Складний період розвитку переживає зараз Україна. Час остаточного краху домінування в УРСР комуністичної ідеології, коли патріотизм розумівся як вірність і відданість владі, співпав із реабілітацією, а згодом й героїзацією усіх тих, хто із зброєю в руках виступав проти Радянської влади. Відтак, навіть попри віроломну анексію Криму й російсько-українську війну на Донбасі, розбіжність в оцінках історії України радянського періоду, насамперед участі українців у Другій світовій війні, розколює наше суспільство на два непримиримих табори, залишаючись суттєвою перешкодою на шляху до його консолідації.
Найзапекліші суперечки українських політиків, істориків, літераторів, краєзнавців точаться навколо питання щодо ставлення до діяльності українських націоналістів. Насамперед, гостра полеміка триває щодо оцінки характеру діяльності під час німецької окупації 1941 – 1944 років найбільш радикальної з поміж них Організації українських націоналістів (бандерівців) та її воєнізованого крила – Української повстанської армії (ОУН-УПА). А серед вразливих тем дослідження її історії найболючішою є ставлення лідерів ОУН-УПА до вирішення національного питання.
Ситуація ускладнюється тим, що активну участь у цій дискусії беруть також представники іноземних держав. Переслідуючи часом далекі від наукових політичні цілі, окремі високопоставлені державні чиновники й парламентарі сусідніх Росії, Польщі, а також Ізраїлю, намагаються нав’язати Україні власну інтерпретацію драматичних подій минулого. Спір з Україною, а також між собою іноді виходить за межі академічних аудиторій, періодично провокуючи конфлікти на рівні міждержавних стосунків. Найбільш разючий приклад нещодавно продемонструвала Польща, де правляча коаліція прийняла середньовічні «антибандерівські закони», які викликали негативну реакцію в Україні та Ізраїлі, а також були засуджені США й Євросоюзом. На це «Вектор ньюз» зреагував 10 квітня 2018 року.
В Ізраїлі науково-дослідницький інститут національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) і Героїзму «Яд ва-Шем» давно й ретельно досліджує факти участі підрозділів української допоміжної поліції, а також вояків ОУН-УПА в антиєврейських акціях. Одним із споживачів результатів його діяльності є влада країни. Яскраве свідчення цьому – виступ Президента Держави Ізраїль Реувена Рівліна на спеціальному засіданні Верховної Ради України 27 вересня 2016 року з нагоди 75-річчя трагедії Бабиного Яру. Тоді Рівлін визнав за можливе скористатися трибуною вищого законодавчого органу України для звинувачень українців у колабораціонізмі: «Близько 1,5 мільйона євреїв були вбиті на території сучасної України під час Другої світової війни: в Бабиному Яру і в багатьох інших місцях. Їх розстрілювали в лісах, біля ярів, зіштовхували в братські могили. Багатьма пособниками злочинів були українці. Серед них особливо виділялися бійці ОУН, які знущалися над євреями, вбивали їх чи в багатьох випадках видавали німцям». Цікаво, як би зреагувало ізраїльське суспільство, якби Президент України Петро Порошенко в Кнесеті взявся повчати євреїв, критикуючи «Протоколи сіонських мудреців»?
Незмінною ось уже кілька десятиліть залишається позиція Росії, де з повоєнного часу продовжують панувати спотворені офіційною пропагандою радянські уявлення про антисемітизм українських націоналістів як невід’ємну рису ідеології ОУН-УПА, споріднену з німецьким нацизмом.
Своє ставлення до ОУН-УПА Верховна Рада й Президент України висловили в квітні 2015 року, прийнявши Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», яким обидві організації включені до переліку «головних суб’єктів боротьби за відновлення державної незалежності України». І чим ширше відкриваються раніше недоступні архіви радянських, польських, російських спецслужб і правлячих партій, тим об’єктивнішим стає наше уявлення про ОУН-УПА, хоча остаточні оцінки характеру їхньої діяльності ще попереду.
Однак вже зараз стає очевидним, що заперечувати прояви антисемітизму українців, котрі в ОУН-УПА складали абсолютну більшість, як і масові антипольські настрої серед них, означає йти проти історичної правди. Замовчування програмних документів антисемітського спрямування, прийнятих ОУН (б) напередодні вторгнення Німеччини на територію Радянського Союзу та спростування очевидних фактів причетності українців до організованих німецькими окупантами каральних антиєврейських акцій не наближає, а навпаки віддаляє нас від пошуку відповідей на складні питання вітчизняної історії.
З іншого боку, хто б раніше міг уявити, що за незалежність України в лавах УПА проливали кров два Герої Радянського Союзу, а також сотні євреїв та представників інших національностей.
В умовах протистояння з ідеологічними противниками одним з пріоритетних завдань українських істориків і краєзнавців має стати дослідження доль конкретних осіб, які воювали у складі УПА, з’ясування справжніх мотивів, що спонукали їх до вступу в цю організацію тощо.
Про непрості життєві шляхи одного з вояків УПА Лейби-Іцика Йосиповича Добровського з псевдонімом «Валерій», який певний час був навіть консультантом у політичному відділі при командуванні «УПА-Північ» вже згадувалось у роботах українських істориків. Повідомлення про нього базувались на текстах двох документів, які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби безпеки України: вироку Воєнного трибуналу Київського гарнізону від 14 жовтня 1944 року по справі № 1243 за звинуваченням Лейби Добровського у злочинах, передбачених статтями 54-1 «б» (зрада Батьківщині військовослужбовцем) і 54-11 (участь у контрреволюційній організації) Кримінального Кодексу УРСР; та доповідної записки начальника управління контррозвідки «СМЕРШ» 1-го Українського фронту генерал-майора Миколи Осетрова секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову про затримання в лютому 1944 року Лейби Добровського.
Відмінність запропонованого читачам матеріалу від попередніх полягає в тому, що журналістам «Вектор ньюз» за допомогою нашого читача Бориса Шепетовського, який зараз мешкає в ізраїльському місті Рішон ле Ціон, пощастило знайти в Ізраїлі племінницю Лейби Добровського – Поліну Рогову. Дякуючи наданим нею матеріалам вдалося уточнити деякі суперечливі факти біографії її дядька, а щира розповідь Поліни «оживила» сухі відомості архівних документів.
Отже, Лейба Добровський народився 1910 року на станції Ольшаниця Рокитнянського району Київської області.
У їхній сім’ї виховувалась ще старша сестра Лейби – Софія, яка Поліні доводиться матір’ю. Статки батьків були невисокими, але вони з усіх сил прагнули дати дітям вищу освіту. І їм це вдалося. Станом на 1941 рік Софія Добровська успішно працювала педагогом школи № 2 Південно-Західної залізниці міста Києва, а Лейба закінчив юридичний факультет Київського державного університету.
У вищезазначеній доповідній Микиті Хрущову вказано, що з 1929 по 1941 роки Лейба Добровський був членом ВКП(б), хоча у вироку згадка про партійність відсутня, 1944 року він вже значиться як безпартійний. За словами Поліни Рогової про партійність дядька у сім’ї не згадували. Більш того, зі слів матері, до війни Лейба «обвинувачувався в сіонізмі» і певний час навіть утримувався в київській Лук’янівській в’язниці. Попри те, що в Національному банку даних на реабілітованих жертв політичних репресій (www.reabit.org.ua) Лейба Добровський не значиться, наявність у нього проблем з тодішньою правоохоронною системою не слід виключати. Час був суворий, він міг потрапити під молох політичних репресій, але уникнув покарання, що все ж таки негативно позначилось на його біографії. Так чи інакше, маючи вищу юридичну освіту, Лейба Добровський був призваний 22 червня 1941 року до лав Червоної армії рядовим солдатом і направлений Залізничним районним військкоматом міста Києва у 5-у армію писарем одного з евакопунктів.
5 армія у перші ж дні війни вступила в двобій із крупними силами німецької групи армії «Південь» на луцькому напрямку. Відступаючи з боями від Ковеля до Києва і далі до Лохвицького району на Полтавщині, підрозділи 5 армії несли тяжкі втрати. 20 вересня 1941 року залишки армії потрапили в оточення, командувач з’єднання генерал-майор М.Потапов був тяжко поранений і взятий в полон. Разом з ним до німецького полону потрапили тисячі червоноармійців, серед яких був і поранений (так вказано в тексті доповідної записки «СМЕРШ» – примітка автора) рядовий Лейба Добровський. Про це збереглися відомості в російському загальнодоступному банку даних про долі учасників Великої Вітчизняної війни (www.pamyat-naroda.ru), де Добровський Лейба-Іцко Йосифович, писар п/п 24170 значиться тим, хто у жовтні 1941 року пропав без вісти.
Утім, Лейбі Добровському вдалося вижити. Змінивши прізвище, ім’я й по-батькові на Дубровського Леоніда Панфіловича, й видавши себе за українця, він вирвався з німецької неволі. Повертатися в рідний Київ, де його знали, він не ризикнув. Переходити лінію фронту до «своїх» також не наважився, тому з Полтавщини перебрався ближче до міста Рівне, яке окупанти оголосили столицею Рейхскомісаріату «Україна».
Як свідчать архівні документи, в листопаді 1941 року в місті Корець Рівненської області він ініціативно встановив зв’язок із ОУН. Чим був мотивований вступ Лейби Добровського до ОУН можна тільки здогадуватись. Можливо, він симпатизував сіоністам або лідерам таких єврейських партій, як БУНД, Поалей Ціон, Об’єднаної єврейської соціалістичної партії (Фарейнікте) чи Народної партії (Фолкспартей), які мріяли про гармонійне співіснування українців, євреїв, а також представників інших національностей у незалежній Україні, яку збиралася збудувати ОУН. Не слід також виключати, що його привабила антирадянська спрямованість діяльності ОУН-УПА. А можливо, Лейба просто познайомився з кимось із впливових і освічених ідеологів українського націоналізму, який справив на нього позитивне враження.
Як би там не було, очільники ОУН з часом почали довіряти Лейбі настільки, що в липні 1943 року він: «… был назначен националистами в политический отдел Украинской повстанческой армии в качестве сотрудника для проведения антисоветской работы». У деяких публікаціях про Лейбу Добровського міститься уточнення, що насправді «Валерій» влітку 1943 року був призначений консультантом політвідділу «УПА-Північ» – підрозділу УПА, діяльність якого поширювалась на територію Волинської, Рівненської, Житомирської та частково Київської областей.
Очевидно, в коло його обов’язків входила підготовка агітаційно-пропагандистських матеріалів. Як вказано у вироку, « … в период времени с августа месяца 1943 года по январь месяц 1944 года Добровский написал целый ряд антисоветских листовок, которые были распространены среди населения и написал антисоветскую книгу, но её не издал в связи с арестом его». Одна з листівок, автором якої вважався Лейба Добровський, збереглася у матеріалах кримінальної справи на нього, а от брошура «Как московський царизм покорял народы» до нашого часу не дійшла.
Після арешту контррозвідкою «СМЕРШ» Лейба Добровський опинився в Києві. Слідство тривало досить довго, понад пів року. Зрештою, 14 жовтня 1944 року його справу «без участі сторін обвинувачення й захисту» розглянув Воєнний трибунал Київського гарнізону. З якихось міркувань слідчі не пред’явили йому обвинувачення по статті 54-10 «антирадянська агітація і пропаганда», тому вирок був хоча й суворим – 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав з конфіскацією майна, але, порівняно з аналогічними звинуваченнями мінімальний, а тому давав надію на свободу. На це звернули увагу автори статті «Евреи в борьбе за независимую Украину» історики Олександр Гогун і Олександр Вовк, які одними з перших 2005 року розповіли про долю Лейби Домбровського. Не маючи на той час доступу до тексту вироку, вони висловили припущення: «…нетрудно предположить, что его либо расстреляли, либо дали 25 лет концлагерей – к «участникам антисоветских вооружённых формирований» применяли, как правило, именно эти две меры «социальной защиты».
Але доля знову виявилась прихильною до нього. Лейба Добровський витримав усі тяжкі випробування, які очікували його під час відбуття покарання у виправно-трудових таборах і на поселенні.
Перша звістка про Лейбу Добровського надійшла рідним 1954 року.
Розповідає Поліна Рогова: «Після мобілізації дяді Льови в армію й до отримання першого листа від нього весною 1954 року наша родина про дядька нічого не знала. Пам’ятаю, як мама вбігла в дім з листом і криком: «Лист від Льови». Я добре запам’ятала адресу відправника – селище Тея в Північно-Єнісейському районі Красноярського краю.
Дядя Льова, як ми його називали поміж собою, також нічого не знав про свою сім’ю, лист написав на її довоєнну адресу – м. Київ, вул. Ново-Бульонна, буд.8. (Пізніше цю вулицю назвали Короленківською і номер будинку змінили на 18). На той час там мешкали мої батьки і я. Почалася переписка і мама повідомила йому про смерть рідних. Батько Лейби – Йосип помер в евакуації десь 1943 року, матері – Перл не стало 1947 року. Вони пішли в інший світ, так і не дізнавшись про долю сина. Хоча після повернення з евакуації в Київ, його мати кудись ходила, намагаючись отримати хоча б якусь інформацію, але там на неї накричали: «Ваш син зрадник», – і нічого не повідомили.
Зараз, коли я безліч разів перечитувала текст вироку, звернула увагу на те, що дядя Льова там значиться як неодружений. Це не відповідає дійсності. Думаю, що стверджуючи слідчим про відсутність дружини, він мав на меті убезпечити свою першу дружину Віру від проблем з радянськими каральними органами. Він не знав, що на той час її вже не було в живих, у віці 25 років Віра померла в евакуації від дифтерії, так і не встигши подарувати чоловікові дітей. Щороку до дня народження дядя Льова присилав мені вітальні телеграми, хоча про існування племінниці знав лише з листів мами. Мені дуже кортіло якнайскоріше побачити свого дядька.
І ось влітку 1956 року він прислав звістку про дату повернення в Київ. Разом із батьком і матір’ю ми зустрічали дядю Льову на залізничному вокзалі. Пам’ятаю як з вагону вийшов високий, стрункий, худорлявий, одягнутий у костюм і світлу сорочку мужчина. І це попри декілька днів непростої подорожі залізницею. Взагалі дядько завжди слідкував за своїм зовнішнім виглядом, був охайним і акуратним.
Після повернення із заслання дядя Льова оселився в Ірпіні Київської області, працював на якомусь заводі, здається постачальником. Згодом вдруге одружився й переїхав до нової дружини Рози в Київ на вулицю Круглоуніверситетську. Жили вони дружно, любили й поважали один одного. На жаль, бог так і не дав їм дітей, можливо тому дядько і його дружина Роза надзвичайно тепло ставилися до мене.
Наші сім’ї регулярно зустрічалися. Надзвичайно теплі й довірчі стосунки у дядька склались з моїм батьком. Дядя Льова захоплювався історією і філософією, а батько добре знав Гемару, тобто звід правових і релігійно-етичних положень іудаїзму. Вони могли годинами розмовляти з невеликими перервами, коли дядько виходив курити. Дядя Льова так і не позбавився тюремної звички багато палити, через що часто кашляв, мама навіть боялася, що він хворий на якусь інфекційну хворобу.
Не обходилось також і без обговорення політичних подій в СРСР. Так що з дитинства мене привчили «тримати язик за зубами».
Зовні дядя Льова аж ніяк не походив на людину-борця. Спокійний, виважений, тактовний. Але, з його думкою завжди рахувались, очевидно через суворий життєвий досвід. Від батьків я частенько чула фразу: «Льова знає краще».
Як би це не здавалось дивним, але тему засудження дядька у нашій родині тактовно обходили. Лише одного разу, відповідаючи на моє настирне питання, за що ж відбував покарання дядько, мама відповіла, що він написав листівку і брошуру антирадянського змісту. Не пам’ятаю, щоб вдома говорили про ОУН-УПА. Про те, що Лейба Добровський входив до організації українських націоналістів я дізналась уже в Ізраїлі, приблизно 10-12 років тому, коли в «Новостях недели» з’явилася публікація «Евреи в Украинской повстанческой армии».
Помер Лейба Добровський 1969 року у віці 58 років, похований у Києві. Коли дяді Льови не стало, я навчалась в Калузі, в державному педагогічному інституті імені К.Е.Ціолковського. Батьки мені не повідомили про його кончину, щоб не розстроювати… Цю тяжку для мене звістку я отримала вже тоді, як приїхала в Київ на канікули.
Після закінчення педінституту я викладала хімію і біологію в 186-ій школі міста Києва, наприкінці січня 1992 року виїхала на постійне місце проживання в Ізраїль. До виходу на пенсію вчителювала, викладала в школі природні дисципліни, зараз мешкаю в поселенні Алон Швут, це район Гуш Еціон.
Приїжджаючи в Київ, відвідую могилу дядька. Але й до цього часу в мене немає відомостей про його реабілітацію…».
Як відомо, ставлення до УПА в Ізраїлі неоднозначне. І все ж таки Поліна має надію, що окрім позитивних публікацій у засобах масової інформації, своє офіційне ставлення до одного із напівзабутих вояків УПА нарешті висловить держава Україна, за незалежність якої він боровся ще в роки Другої світової війни.
Олександр Нечитайло, краєзнавець
