубах. Її схопили фашисти і мали розстріляти, як і тисячі інших євреїв, але під час атаки вояків УПА на в’язницю дівчина була врятована, згодом вступила до лав повстанців і хоробро воювала з гітлерівцями. Після закінчення війни вона опинилася на Заході, стала секретарем міністерства закордонних справ Ізраїлю і в іноземній пресі надрукувала спогади про діяльність УПА і свою любов до українців.
Окрім лікарів, в УПА були євреї-кравці, доглядачі коней, вояки, працівники інших ланок життєзабезпечення цієї підпільної армії. Зокрема, Лейба Добровський на псевдо «Валерій» працював у політичному відділі УПА. Йому належить авторство низки націоналістичних листівок, брошур і відозв. Поміж найвідоміших – відозви до узбецького, таджицького, вірменського та інших народів. «Валерій» також був автором брошури «Як московський царат підкорював народи».
Цікавою є історія про бельгійця Альберта Газенбрукса, який був диктором підпільної короткохвильової радіостанції і вів мовлення англійською та французькою. Розпочиналося воно завжди такими словами: «Ви чуєте голос вільної і незалежної України!» Радіостанція працювала у селі Ямельниця (нині Сколівський район Львівської області) з 1943 по 1945 рік, аж до моменту, доки у квітні 1945-го війська НКВД закидали гранатами криївку, звідки велося мовлення, прямо під час ефіру. Частина працівників радіостанції загинула, а важкопораненого Альберта Газенбрукса схопили і згодом засудили до 10 років таборів за участь в УПА.
В архіві СЗР України зберігається документ, підписаний 19 березня 1944 року Судоплатовим, у якому зазначається: «В составе «УПА» имелась группа мадьяр около 100 человек, избежавшая пленения Красной Армии. Часть этих мадьяр носит офицерскую форму Венгерской армии. Это обстоятельство видимо использовано для распространения слухов о приезде в штаб «УПА» в декабре 1943 г. под видом венгров представителей Англии и Америки» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т. 1, витяг з арк. 212).
Напевне присутність такої кількості представників інших народів в УПА стало поштовхом до проведення Першої Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії. Вона відбулася 21 – 22 листопада 1943 року в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині. У звіті про цю подію зазначається, що в роботі конференції взяли участь 39 делегатів від 13 національностей: 6 грузинів, 6 азербайджанців, 5 узбеків, 5 українців, 4 вірменина, 4 татарина, 2 білоруси, 2 осетини, казах, черкес, кабардинець, чуваш, башкир.
Спершу учасники хвилиною мовчання вшанували пам’ять борців усіх поневолених народів, що загинули у боротьбі за національну незалежність. А потім після низки доповідей і обговорень політичної ситуації зійшлися на необхідності створення спільного фронту для «боротьби за національне визволення з-під гніту сталінських і гітлерівських завойовників» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т. 1, арк. 359-360).
Такими закликами пронизані усі подальші матеріали, відозви і листівки, що поширювала УПА. Найпростішим і найефективнішим методом доведення своєї позиції і залучення представників решти націй до участі в спільному фронті були саме листівки. В архіві СЗР України знайдено низку таких матеріалів, які свого часу потрапляли до рук членів розвідувальних груп радянських органів держбезпеки і партизанських загонів, що діяли в тилу ворога і збирали інформацію про ситуацію на окупованих територіях. Адресувалися вони представникам певних національностей: «Росіяни!», «Вірмени та інші народи Кавказу!», «Грузини!», «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру, народи Азії!» А пізніше, у 1945 – 1946 роках, зустрічаються листівки зі зверненнями до народів Європи – «Поляки!», «Чехи! Словаки! Солдати!».
До представників кожного з народів автори листівок знаходили свої слова, враховували історичні особливості їхнього розвитку, намагалися нагадати про трагічні сторінки минулого, зачепити за живе, достукатися до серця, пройняти усвідомленням необхідності боротьби проти поневолювачів. Тексти зазвичай виконували російською мовою, а згодом стали перекладати мовами тих, до кого зверталися. Так, у зверненні до народів Середньої Азії і Сибіру зазначається: «Война, в которую вовлекла вас Москва, ведется за империалистические интересы. Москва и Берлин спорят между собой о том, кому из них вас грабить. Империалистическая Москва целыми веками грабила у вас ваш хлеб, ваше железо, ваш уголь, ваш скот, ваш хлопок, а во время войны брала с вас подать крови: ваших сыновей и отцов на фонт…» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т.2, арк. 180).
А грузинам адресовані такі слова: «Грузины! Потомки героического народа Кавказа! На протяжении веков вы мужественно вели борьбу с турецкими и российскими захватчиками. Кровавые жертвы понесли вы, защищая свою свободу и свое собственное государство… Украинский народ – это верный ваш союзник в борьбе с империалистами. Мы ведем борьбу за самостоятельное украинское государство, как и вы за свою самостоятельную Грузию. Мы приглашаем вас к общему выступлению против общих врагов…» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т.1, арк. 47, арк. 47зв.).
Знайдено особливі слова й для росіян: «Сегодня русский народ очутился на перекрестке дорог. Куда идти? Где искать решения национального вопроса? Вернуться ли к форме старой царской России? Невозможно! Колеса истории не повернуть обратно! Поддерживать ли обанкротившийся коммунизм? Тоже не приведет ни к чему! В массах идея коммунизма умерла… Только дружеское гармонийное сожительство самостоятельных государств прекратит империалистическое кровопролитие и создаст условия мирного экономического прогресса. Только в таких условиях возможно возрождение русского национального духа государства» (ГДА СЗР України, ф. 1, спр. 7088, т.1, арк. 45, арк. 45зв.).
Ця листівка, написана сімдесят років тому, у червні 1943 року, актуальна і нині. У ній немає ні образ, ні погроз, ні зверхності. Жодного поганого слова на адресу росіян. Це при тому, що під час війни можна було негайно почати мститись народам-поневолювачам, одним з яких українські націоналісти вважали народ російський. Понад те, командування УПА рішуче відмовилося від яскраво вираженої антиросійської політики. Навпаки, використовувало найменший шанс залучити до своїх лав росіян, які не були задоволені радянською владою і тим паче новим порядком німецьких окупантів. При цьому автори листівок постійно апелюють до патріотизму і почуттів національної гідності проти спільного ворога – гітлерівського й московсько-більшовицького імперіалізму.
Звісно, не все в історії та ідеології УПА було суцільним позитивом, правильним і красивим. Я не прибічник того, аби вдаватися до крайнощів, когось оббілювати чи використовувати лише рожевий колір для зображення дійсності. Немає сенсу виставляти українських націоналістів праведниками і святими, з-поміж них були різні люди. Хтось, скажімо, намагався, ризикуючи власним життям, рятувати євреїв чи поляків, хтось був причетний до розправ над ними, а комусь було взагалі байдуже до їхньої долі. Міряти усіх одним мірилом не варто. Зрештою, в історії кожної нації можна знайти щось подібне. Сувора реальність писалася різними барвами: і білими, і чорними і криваво-червоними. Водночас, говорячи про національну політику УПА і спираючись при цьому на документи з архівів спецслужб, важко не погодитись, що вона ґрунтувалася на повазі до інших народів, що в принципі завжди було властиво українцям.
Сьогодні в умовах російської агресії проти України ці матеріали сприймаються зовсім по-іншому, ніж, скажімо, п’ять чи двадцять п’ять років тому. Заклики до народів світу, які борці за незалежність України писали сімдесят п’ять років тому у волинських лісах, навдивовижу актуальні й нині. Понад те, вони й досі не дають спокою кремлівському керівництву, яке вкотре намагається очорнити учасників визвольного руху українського народу і нав’язати цю думку іншим.
Але подібні звинувачення розбиваються об факти, яких не хоче помічати російська пропаганда. Напевне, для ідеологів «руського міра» важко збагнути, як в Українській Повстанській Армії під одним прапором уживалися й воювали українці, росіяни, грузини, вірмени, узбеки, литовці, осетини, мадяри, євреї та представники інших національностей. Не дивно, що їм не зрозуміти, чому й зараз проти агресивної політики Росії спільно виступають майже всі країни Європи і світу.
І взагалі, для політиків, які звикли керуватися категоріями усталених стереотипів, слід не пливти бездумно за течією й повторювати затерті мантри, а варто прискіпливіше занурюватися в реальну історію з усіма її складнощами і хитросплетіннями. Тоді відшукується багато цікавих фактів і легше вдається розвінчувати закостенілі міфи.
Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб
