Виходячи з інформації «з-за поребрика», умови для налагодження добросусідських взаємин України з Російською імперією з’являться не скоро. Головний винуватець кризи двосторонніх відносин Володимир Путін у відставку не збирається, програш його на виборах Президента РФ неможливий, змова здатних на переворот олігархів залишається примарною. Та й після фізичної кончини «кремлівського карлика» агресивний зовнішньополітичний курс РФ залишатиметься певний час незмінним. Насамперед через те, що вибудувана Путіним система підбору кадрів виключає проникнення до реальних важелів управління країною осіб з ліберально-демократичними поглядами.
Феномен Хрущова за часів Сталіна чи Горбачова за Брежнєва-Андропова у сучасній Росії неможливий. Відтак, невпинне просування України на шляху євроінтеграції неминуче супроводжуватиметься періодичними загостреннями військового протистояння, жорстокими бойовими зіткненнями і, як наслідок – втратами особового складу і військовополоненими.
Водночас, навіть на п’ятий рік війни реакція деяких вітчизняних засобів масової інформації (ЗМІ) на захоплення військових моряків ВМС України у Керченській протоці засвідчила їхню обмежену готовність адекватно сприймати майстерно виготовлені фахівцями російських спецслужб фейки. Ще зрозуміло, коли кремлівські темники ретранслюють телевізійні канали й Інтернет-ресурси, відомі своєю любов’ю до «РуSSкого мира» й особисто до Володимира Путіна. Але, прикро стає коли матеріал про «щиросердне визнання» нашими хлопцями нібито протиправного характеру своїх дій під час переходу з Одеси у Маріуполь «переспівують» ЗМІ, які вважають себе об’єктивними.
Дивлячись репортажі отаких журналістів, виникає два питання. Невже у них не знайшлось часу на спілкування із ветеранами СБ, СЗР, ГУР МО України, здатними дати фахові коментарі злочинним діям російських спецслужб? І друге, чому, хоча би з міркувань корпоративної солідарності, їх не цікавлять матеріали журналістів з Росії про тотальний характер порушень законності в ФСБ РФ. Взяти хоча б статтю Максима Літавріна: «Главные по пыткам. Члены петербургской ОНК представили доклад о методах работы местного управления ФСБ». Вона розміщена 25 жовтня на сайті російського Інтернет-видання «Медиазона», яке спеціалізується на висвітленні проблем пенітенціарної системи Росії і доступна будь-кому. Там розкриваються деякі деталі доповіді членів Громадської спостережної комісії Санкт-Петербурга Катерини Косаревської і Яни Теплицької про методи роботи місцевого управління ФСБ. У їхній статті аргументовано доводиться, що для працівників ФСБ «катування є практично невід’ємною частиною» розслідування кримінальних справ, вони завжди залишаються непокараними, а тому «на даний момент будь-яка людина знаходиться в групі ризику». Не важко уявити собі, яка правова вакханалія твориться зараз у прикордонних з Україною підрозділах ФСБ, якщо такі методи практикують «вихованці Ягоди-Єжова-Берії» у Санкт-Петербурзі.
Водночас, інцидент з нашими моряками висвітлив низку проблем в організації бойової підготовки особового складу до дій в екстремальних ситуаціях, у тому числі – перебування у ворожому полоні. Відверте й надзвичайно зворушливе особисте звернення командувача ВМС України адмірала Ігоря Воронченка до ув’язнених моряків підтвердило, що напередодні ризикованого переходу їх не інструктували належним чином на випадок захоплення у полон. Інакше, навіщо було його оприлюднювати.
Тому, хотілося б орієнтувати наших батьків-командирів на вивчення й запровадження у Збройних Силах України досвіду Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ). Відомо, що військово-політичне керівництво Держави Ізраїль і військове командування визнає пріоритет життя солдата над якимись примарними військовими таємницями і неодноразово демонструвало відданість цьому принципу. З розповідей ізраїльтян, які пройшли службу у ЦАХАЛ, а окрім чоловіків, там служать і жінки, в Армії оборони Ізраїлю діє інструкція, де детально розписано, як військовослужбовець має діяти у випадку захоплення його у полон. Полоненим дозволяється відповідати на будь-які питання противника, належність до військової частини, її номер, чисельність, озброєння, дані на командира тощо. Не вважається також військовим злочином виконання ворожих вимог. В ЦАХАЛ вважається, що це убезпечує полонених від тортур, а також зобов’язує командування вжити своєчасних заходів з нейтралізації негативних наслідків витоку інформації. Такий стан змушує також ізраїльських військових контррозвідників добиватися дотримання у ЦАХАЛ суворого режиму секретності, виходячи з того, що солдат повинен мати обмежений допуск і доступ до відомостей таємного характеру, розголошення яких у випадку полону може нанести мінімальну шкоду обороноздатності Державі Ізраїль.
Кожен полонений воїн ЦАХАЛ впевнений, що його обов’язково визволять з полону – відіб’ють, викуплять чи обміняють. Хрестоматійним став випадок, який стався із солдатом Гіладом Шалітом. Після п’яти років і чотирьох місяців палестинського полону його обміняли на 1027 палестинських в’язнів, понад 400 з яких були засудженні ізраїльським судом за вбивство 600 ізраїльтян. Солдат ЦАХАЛ також переконаний, що в іншому випадку за нього жорстоко помстяться побратими. Крім цього, більшість офіцерів ЦАХАЛ знають звичаї і володіють мовою свого противника. Вони здатні арабською мовою вести переговори, проводити допити полонених, давати первинну оцінку перехопленим розвідувальним матеріалам, спілкуватись з представниками цивільного населення тощо.
Само по собі пригадалось, що видатний теоретик педагогічної науки світового рівня й одночасно неперевершений практик-новатор Василь Сухомлинський, 100-річний ювілей якого у вересні поточного року досить скромно відзначила Україна, досконало знав декілька іноземних мов. Директору досить скромної Павлишської середньої школи Онуфрієвського району Кіровоградської області, на творчість якого суттєво вплинули погляди Льва Толстого і Януса Корчака, були потрібні англійська, російська, польська, чеська мови, щоб в оригіналі читати твори передових мислителів і педагогів свого часу. А от німецьку мову він вивчив з іншої причини. Після повернення 1943 року до рідних місць молодшого політрука Василя Сухомлинського чекала тяжка душевна травма. Вона була, можливо, навіть важча за ту, яку він отримав у бою під Ржевом, внаслідок чого ледь не втратив руку і до кінця своїх днів носив під серцем осколки ворожої міни. З’ясувалось, що під час окупації німці закатували його дружину, вчительку-однодумця, яка була підпільницею й поширювала радянські листівки. Разом із нею вони по-звірячому вбили його 10-місячний сина, розбивши голову немовляті об стіну тюремного каземату. Дізнавшись ім’я ката від місцевого поліцая, який був свідком цієї трагедії, Василь Сухомлинський взявся вивчати і вивчив німецьку мову. Як педагог-гуманіст, він надіявся зустріти вбивцю дружини і сина, щоб з’ясувати природу його нелюдського вчинку і зробити висновки, які допомогли б людству уникнути відродження фашизму.
Їхня зустріч так і не відбулась, але вчинок Сухомлинського учить, що знати мову ворога треба досконало. Тому що Путіни, Медведєви, Шойгу, Лаврови, Бортнікови, Патрушеви, Наришкіни не вічні. Неминуче настане час, коли російська мова знову буде асоціюватись з Пушкіним, Лермонтовим, Гоголем, Достоєвським, Чеховим, Толстим, Єсеніним, Маяковським, Ахматовою, Шолоховим, Буніним та іншими визнаними класиками великої російської літератури.
Борис Дніпров
