25 років тому світ зустрічав міленіум. Ми були учасниками тих подій. Пам’ятаємо пишні салюти, яскраві феєрверки, неповторні небесні шоу. Нове тисячоліття уявлялося чимось неосяжним, фантастичним. Людство дивилося у 21 сторіччя з обережною надією і кращими сподіваннями.
Проживаючи чверть сторіччя у щоденних клопотах, перебуваючи у нескінченому вирі подій ми не помітили, як промайнув час очікування побудови нового світу. Цей світ почав вибудовуватись без окремих анонсів, урочистостей, без свідомої участі в подіях переважної частини людства. Але сигнал початку все ж був: 10 лютого 2007 року в Мюнхені. Тоді світ увійшов у нову реальність, що визначала формування майбутнього світоустрою з невизначеною на сьогодні його конфігурацією.
Процес зсуву тектонічних плит у геополітиці відбувається та набирає потужності. Ми є його очевидцями, цей процес не зупинити. Збирати та складати до купи уламки, що залишаються внаслідок руйнування старого світу, – марна витрата часу. Слід зосередитися на сьогоденні та майбутньому, вчитися як виживати в нових, хоча й не зрозумілих до кінця умовах, яким чином захищати себе та розвиватися в іншій системі координат.
Багато чинників свідчать про те, що ми спостерігаємо процес формування нового американо-китайського двополюсного світу. Волею долі Україна опинилася в одному з епіцентрів геополітичних процесів. Цьому є низка причин, але головна з них – ми об’єктивно знаходимось на лінії розділу інтересів глобальних гравців, тобто на лінії розлому тектонічних плит. Відповідно, російсько-українська війна йде за контроль над територіями, ресурсами та впливами – ось, власне, що є її першопричиною.
Для того, щоби чіткіше зрозуміти що відбувається, спробувати відповісти на наболіле для всіх українців питання коли це все закінчиться, слід вийти за межі суто національного бачення ситуації та піднятися на більш високий горизонт аналізу та оцінки.
Є відомий латинський вислів «cui prodest», що дослівно означає «кому вигідно?». У політиці є правило: не так важливо хто і як відстоює ті чи інші погляди чи вчиняє певні дії, а те, кому це вигідно.
Для оцінки ситуації насамперед, слід визначити хто є тими головними бенефіціарами, яким вигідно переформовувати світ. Очевидно, що це великі фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації, керовані власними бізнес-інтересами. У цьому колі з’явилися і нові заінтересанти – високотехнологічні світові компанії з ІТ-сфери, які хочуть контролювати світ.
Так склалося, що ці бенефіціари зосередилися переважно у найрозвиненіших країнах – США та Китаї, ось чому саме ці дві країни стали головними та єдиними на сьогодні суперниками за лідерство у світовій економіці та фінансах. Власне, такі висновки не є новими, але важливо, що їх нарешті визнали в адміністрації Трампа: директор Національної економічної ради Білого дому Кевін Хассетт чітко зазначив, що на сьогодні майже сформувалася двосвітова (двополюсна) система, а це означає, що всі процеси надалі обертатимуться навколо цих полюсів.
На перегони за світове економічне і технологічне лідерство тіньові команди вивели бізнесмена та фахівця у сфері торгівлі нерухомістю Дональда Трампа проти досвідченого політика Сі Цзіньпіна. Досвідчені американські експерти наголошують, що боротьба ведеться за несумісними правилами, тому жодний з лідерів не має шансів на перемогу: команда Трампа грає у шахову партію із застосуванням випробуваної ним «бізнес-моделі», а Сі є майстром двох тисячолітньої китайської стратегічної гри «Ґо». Така «різноплощинна» конкуренція означатиме лише боротьбу як процес, при цьому фігур на дошці буде збито не мало.
Конфлікт двох суперкраїн це не просто боротьба з надвисокими ставками, а закритичні рівні перевантажень. Ціна питання: існування держав, націй, економік, територіальних та етнічних кордонів. Виходом з таких екзистенційних протиріч можуть бути великі війни.
ОЦІНКА СИТУАЦІЇ
Експерти дійсно прогнозують війну, можливо не одну. Власне, вона вже розпочата у торгівельній та фінансовій сферах. Наразі не відомо хто реально став її ініціатором, у якому масштабі боротьба за лідерство буде продовжена, але зрозуміло, що обидві конкуруючі держави будуть йти до лідерства. При цьому суттєво постраждають споживачі товарів та послуг, насамперед від дефіциту, різкого зростання цін, інфляції, безробіття, міграції. В результаті цієї боротьби, судячи з усього, буде досягнуто компроміс: Америка піде на певні поступки та не залишиться одноосібним лідером, Китай також не стане першою країною світу, але й не згодиться бути другою.
При оцінці параметрів торгівельної війни треба виходити з розуміння, що зараз карти викладає не Китай, він лише реагує та відповідає на рішення і дії США, а це надає певні переваги у грі. Адміністрація Трампа хоче змусити понад 70 держав світу обмежити торговельні зв’язки з Китаєм в обмін на зниження мит. Далеко не факт що ці 70 країн, по яким Трамп болісно вдарив тарифами, підуть на американські умови, а не пристануть на китайські.
На такій політико-економічній «гойдалці» у Сі значно більше шансів виграти битву з Трампом. З’являється все більше ознак того, що трампівське ручне управління за своїми наслідками може торпедувати його власну політичну позицію. Нинішній очільник Білого дому може бути позбавлений влади достроково внаслідок потужних соціальних невдоволень і політичних турбулентностей. Ця проблема залишатиметься чутливою для всієї владної вертикалі, зокрема для законодавців-республіканців, вона лише загострюватиметься по мірі наближення до виборів.
Серед чисельних аналітичних публікацій на визначену тему привертає увагу квітнева стаття в авторитетному Foreign Аffairs під заголовком «Underestimating China» («Недооцінка Китаю»). Її автори Курт М. Кемпбелл (Голова та співзасновник The Asia Group, екс-заступник держсекретаря та індо-тихоокеанського координатора в Раді національної безпеки під час адміністрації Д.Байдена) та Раш Доші (директор Ініціативи китайської стратегії в Раді з міжнародних відносин, екс-заступник старшого директора у справах Китаю та Тайваню в Раді національної безпеки США у період Джо Байдена, автор книги «Довга гра: велика стратегія Китаю щодо витіснення американського порядку»). Вони обґрунтовують, що конкурентна боротьба США з Китаєм, якщо продовжуватиметься в існуючій парадигмі, приречена на провал. Америка терміново потребує нової стратегії дій та масштабування зусиль.
З посиланням на теорію Семюела Хантінгтона, К.Кемпбелл та Р.Доші аналітики попереджають, що підйом і падіння великих держав часто починалося саме з хибних оцінок середовища, помилкової самодіагностики, а також переоцінки власних сил, що в кінцевому рахунку призводить до формулювання неправильних цілей та завдань.
Одна з хибних оцінок нинішньої адміністрації США, як вони вважають, полягає у викривленій картині світу та оцінці в ній ролі, місця та спроможностей Китаю. Попередні розрахунки американських аналітиків виявились помилковими – традиційно вважалося, що Китай лише копіює та відтворює західні інновації та не здатний створювати свої. У вищих владних кабінетах Вашингтону ствердився консенсус: старіючий, уповільнений і дедалі менш спритний Китай не випередить Сполучені Штати, що активно розвиваються.
Реальний розвиток ситуації довів протилежне: на сьогодні КНР утворила основу для інноваційних переваг. Китай давно зрозумів стратегічне значення наприклад мінералів та на сьогодні вже займає 70% у світовому імпорті всіх рідкоземельних сполук і металів. Стало очевидним, що мінерали є життєво важливими у передових технологіях, які визначатимуть майбутнє. Для Америки це не лише iPhone та електромобілі, але й літаки F-35, підводні човни класу «Вірджинія» та «Колумбія», безпілотні літальні апарати.
«Мінеральний чинник» вважається одним із найпотужніших у торговельній війні, частиною важливого фронту боротьби на якому у Д.Трампа дуже мало можливостей для відповіді Китаю. За окремими оцінками, для відновлення власного видобутку рідкісноземельних металів, їх переробки, зокрема у Західному Техасі, та з метою часткового вирівнювання дисбалансу в цій галузі, США потрібен часовий період у 10-15 років (не складно знайти відповідь на запитання, чому в адміністрації Трампа такий інтерес до рідкоземів в Україні).
За даними Міжнародного енергетичного агентства, сьогодні на Китай припадає 61% світового видобутку рідкоземельних металів, а його контроль над переробкою становить 92% світового виробництва. «Китай показує, що він може проявити неймовірну економічну потужність, при правильному застосуванні стратегічних інструментів вражати американську промисловість саме там, де їй боляче», – сказав Джастін Вулферс, професор економіки та державної політики Мічиганського університету. «Це може стати найкращою грою Китаю, тут у них точно є важелі впливу», – підтвердив оцінки Джошуа Баллард, генеральний директор USA Rare Earth.
За оцінками Світового банку економіка КНР перевершила економіку США приблизно десять років тому і на 25% є більшою сьогодні: приблизно 30 трлн. доларів проти 24 трлн. доларів у США. Виробничі потужності Китаю втричі перевищують потужності США, та в рази покривають потужності наступних дев’яти країн разом узятих, – а це вирішальна перевага у військовій і технологічній конкуренції. За критичними показниками економіки КНР досягла удвічі більшої виробничої потужності, аніж США. Технологічно Китай домінує майже в усьому, випускає половину всіх промислових роботів у світі (у 7 разів більше, ніж США), на десятиліття випереджає будь-кого в комерціалізації ядерної технології четвертого покоління та плануючи побудувати понад 100 атомних реакторів за 20 років.
У військовому відношенні піднебесна створила найбільший у світі військово-морський флот, її кораблебудівні потужності у 200 разів перевищують можливості США. У сфері військового авіабудування подолано технологічний бар’єр, щорічно будується понад 100 бойових літаків четвертого покоління. У більшості ракетних технологій Китай став світовим лідером, має значно більші запаси ракет і найдосконаліший у світі гіперзвуковий потенціал – все це результати найшвидшої військової модернізації в історії.
Вважається, що останньою великою державою, яка так ґрунтовно домінувала у світовому виробництві, були Сполучені Штати у період з 1870-х до 1940-х років. Масштаб Китаю не схожий ні на що, з чим коли-небудь стикалися США.
Не слід також перебільшувати та переоцінювати можливості Китаю. Країна стикається зі своїми проблемами: старіння суспільства, міграція, величезна заборгованість, стагнація продуктивності, зростаючі ризики на ринку житла, високий рівень безробіття серед молоді, репресії на приватний сектор. Обсяг накопичених проблем у Китаї є більшим за США. Показники свідчать, що Китай сповільнюється в економічному плані, але зрозуміло також і те, що держава стає все більш грізним стратегічним суперником.
АМЕРИКАНСЬКЕ ЛІДЕРСТВО – НЕ АКСІОМА
Самовпевненість і американський тріумфалізм вважаються більшістю американських експертів стратегічною помилкою. Команда Трампа, що вдруге здобула владу на популістських гаслах, не здійснила попередню оцінку власних ресурсів та можливостей, розпочала багатоаспектну та мультифронтальну війну, одночасно руйнуючи усталені моделі у зовнішніх зносинах та в середині країни, торпедуючи угоди, партнерство, міжнародну архітектуру, державні механізми, громадські інституції.
Ставка зроблена на консервативний проєкт «Великої Америки», авторитарність, різнорівневу силову політику шантажу та примусу. Звідси виникнення «тарифних воєн», зазіхання на Гренландію, Канаду, Арктику, Панамський канал, в тому числі на ресурси України. Складається враження, що руйнація є самоціллю нинішньої команди в Білому домі.
Як результат: давні та «перевірені в боях», але ображені союзники США розглядають можливість проголошення «незалежності» від Вашингтона, формуючи свої ядерні цілі, створюючи нові регіональні воєнні угруповання, переорієнтовуючи економіки на власні інтереси, кидаючи виклик долару як світовій валюті. Аналітики прогнозують, що заміна одного проєкту на інший матиме далекосяжні наслідки для всього світу.
Оцінюючи об’єктивні спроможності США, фахівці роблять висновок, що держава в стані напівруйнації не зможе виграти в глобальній конкуренції з Китаєм – для вишення стратегічних завдань подібного масштабу потрібна навпаки консолідація ресурсів та можливостей, єднання державних і недержавних інституцій, а головне – чітко виважені цілі та прорахований поетапний план дій. Вкрай потрібною є й нова зовнішньополітична стратегія, інша політика щодо партнерських альянсів, адже в такому стані одноосібно Америці не вистояти.
Вважається, що новий підхід до партнерства може бути єдиним життєздатним способом конкурентної боротьби з Китаєм. Політика має полягати в тому, що США більше не матимуть єдиної переваги та не диктуватимуть одноосібно «правила гри», і це треба прийняти. Америці не слід конфліктувати зі своїми партнерами, а стати поряд з ними задля спільної протидії загрозам та колективного впливу на процеси. Сенс такого підходу полягає в тому, що стратегічну перевагу отримають лише ті, хто зможе діяти в масштабі, а будь-яке масштабування передбачає делегування можливостей та повноважень іншим, діяльність на основі спільної зацікавленості.
Новий взаємоузгоджений і взаємосумісний блок США з ключовими партнерами може створити сукупні переваги, з якими Китай не зможе зрівнятися поодинці, навіть у своїх новостворюваних альянсах. Такі американські союзи мають бути спрямовані на фундаментальну переорієнтацію дипломатії від командно-адміністративної моделі до орієнтованої на потенціал. Ситуація вимагатиме розподілу зусиль та балансу навантажень, включаючи союзницькі інвестиції та організацію виробництва в Сполучених Штатах та державах-партнерах. По суті Сполучені Штати мають застосувати у глобальному масштабі нову версію «Гуамської доктрини» президента США Річарда Ніксона, яка передала відповідальність партнерам після війни у В’єтнамі. Це дало б необхідні повноваження регіональним державам у вирішенні проблем регіональної стабільності шляхом «розподілення тягаря», який є ключем до вирішення безпекових проблем у конкурентному середовищі.
Переосмислення реалій призводить до висновку, що майбутнє світу визначатиметься лідерством коаліцій, утворених «полюсними» державами, а не одноосібним лідерством окремих держав. Навряд чи модель чисто «американського» чи «китайського» лідерства буде можливою, принаймні у ближчі десятиліття. Відтак, цілком реалістичною стане боротьба за партнерство, а похідними від цього стануть локальні «міжкоаліційні» війни (війна в Україні може бути одним з таких прикладів).
Прогнозується, що втрата Америкою одноосібного лідерства стане болісним та конфліктогенним процесом, найбільш складними в цьому сенсі будуть 2026-2027 роки.
УКРАЇНА У НОВИХ РЕАЛІЯХ
Не кожна велика країна стає великою державою. Розмір відноситься до розміру, а масштаб – до здатності використовувати розмір для підвищення потужності та випереджання конкурентів.
Україна відноситься до малих, але важливих і самодостатніх національних держав. Такі держави, як наша, мають всі шанси вийти на рівень світового класу, максимізуючи свою ефективність на відносно невеликій ресурсній базі. Історія вчить, що маленькі країни завжди піднімалися на високий рівень завдяки завзятим першопрохідцям, їх волі, самоорганізації, здатності мобілізувати ресурси задля досягнення мети. Цей шлях доведеться пройти й Україні, все в наших руках.
Наразі нам варто скористатись історичною можливістю, утвореною глибокою залученістю США у боротьбу з Китаєм. В Америці дивляться на російсько-українську війну через призму власних інтересів: Сполученим Штатам необхідно акумулювати ресурси для тривалого конфлікту з Китаєм, а не витрачатись на «інші війни». З тих саме причин їм потрібна Росія як союзник і партнер проти КНР, а Україна – як сировинна база, транспортний канал, «полігонний» аргумент для досягнення компромісів з новим союзником.
Путін знає це, він й надалі торгуватиметься з Трампом в т.ч. за Україну, пропонуючи великі та вигідні економічні проєкти – теорія великих чисел є більш зрозумілою бізнесмену в галузі нерухомості, володільцю криптовалютного мемкойна-токена $TRUMP.
Період переформатування партнерства, зокрема у Європі, є для України «вікном можливостей». Європейська оборонно-безпекова модель, заснована на власних ресурсах і можливостях, лише формується. Безпекові реалії дають нам шанс виявити розумну ініціативу та запропонувати друзям партнерство. У нас є «козирні карти», закиди очільника Білого дому про відсутність таких «карт» є щонайменше безпідставними. Україна на європейському континенті є єдиною державою, яка більше трьох років реально протистоїть «другій армії світу», стримує російського агресора від вторгнення до Європи. Україна вміє застосовувати нові стратегії і тактики ведення війни на реальному театрі бойових дій у 21 сторіччі, винайшла передові технології, виготовляє безпілотні та електронні засоби, яких не має у провідних країнах колективного Заходу.
Завдяки самоорганізації та народному опору у війні проти російського агресора ми підтвердили свою суб’єктність у міжнародній політиці. Але часу обмаль. Якщо кремлівському очільнику вдасться скористатися «перехідним періодом» та досягти певних успіхів в Україні, сценарій військового протистояння з ЄС стане цілком ймовірним, його реалізація почнеться зі слабких ланок – Молдови та країн Балтії. Наскільки готові до цього ми разом з Європою?
У нових реаліях Україні буде складно. Аналіз свідчить, що північний сусід-терорист не відступить, він домінує в ресурсах і знову накопичує сили. Необхідно терміново масштабувати зусилля через нове партнерство. Наше майбутнє вбачається лише у форматі коаліції, і, високоймовірно, більш реалістичною такою коаліцією стане не НАТО, а регіональне партнерство, утворене на засадах спільної протидії російській загрозі. Визначення з ким ми підемо у майбутнє та на яких умовах стане одним з найскладніших завдань ближчого часу.
На жаль, не лише нинішній американській владі притаманні елементи самовпевненості та тріумфалізму. Сьогодні не має сенсу і часу витрачати зусилля на пошук «провідних місця і ролі» України в новому американо-китайському світі. Як і Америці, нам вкрай потрібно провести реалістичну оцінку власних ресурсів та можливостей, поставити чіткі військово-безпекові цілі, підготувати детально прорахований поетапний план дій за основними сценаріями.
Очевидно, що Україна має діяти системними та послідовними кроками – у цьому завжди була наша перевага. Національні інтереси повинні стати визначальними при прийнятті будь-яких політичних рішень. Наразі видається, що всі пропоновані нам з Вашингтону варіанти «угод» базуються на умовах конкурентної боротьби з Китаєм у парадигмі America First – головному елементі офіційної зовнішньополітичної доктрини нинішнього очільника Білого дому. В цьому сенсі між нами океан у прямому і переносному значенні. Не має сумнівів, що на українському напрямі так само буде діяти і Китай, послуговуючись власними пріоритетами щодо «місця і ролі» у новому світі.
Головним завданням найближчого часу визначається виживання країни, мілітаризація та збереження нації, розбудова ОПК на новій технологічній базі, об’єднання зі справжніми партнерами задля масштабування потенціалу протидії Російській Федерації. Україні, як і основним конкуруючим світовим гравцям, слід акумулювати сили та спроможності через перебудову економіки та суспільства, підготуватися до нових загроз. Є над чим думати і наполегливо працювати.
Коли станемо сильними у новій «коаліції охочих», – вирішуватимемо питання відновлення територіальної цілісності у міжнародно визнаних кордонах.
Не зараз, але цей час обов’язково прийде.
Юрій Романюк, кандидат педагогічних наук
