Не встигли провокатори з ФСБ РФ оговтатись від гучного провалу з організацією терористичних актів на території Росії за участі керівника «Федерального інформаційного центру «Аналитика и безопасность» Сергія Соколова (https://www.vectornews.net/exclusive/60587-yak-sbu-vdalosya-rozvorushiti-kublo-profesynih-rosyskih-provokatorv.html), як їх знову спіткала невдача.
Цього разу здавалось би непереможні російські спецслужби вщент «спалились» на підготовці замаху на життя відомого російського письменника й опозиційного журналіста Аркадія Бабченка, якого путінський режим, м’яко кажучи, недолюблює. І небезпідставно. У 90-х роках минулого століття він брав участь у двох чеченських війнах, причому в другій – добровольцем-контрактником.
Звільнившись зі Збройних Сил РФ він зайнявся журналістикою. Під час російської агресії в Грузії Аркадій Бабченко зайняв відкриту антикремлівську позицію. Написав книгу «Війна», яку переклали на 16 іноземних мов, брав участь у масових акціях протесту.
2012 року проти нього навіть відкрили кримінальну справу за звинуваченням у організації масових безпорядків. У війні з Росією на Донбасі Аркадій Бабченко відкрито підтримував Україну. 2017 року через постійні погрози на свою адресу й на адресу сім’ї він залишив Москву. З лютого 2017 року Аркадій Бабченко мешкав у Чехії, Ізраїлі, на даний час в Україні.
Увечері 29 травня 2018 року провідні інформаційні агентства світу повідомили новину про вбивство Аркадія Бабченка в Києві. Майже добу журналісти жваво обговорювала цю трагічну подію. Їхні думки, як і оцінки фахівців, а також тих, хто себе вважає такими, розділились. Щирі друзі загиблого були шоковані й висловлювали співчуття рідним та близьким журналіста.
Поряд з українськими послідовно «розкручували» версію про «російський слід» європейські ЗМІ, які не побоялися говорити про відродження сталінської практики знищення політичних опонентів Кремля не тільки на території Росії, але й за її межами.
Були цілком доречними проведені ними аналогії з вбивствами «заплічних справ майстрами» з російських спецслужб Зелімхана Яндарбієва, Бориса Нємцова, Олександра Литвиненка, Дмитра Холодова, Ганни Політковської (дівоче прізвище Мазепа), Наталі Естемірової, отруєнням Володимира Кара-Мурзи-молодшого, батька й доньки Скрипалів, судилищем братів Навальних, компрометацією силами спецслужб опозиціонера Михайла Касьянова тощо.
Але серед вітчизняних журналістів, політиків й «диванних експертів» знайшлося чимало таких, хто відверто радів можливості вилити чергову порцію лайна на чинну українську владу, правоохоронну систему і, насамперед – на Службу безпеки України, яка нібито виявилась неспроможною попередити зухвалий теракт в столиці держави.
Брифінг Голови СБУ Василя Грицака, Генерального прокурора Юрія Луценка, Голови Національної поліції Сергія Князева за участі «воскреслого» Аркадія Бабченка, який відбувся наступного дня, знову нікого не залишив байдужим.
З’ясувалось, що його «вбивство» насправді було інсценуванням, яке стало важливим етапом багатоходової комбінації Служби безпеки України з викриття і документування злочинної діяльності організатора замаху «Г» на опозиційного російського журналіста, а також підготовки інших замовлених в Росії.
Оскільки емоційні, часом поверхневі й непрофесійні оцінки цієї операції української спецслужби викликали неоднозначну реакцію суспільства, дозволю собі також прокоментувати оприлюднені відомості, підкресливши високий професіоналізм, проявлений співробітниками Служби безпеки України.
По-перше, факт своєчасного отримання первинної інформації про пошук потенційного кілера з метою вчинення замаху на Аркадія Бабченка свідчить про те, агентурно-оперативні та оперативно-технічні можливості СБ України задіяні саме на тих напрямках, звідки слід чекати реальної потенційної загрози інтересам державної безпеки.
По-друге, перехоплена первинна інформація була правильно оцінена оперативниками й аналітиками СБ України, що стало запорукою прийняття вірного управлінського рішення.
По-третє, залучення до конфіденційного співробітництва зі Службою безпеки осіб, обізнаних щодо намірів громадянина «Г» придбати зброю й найняти кілера із числа колишніх бійців АТО, означає, що мотиваційні перешкоди щодо конспіративної співпраці з СБУ відсутні: авторитет провідної української спецслужби є достатньо високим, вона користується довірою навіть у такому специфічному середовищі.
По-четверте, окрім самовідданості й професіоналізму співробітників Служби безпеки, розробка замовника вбивства «Г» вимагала залучення до правової оцінки інформації й планування її реалізації співробітників Генеральної прокуратури, а також Національної поліції України. Той факт, що на всіх етапах розробки не сталося витоку оперативної інформації, вказує на високий рівень міжвідомчої взаємодії і довіри.
По-п’яте, комбінація з інсценуванням вбивства річ гостра й застосовується оперативними службами виключно у тих випадках, коли загроза життю потенційної жертви є реальною, а тому необхідно надійно задокументувати отримання кілером грошової винагороди від замовника після виконання вбивства. Без такої операції суд може не сприйняти докази про справжню роль замовника чи організатора. Відтак, нападки деяких поважних інституцій й окремих журналістів на Службу безпеки щодо жорстокого характеру проведеної комбінації з інсценуванням вбивства Аркадія Бабченка слід сприймати не інакше, як свідчення спрощеного підходу до організації боротьби з тероризмом.
По-шосте, логіку нелюдів, які планували вбивство Аркадія Бабченка «прорахувати» нескладно. Його ймовірне вбивство разом із підривом у центрі Києва Павла Шеремета, спрямовані на те, щоб залякати Євгена Кисельова, Матвія Ганапольського та інших чесних російських журналістів, які працюють в Україні, відверто засуджують анексію Криму, розв’язану путінським режимом війну на Донбасі та інші прояви імперської політики Кремля. Після затримання організатора замаху на життя Аркадія Бабченка вони можуть почувати себе в Україні більш захищеними.
По-сьоме, хвороблива реакція ФСБ і МЗС Росії на викриття замовника замаху на життя Аркадія Бабченка засвідчила, що крім «Их там нет» в Москві відсутні інші контраргументи.
По-восьме. За радянських часів жартували, що всі люди вважають себе фахівцями й готові впевнено дискутувати щодо педагогіки, народної медицини й футболу. Щоправда при цьому вони забували застереження безсмертного Валерія Лобановського: «Футбол не шахи, тут думати потрібно». Зараз же слід визнати, що українське суспільство під впливом ворожої пропаганди, допущених до телестудій різноманітних політичних пройдисвітів і дилетантів не завжди готове об’єктивно сприймати успішні результати діяльності спецслужб.
Завершуючи брифінг, Василь Грицак звернувся до співробітників російських спецслужб припинити практику терористичної діяльності на території України. Хоча як професіонал він добре розуміє, що вони люди підневільні й змушені виконувати волю Президента РФ, який ось уже майже 20 років править 1/7 земної кулі, втративши за час «царювання» людські якості.
Весь світ переконався в брехливості Президента РФ, коли той спочатку розповідав про неучасть російської армії в анексії Криму, а потім визнавав, що особисто керував військовою операцією. Тоді ж він остаточно розтоптав власну честь офіцера, обіцяючи розмістити війська позаду жінок і дітей. Але апофеозом моральної деградації Володимира Путіна стала заборона оприлюднювати відомості про загиблих за межами Росії військовослужбовців Збройних Сил РФ, а також практика звільнення «заднім числом» солдат і офіцерів російської армії, які потрапили в полон на Донбасі.
Володимир Путін неодноразово висловлював переконання, що «найбільшою катастрофою ХХ століття» він вважає не криваву Громадянську війну 1918-1922 років, не колективізацію й голодомори, не масові політичні репресії в СРСР і навіть не Першу чи Другу світову, а розвал СРСР у серпні 1991 року. Виходить, що у викривленій свідомості Президента Росії, слово «катастрофа» асоціюється не з мільйонами жертв серед радянських людей, а з втратою гегемонії Москви над своїми колишніми колоніями.
Прикриваючись мантрою про те, що росіяни й українці нібито є одним народом, Володимир Путін неодноразово демонстрував зневагу до української історії, територіальної цілісності та суверенітету України. Анексію Криму й військову агресію на Донбасі слід також розглядати не інакше, як спробу Кремля відродити імперію в межах колишнього СРСР, чи принаймні ефемерного «Слов’янського Союзу», першим кроком до якого мала б стати «Новороссия».
Після чергового «перепризначення» 2018 року Володимира Путіна на посаді Президента РФ у його риториці мало що змінилося, так що боротьба за Україну триватиме ще довго.
Борис Дніпров
