Минулого тижня лідери України і Росії висловились щодо Криму, засвідчивши діаметрально протилежні підходи до вирішення національних проблем у своїх державах.
Президент України Петро Порошенко 6 грудня 2018 року у зверненні з нагоди 100-річчя від часу проведення першого Курултаю кримськотатарського народу закликав Конституційну комісію відпрацювати пропозиції щодо законодавчого закріплення створення в Криму кримськотатарської національної автономії у складі України. На думку Президента, такий крок прискорить «відновлення державного суверенітету в Криму» і сприятиме «успішному розвитку України в родині розвинених, демократичних європейських країн».
Того ж дня Президент Росії Володимир Путін підписав Указ №703 «Про внесення змін до Стратегії державної національної політики Російської Федерації на період до 2025 року» (далі Стратегія). У ньому про долю кримськотатарського народу не сказано жодного слова. Крим згадується у Стратегії виключно в контексті високої оцінки «патріотичного піднесення», яке пережили росіяни внаслідок анексії українського півострова. Цей важливий документ стратегічного планування країни-агресора заслуговує того, щоб стати предметом детального аналізу вітчизняними фахівцями. Але, навіть його поверхневе вивчення змушує замислитись над причинами, що спонукали Президента РФ авральними темпами взятися за перегляд національної політики.
Скоріш за все, приводом для коригування Стратегії послужили події на Північному Кавказі, увагу до якого Кремль дещо послабив через проблеми провального зовнішньополітичного курсу. А цьогорічні заворушення у Кабардино-Балкарії між черкесами і балкарцями, масові акції протесту інгушів проти підписання з Чечнею, підтриманого Москвою, договору про адміністративні кордони, введення режиму контртерористичної операції у деяких районах Дагестану засвідчили, що цей регіон може знову стати вибухонебезпечним.
Привід приводом, однак справжні причини криються у самій природі російської державності.
Як в епоху середньовічного феодалізму, так і в часи варварського капіталізму чи «розвинутого соціалізму» Росія залишалась імперією. Крах комуністичної ідеології, чиє безроздільне панування було запорукою існування Радянського Союзу, поставило Кремль перед необхідністю пошуку нової парадигми, яку можна було б використати для модернізації Росії.
Винайти щось модернове не судилося. Пошук нової ідеї державотворення завершився перемогою концепції «ліберальної імперії». Квінтесенція запропонованої 2003 року Анатолієм Чубайсом теоретико-методологічної моделі «ліберального імперіалізму» полягала в розбудові сильної демократичної Росії з ринковою економікою, яка вестиме експансію в інші держави задля встановлення і підтримки у них політичної стабільності, створення єдиного культурного й економічного простору з державами-домініонами. Доречно нагадати, що ідея «ліберальної імперії» у ХІХ столітті вже була випробувана у Франції і Великій Британії. Але російський варіант суттєво відрізнявся від західного аналогу. Якщо найважливішим аспектом «ліберального імперіалізму» на Заході вважається культурна й економічна експансія без застосування збройних сил, то в Росії забезпечення стабільності має досягатися шляхом встановлення у колоніальних державах маріонеткових режимів, у тому числі військовими методами. Ось звідки витоки агресивної ідеології «РуSSкого мира», втілення якої Кремлем супроводжувалось анексією територій сусідніх держав, війнами в Азербайджані, Грузії, Молдові, Україні і цей список не слід вважати вичерпним. Перефразовуючи Віктора Черномирдіна, можна сміливо стверджувати: «Який би лад в Росії не будували – завжди виходить імперія».
Отже, прийняття Стратегії засвідчило, що в Москві остаточно визначилися у необхідності розробки довгострокової комплексної програми з нівелювання національних відмінностей між народами, які проживають в сучасній Росії. Автори Стратегії, очевидно, вважають, що краху Російської Федерації й утворенню на уламках «ліберальної імперії» ворожих Москві суверенних держав можна запобігти хіба що шляхом «русифікації» національних окраїн, обрусіння представників корінних народів, які проживають у цих регіонах. Першим кроком на шляху поступового формування мононаціональної держави має стати визначена Стратегією задача – «…зміцнення єдності багатонаціонального народу РФ і загальноросійської громадянської ідентичності, формування єдиного культурного простору країни».
У Стратегії навіть вжито новий термін – «російська нація» у значенні «багатонаціонального народу РФ». Відтепер, громадянином РФ може вважатися особа, незалежно від етнічної, релігійної, соціальної чи іншої належності, яка має «громадянську самосвідомість» (загальноросійську громадянську ідентичність). А саме – «усвідомлює належність до своєї держави, народу, суспільства, відповідальність за долю країни, необхідність дотримання громадянських прав і обов’язків, а також прихильність базовим цінностям російського суспільства». Щоправда, в роботі над Стратегією не обійшлося без казусів. Зареєстроване в Латвії російськомовне інтернет-видання «Медуза» підмітило, що з таким підходом громадянами РФ може вважатись лише 84% росіян, оскільки за наведеною в Стратегії статистикою таким є рівень «загальноросійської ідентичності».
Російська мова, поряд з культурою, визначається Стратегією як «цивілізаційний код», що лежить в основі єдиного російського суспільства. Документ зобов’язує не тільки розвивати російську мову «як державну мову Російської Федерації, мову міжнаціонального спілкування і одну з офіційних мов міжнародних організацій», але й «зберігати» і «захищати» її. Для розуміння чому і від кого треба захищати російську мову слід звернутися до статистики, яка характеризує демографічну ситуацію в сучасній Росії і зробити невеликий екскурс в її минуле.
Ще 2006 року, оцінюючи на засіданні Ради безпеки РФ демографічну ситуацію в Росії, Володимир Путін наголошував: «Критичне скорочення народонаселення країни з 1993 року набуло стійкого характеру. За останні 13 років число померлих громадян РФ перевищило кількість народжених на 11,2 млн. чоловік. Якщо нічого не робити, на кінець ХХІ століття населення Росії зменшиться вдвічі». Слід віддати належне, завдяки вжитим Кремлем заходам демографічна ситуація в Росії дещо покращилась і до 2018 року навіть зберігалась тенденція до зростання населення.
Утім, загальний приріст відбувався за рахунок високої народжуваності і багатодітності сімей в національних республіках, насамперед в Чечні, Інгушетії і Республіці Тува. Кількість же росіян у Далекосхідному, Приволзькому, Уральському, Сибірському, Південному федеральних округах невпинно скорочувалась, через що вчені почали бити на сполох. За їхніми підрахунками, якщо процес депопуляції не припиниться, через 20 років процент росіян в Росії становитиме від 60% до 70 %, а в 2050 році – 46,5%.
Одним з наслідків демографічної кризи вони називають майбутні зміни етнічного складу населення Росії, появу замкнутих етнічних анклавів, виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів. За прогнозами вчених 2030 року кожен п’ятий житель Росії сповідуватиме іслам. Зменшення корінного населення при збільшенні долі мігрантів може призвести навіть до втрати територіальної цілісності Росії. Прогнозується, що першими територіальними втратами Росії можуть стати Сибір і Далекий Схід. Так, за результатами всеросійського перепису населення 2002 року кількість китайців в Росії становила всього 34 577 чоловік, а 2010 року їх число нібито навіть зменшилось до 28 943. Хоча, за підрахунками тайванської комісії у справах співвітчизників, в Росії на той час проживало 998 000 китайців. Зараз же, за оцінками історика В.Дятлова, тільки на території Далекосхідного федерального округу чисельність китайців становить до двох мільйонів.
Ще одна причина занепокоєння Кремля статусом російської мови пов’язана з проблемою мовної адаптації військовослужбовців строкової служби. У міжвоєнний період (1920 – 1941) її вже доводилось вирішувати командуванню Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА). Тоді незнання російської мови солдатами і сержантами військових частин, укомплектованих з представників союзних і автономних республік, унеможливлювало належну підготовку особового складу і надійну керованість підрозділами під час навчання і ведення бойових задач.
Власне через низький рівень знання російської мови призовниками до Збройних Сил (ЗС) РФ, а не з якихось там гуманітарних причин, Верховний Головнокомандувач Володимир Путін дав доручення вдосконалити систему її викладання. Головне – забезпечити високий рівень обороноздатності ЗС РФ, підвищити боєздатність особового складу спеціальних служб і правоохоронних органів. Російський мат, який став частиною військової культури Росії, в умовах переходу на високотехнологічні види озброєння вже не може повністю відігравати функцію мови бойового управління. Саме з цією метою влітку 2018 року був «продавлений» Кремлем скандальний закон про внесення поправок до федерального закону «Про освіту». Він дозволив в навчальних закладах національних республік, не вивчати державні мови і мови з офіційними статусом при обов’язковому вивченні російської мови в усіх середніх школах РФ. Кожен претендент на отримання атестату про середню освіту має також скласти Єдиний державний екзамен з російської мови.
Символічно, що розробляв цей законопроект Комітет з науки і освіти Державної Думи РФ, який очолює В’ячеслав Ніконов – доктор наук, професор, декан факультету державного управління МДУ, голова правління фонду «Русский мир». Вибір був зроблений не випадково.
По-перше, йому не звикати підлаштовуватися під «генеральну лінію партії». Колись нею була КПРС і молодий секретар парткому історичного факультету МДУ завзято захищав перебудовні ідеї Горбачова. Потім він навіть працював в Апараті першого й останнього Президента СРСР. Після серпневого 1991 року путчу ГКЧП Ніконов вже виступив понятим при затриманні одного з безпосередніх шефів – Віце-президента СРСР Геннадія Янаєва. Внаслідок такого кульбіту молодого пристосуванця узяв у помічники Вадим Бакатін, коли нетривалий час очолював КДБ СРСР і передавав у грудні 1991 року американцям технічну документацію з установки і використання надсекретних пристроїв підслуховування у новому будинку посольства США у Москві. Так що сумнівів у тому, що нинішній член Президії Генеральної ради правлячої партії «Єдина Росія» В’ячеслав Ніконов справиться із поставленим завданням не було.
По-друге, В’ячеслав Ніконов входить до відомої політичної династії, представники якої ось уже майже сто років вірою і правдою служать Кремлю, незалежно від його хазяїв і ідеологій, що вони сповідують. Цю династію заснував більшовик В’ячеслав Скрябін, більш відомий за партійною кличкою «Молотов». Вірний сталініст, якого за феноменальну посидючість, «ганебний бюрократизм» і «дурну поведінку» Володимир Ленін називав «камінною» або «залізною дупою», понад 30 років перебував на вищих щаблях влади. В історію України Молотов увійшов як один з безпосередніх організаторів масових політичних репресій і Голодомору.
Виходить, що в умовах тріумфального повернення Сталіна, Берії та інших соратників «вождя народів» до пантеону видатних історичних постатей, Кремлю явно імпонує спорідненість двох В’ячеславів – діда Молотова й онука Ніконова.
Внаслідок реалізації Стратегії далі страждатиме російська історична наука. Давно минув той короткий період Перебудови, коли у представників наукової інтелігенції національних окраїн Російської Федерації зажевріла надія, що для характеристики войовничої загарбницької політики часів Російської імперії і СРСР, замість утверджених у сучасній російській історіографії закостенілих пропагандистських штампів «освоєння нових земель», «добровільне входження народів у склад російської держави», «воз’єднання», «мирні дії російських землепрохідців», нарешті дозволять вживати такі наукові терміни, як «колоніальні війни», «окупація», «агресія», «придушення національно-визвольних змагань» тощо.
Романтичний період їхніх наївних очікувань завершився 12 грудня 2012 року виступом Володимира Путіна з Посланням до Федеральних Зборів Росії, коли він заговорив про «духовні скріпи» у значенні «традиційних цінностей». І поки науковці Інституту соціології Російської Академії наук працювали над виконанням замовлення Адміністрації Президента РФ щодо вивчення «маркерів духовних скріп», контрольована Кремлем дискусія звелась до осучаснення формули російської державності графа Сергія Уварова: «Православ’я. Самодержавство. Народність».
Які директиви зараз видає Кремль з висвітлення проблемних питань історії міжнаціональних відносин в Росії, можна уявити, ознайомившись з інтерв’ю вищезгаданого В’ячеслава Ніконова від 30.11.2018 під назвою «Міжнаціональний мир – це згода в цілях і цінностях». Вдумайтесь, до якого рівня фальсифікації історичного процесу дійшов один з кремлівських пропагандистів у мантії доктора наук: «Ми маємо великий досвід мирного співіснування самих різних народів, при цьому зростання Російської держави не супроводжувалось знищенням етносів чи культур, а система управління неросійськими областями відрізнялась максимально допустимим збереженням місцевих особливостей і життєвих устоїв, невтручанням центральної влади у ті сфери, які регулювались місцевими традиціями і звичаями, – і все це зламувати не можна». А як же тоді бути з відповідальністю царської Росії і Радянського Союзу за трагічну долю «кетів», «чуванців», «алеутів», «тофалгарів» і ще близько десяти етносів Сибіру, культура, мова і традиції яких практично зникли внаслідок впливу «російської цивілізації»? Чи насильницька депортація з рідних місць проживання корейців, німців, фінів-інгерманців, карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів, балкарців, кримських татар, турків-месхетинців відтепер вважатиметься добровільною і відзначатиметься в Росії як державне свято?
На підставі вивчення всесвітньої історії відомий французький письменник і філософ Альберт Камю зробив висновок, що: «Імперії, які наближаються до загибелі, рясніють законами».
То невже почалося?
Борис Дніпров
