За останні неповних 15 років Україна пережила дві переможні революції. Українці, у своїй переважній більшості, всіляко підтримували їх організаторів, бо щиро вірили обіцянкам перетворити нашу державу на взірець демократії, створити умови для проведення радикальних соціально-економічних реформ, що мали б розкрити її потужний потенціал і на довгі роки забезпечити динамічний розвиток. Але зміна персонажів у владі майже нічого не змінила в системі її організації. Під гаслами «Геть олігархів від влади», «Бандитам тюрми» й «Створимо гідні умови для формування малого й середнього бізнесу» на зміну одним олігархічним кланам прийшли інші.
Проведенням недолугої політичної люстрації новим керманичам вдалося на певний час відволікти увагу суспільства від підкилимної боротьби за перерозподіл власності, підвищити тарифи на газ і комунальні послуги, разом із девальвацією гривні знецінити мінімальну заробітну плату й пенсії, зате підняти «до європейського рівня» грошове утримання народним депутатам України й високопосадовцям. І допоки збуджений народ пристрасно крушив пам’ятники радянської доби, перейменував населені пункти й вулиці, нові очільники держави зуміли перевершити «злочинну владу» в умінні ефективно використовувати владні повноваження задля особистого збагачення. Знехтувавши вимогами Євромайдану, вони перетворили офіси державних установ на філії конвертаційних центрів, представництва фінансових бірж і офшорних компаній.
Черговим кроком на шляху до повної деградації Верховної Ради України стала ініціатива її регламентного комітету заборонити журналістам здійснювати телевізійну й фотозйомку народних обранців без згоди на те самих парламентарів. Якщо за неї проголосує парламентська більшість, то під час сесійних засідань вони спокійно зможуть не тільки куняти на своїх робочих місцях, «кнопкодавити» чи милуватися картинками з еротичних сайтів, але й відкрито «забивати козла» чи грати в «дурня» на щиглі. 
Аналізуючи причини такого стану, пригадав викладача історичного факультету Полтавського педінституту Віктора Степановича Воловика. У часи «розвиненого соціалізму» на семінарських заняттях з історії стародавнього світу він полюбляв задавати студентам питання «на розвиток мислення».
Запам’яталось таке: «Як відомо, раби підтримали повстання Спартака, бо той обіцяв скасувати рабство по всій Римській імперії. Але чи вдалося б Спартаку реалізувати свої обіцянки, якби очолюване ним повстання отримало перемогу»? Після емоційної дискусії, на радість Воловика В.С., студенти робили висновок, що соціально-економічних умов для відміни рабства й перебудови суспільства «зверху» на більш прогресивний феодальний лад на той час ще не існувало. А відтак, навіть якби повстанці здобули перемогу, Спартак та наближені до нього повстанці стали б найбільшими рабовласниками, перетворивши своїх гнобителів на рабів. Світлої пам’яті Воловик В.С. був «тихим дисидентом». Підтримуючи полеміку вже в «курилці», він додавав дискусії пікантності риторичним питанням: «А що об’єднувало Спартака з більшовиками»?
Можна скільки завгодно критикувати «папєрєдніков» за несправедливий процес роздержавлення, приватизації й первісного накопичення капіталу в Україні, який наприкінці 90-х років минулого століття фактично зупинився на стадії утворення фінансово-промислових груп – українського аналогу олігархічних кланів. Хоча ще ніхто в світі не будував ринкову економіку, демонтуючи плановий уклад господарювання, й не вибудовував демократію на уламках зцементованої КПРС адміністративно-командної системи управління. Помилки на цьому непроторенному шляху були неминучими! Зовсім інша справа – маючи конституційну більшість у парламенті, адаптувати життя в Україні до європейських стандартів згідно з Угодою про асоціацію з Євросоюзом, якою кожне подальше рішення покроково розписане.
Одначе, як і 5 років тому, купка доларових мільярдерів через своїх наймитів у Верховній Раді продовжує визначати засади внутрішньої й зовнішньої політики України й формувати державний бюджет. Як наслідок, замість реальної перспективи потрапити в «золотий мільярд», Україна зустрічає 27 рік своє Незалежності з повністю залежною від закордонних позик економікою, «офшорними дірами», куди вилітає значна частина бюджету, величезним розривом доходів між бідними й багатими, галопуючим процесом витоку робочих рук і мозків за кордон, нестабільною фінансовою системою, неподоланою корупцією в усіх ешелонах влади, печерним рівнем невігластва чиновницького апарату.
Влада завжди була й залишається інструментом реалізації партіями чи угрупованнями власних програмних цілей. Міжпартійна боротьба за право очолити державу фактично є змаганням за доступ до інструментів їх втілення. У цивілізованих державах, таких як США, Канада, Японія, країни Євросоюзу, доступ до влади партії отримують у законний спосіб на виборах. У країнах же з нерозвиненою демократією – шляхом переворотів, заколотів, фальсифікації виборів, або як у Росії кінця ХХ – початку ХХІ століть. Там «кремлівські карлики» жонглюють владою, передаючи президентські повноваження один одному в тимчасове користування.
Якщо програмні цілі партій утопічні, як то «перемога світової революції й побудова комуністичного суспільства в планетарному масштабі», або ж влада надовго опиняється в руках союзу військово-політичних й олігархічних кланів, боротьба за її утримання, як правило, породжує диктатуру. Мета диктатури – злам опору, а часто й фізичне знищення противників режиму, які за певних умов можуть досягати масштабів геноциду власного народу. Наприклад, в СРСР це були голодомори, масові політичні репресії, насильницьке переселення народів, гоніння на церкву. У сучасній Росії авторитарний режим укріплюється шляхом повсюдної боротьби з опозицією під приводом протидії тероризму, екстремізму, «іноземним агентам» тощо.
Ціна майбутніх виборів Глави держави, які стануть справжнім іспитом на зрілість України, надзвичайно висока. До їх офіційного проголошення залишилось ще чимало часу, однак на дорогах і вулицях вже з’явилися білборди з зображенням потенційних кандидатів, у містах і селах як гриби після дощу відкриваються їхні штаби й громадські приймальні, а телеглядачам і радіослухачам нав’язуються замовні рейтинги провідних політиків.
Схоже, що в черговий раз вибори не стануть суперництвом концепцій розвитку держави, програм, ідей. Вони традиційно переростуть на запеклу міжособисту боротьбу кандидатів та представників їхніх виборчих штабів. На зустрічах з виборцями, в телевізійних і радіо ефірах знову експлуатуватимуться такі болючі для нашого суспільства теми, як перспектива вступу в Євросоюз і НАТО, анексія Криму, війна на Донбасі, остаточне вирішення мовного питання, приватизація землі, даватимуться полярні оцінки історії України радянського періоду тощо.
Але цьогорічних претендентів на президентство об’єднує одна принципова позиція – усі без виключення кандидати, в тому числі колишні соратники, будують свої передвиборні програми на нищівній критиці чинного Глави держави. Уже зараз песимістичні прогнози розвитку вітчизняної економіки, інформація про наростання протестних настроїв, загибель наших воїнів у зоні проведення ООС, вчинення вибухів, підпалів, вбивства активістів, депутатів рад різних рівнів, ускладнення криміногенної ситуації взагалі використовується «незалежними ЗМІ» для шельмування Президента України.
Переглядаючи телевізійні шоу, стає моторошно від розуміння неминучості крайнього загострення політичної боротьби між конкурентами в першому турі президентських виборів і жорстокий клінч його переможців у другому. Гучні й безвідповідальні заяви лідерів майбутніх виборчих перегонів свідчить, що далеко не всі вони готові дотримуватись встановлених правил. Особливо непокоїть їхнє прагнення під виглядом «добровольчих дружин» створити власні кишенькові воєнізовані формування, залучивши до їх лав ветеранів АТО, колишніх добробатівців й «тітушок».
Не треба бути Нострадамусом, аби передбачити, що недотримання виборчого законодавства, фальсифікація чи невизнання опонентами результатів виборів, порушення визначеної Конституцією процедури передачі влади неминуче ввергне Україну в хаос і анархію, які поглиблять розкол країни і можуть взагалі призвести до втрати державності.
У випадку крайнього загострення обстановки в державі альтернативним варіантом розвитку подій може стати хіба що встановлення в Україні авторитарного режиму. При цьому, враховуючи встановлені законодавством застережники на введення Президентом режиму надзвичайного стану, такий варіант навряд чи може бути реалізований. Через це, враховуючи завжди присутній у нашому суспільстві запит на «сильну руку», на роль «українського Піночета» вже пропонують себе декілька політичних авантюристів. Реальні ж сили, готові й головне здатні взяти на себе відповідальність за застосування надзвичайних заходів, про себе не заявляють.
Оскільки на Донбасі триває війна, а в Кремлі не відмовляються від намірів утвердити в Україні підконтрольний маріонетковий режим, роль спеціальних служб і правоохоронних органів України в забезпеченні стабільності в державі під час виборчих перегонів збільшується в рази. При цьому не варто розраховувати на новоутворені органи НАЗК, САП, НАБУ, які погрузли в перманентний конфлікт між собою, а тим паче, існуюче на папері ДБР. На сьогоднішній день вони неспроможні ефективно протидіяти корупції, нейтралізовуючи у такий спосіб зовнішні та внутрішні загрози національній безпеці.
Відтак, як і раніше, основний тягар відповідальності за спокій в державі лягає на Службу безпеки, МВС та розвідувальні органи України. Віримо, що завдяки їхнім спільним зусиллям вдасться запобігти реалізації будь-яких песимістичних сценаріїв розвитку подій.
Борис Дніпров
