2003 року кремлівські стратеги розробили план врегулювання Придністровського конфлікту – «Меморандум про основні принципи державного устрою об’єднаної держави» (далі Меморандум). Його авторство приписують одному з найближчих сподвижників Володимира Путіна, уродженцю Гайворонського району Кіровоградської області Дмитру Козаку, який на той час працював заступником керівника Адміністрації Президента РФ.
У цьому Меморандумі декларувались наміри:
– прийняття Конституції об’єднаної Федеративної Республіки Молдова (ФРМ), яка мала б стати «нейтральною і демілітаризованою державою»;
– поступовий, але не пізніше 2020 року розпуск Збройних Сил ФРМ;
– збереження за Російською Федерацією права на присутність «стабілізаційних миротворчих сил» чисельністю не більше 2000 осіб «до повної демілітаризації» ФРМ, а «у випадку невиконання передбачених цим пунктом умов Меморандум втрачав силу» (пункт 18);
– формування в Придністровській Молдовській республіці (ПМР) і Автономно-територіальному утворенні Гагаузія власних державних органів законодавчої, виконавчої і судової влади;
– надання ПМР і Гагаузії права вето на будь-які законопроекти, визнані небажаними для їхніх автономій, а також мати власний бюджет, податкову систему, державну символіку та інші атрибути державного статусу;
– зрівняння статусу російської мови з молдовською: «… діловодство у всіх органах державної влади і органах місцевого самоврядування здійснюється молдовською і російською мовами» (пункт 15) тощо.
Спочатку цей план схвалив і навіть парафував (попередньо підписав) керівник молдовських комуністів Володимир Воронін, який на той час був Президентом Республіки Молдова. «Меморандум Козака» також гаряче підтримала маріонеткова влада ПМР. Але, коли в Кремлі вже відкоркували шампанське з нагоди офіційного підписання Меморандуму, в ніч з 23 на 24 листопада 2003 року Володимир Воронін несподівано відмовився від своїх попередніх домовленостей. Таку різку зміну позиції він пояснив тим, що Меморандум створює односторонні переваги ПМР і має на меті визнання незалежності цієї самопроголошеної республіки. При цьому, він не приховував, що головною причиною стала відсутність схвалення «меморандуму Козака» з боку міжнародного співтовариства, яке є необхідним з огляду на обраний Молдовою курс на євроінтеграцію.
Отямившись від такого гучного ляпаса, Володимир Путін був змушений відправити Дмитра Козака геть з очей в Ростов-на-Дону, керувати Південним федеральним округом. Але пройшло 15 років і Президент РФ знову повернув його до справ Молдови і ПМР. «Покласти на заступника Голови Уряду Російської Федерації Козака Дмитра Миколайовича обов’язки спеціального представника Президента РФ з розвитку торгово-економічних відносин з Республікою Молдова», – сказано в Указі Володимира Путіна від 11 липня 2018 року.
Очевидно, аналітики Адміністрації Президента РФ за ці роки так і не змогли винайти кращої за «меморандум Козака» моделі збереження на території Молдови керованого Кремлем проросійського анклаву, який би самим фактом свого існування надійно стримував цю державу на шляху до Європи. А кому ж як не автору втілювати його в життя? Тим більше, що обов’язки Президента Молдови на сьогоднішній день виконує лідер Партії соціалістів Ігор Додон, котрий послідовно демонструє підтримку «меморандуму Козака». Він неодноразово заявляв, що є прихильником федеративного устрою і демілітаризації Молдови, а також відкрито демонстрував свою проросійську позицію – то погодився з віроломною анексією українського Криму, то назвав прізвисько «Путін в мініатюрі» компліментом для себе тощо. Переговори Ігоря Додона з Володимиром Путіним, які відбулися два дні тому під час офіційного візиту Президента Молдови в РФ, свідчать про те, що в Москві і Кишиневі не відмовились від перспективи реалізації «меморандуму Козака».
Більш того, через запаморочення від успіхів, Кремль вирішив адаптувати окремі положення «меморандуму Козака» до України.
Природно, що такі пропозиції озвучив не хто інший, як кум Володимира Путіна, голова політичної ради «Опозиційної платформи – За життя» Віктор Медведчук. Виступаючи на першому з’їзді цієї партії 29 січня 2019 року, він презентував «план-концепцію» врегулювання конфлікту на Донбасі. За словами Віктора Медведчука, для досягнення миру на Сході України «необхідно створити на Донбасі автономний регіон Донбас у складі України… зі своїм парламентом, урядом і іншими органами влади», закріпивши його статус в Конституції держави. Лідер «Опозиційної платформи – За життя» також висловив переконання, що мир на Донбасі можна досягти лише в чотирикутнику – Київ-Донецьк-Луганськ-Москва. Тобто, шляхом прямих переговорів з лідерами ОРДЛО за посередництва Володимира Путіна чи уповноваженої ним особи, без участі представників ОБСЄ, а також Франції і Німеччини як членів Норманської четвірки.
Запропонованому Віктором Медведчуком «Плану-концепції» для схожості з «меморандумом Козака» не вистачає, хіба що, закликів до демілітаризації нейтральної і позаблокової України, а також надання Збройним Силам РФ статусу «стабілізаційних миротворчих».
До пори до часу він утримався від відкритих пропозицій з федералізації України. «Ми не говоримо зараз про федеративний устрій… Ми уже живемо зараз по Конституції, яка передбачає унітарний статус зі статусом автономії для окремого регіону, це діюча Конституція, це не те, що ми пропонуємо змінити. Якщо це є, і якщо це передбачено Конституцією, то чому ми це не використовуємо як ресурс для мирного врегулювання?» – відзначив він.
Звичайно, робити висновки щодо перспективи реалізації «плану-концепції Медведчука», базуючись на його усній презентації, було б передчасно.
Можливість для системного аналізу мирних ініціатив партії «Опозиційна платформа – За життя» з’явиться тільки після їх офіційного оприлюднення.
Але вже зараз показовим є те, що:
– про відповідальність режиму Путіна за анексію Криму і розв’язану агресивну війну на Донбасі;
– вивід російських окупаційних військ з території ОРДЛО;
– введення в ОРДЛО миротворчих і поліцейських сил ООН;
– надійне перекриття українсько-російського кордону;
– вирішення проблеми обміну військовополоненими;
– створення умов для проведення демократичних виборів за участі українських політичних партій – у виступі Віктора Медведчука не було сказано жодного слова.
Між тим, навіть при такому поверхневому розгляді висловлених Віктором Медведчуком ініціатив, виникають сумніви щодо можливості втілення їх у життя.
По-перше, пропозиції «Опозиційної платформи – За життя», попри широку електоральну підтримку закликів до миру на Донбасі, не будуть схвалені фаворитами президентської кампанії, а також лідерами більшості парламентських партій. Зростання кількості жертв війни з Росією з геометричною прогресією зменшує шанси на компроміс з режимом Путіна, навіть з імплементації вже досягнутих у Мінську домовленостей. Приклад тому – бурхливі дебати навколо багатостраждального закону про особливий порядок місцевого самоврядування в тимчасово окупованих районах Донбасу, а також трагедія біля Верховної Ради України, яка сталася 1 вересня 2015 року через сутички протестантів з правоохоронцями з приводу розгляду конституційного Закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)».
По-друге, «план-концепція Медведчука» суперечить офіційній позиції ОБСЄ, а також такому собі «мирному плану» Спеціального представника Діючого голови ОБСЄ у складі Тристоронньої контактної групи з реалізації мирного плану на Сході України Мартіна Сайдіка, про нібито наявність якого він заявив у кінці січня поточного року.
По-третє, зі статусом «автономного регіону Донбас» у складі України навряд чи погодяться лідери самопроголошених «ДНР-ЛНР», які вже відчули смак президентства.
По-четверте, і мабуть найголовніше – перспективи перемоги кандидата «Опозиційної платформи – За життя» на президентських виборах, як і проходження цієї політичної сили до Верховної Ради України в жовтні 2019 року, виглядають досить примарними. Своїм скандальним союзом з партією Вадима Рабиновича «За життя», колишній глава «Опозиційного блоку» Юрій Бойко остаточно поховав надії свого електорату на створення потужного передвиборчого альянсу з висуненням єдиного опозиційного кандидата.
Крім цього, занадто ж таки одіозними виглядають нові лідери «Опозиційної платформи – За життя». Насамперед, мова йде про Віктора Медведчука, який по праву вважається досвідченим майстром хитромудрих закулісних політичних інтриг, але не має досвіду досягнення значних успіхів в публічній політиці. У цьому контексті доречно нагадати ганебний програш на парламентських виборах 2006 року очолюваного Віктором Медведчуком «Опозиційного блоку «Не так», незважаючи на участь у ньому таких відомих особистостей як Леонід Кравчук, Олег Блохін, Степан Гавриш, Григорій Суркіс, Нестор Шуфрич та інших.
Через проблему відсутності особистої харизми Юрій Бойко теж не може похвалитися гучними перемогами на виборах. «Хочу нагадати, що за Бойка в 2014 році проголосували 35 тисяч осіб. Ось це і є його рівень. Як ми можемо підтримувати цю людину?» – емоційно коментував рішення своїх колишніх колег лідер партії «Опозиційний блок» Борис Колесніков.
Під час виступу на Валдайському форумі в жовтні 2018 року Володимир Путін заявив, що на нормалізацію відносин з Україною можна буде розраховувати лише після виборів 2019 року. Отже, для приборкання України, яку Володимир Путін продовжує вважати російською територією, що через зовнішній вплив збунтувалась, Президент РФ всіляко підтримуватиме і навіть агітуватиме за підконтрольних йому кандидатів. Якщо треба, він готовий, за аналогією з Януковичем, скільки завгодно поздоровляти з перемогою будь-кого з прихильників «РуSSкого мира». А якщо треба, на їхнє прохання «Градами», танками і «зеленими чоловічками» захищати права російськомовного населення чи віруючих Російської православної церкви в Україні.
Це означає, що очільники Кремля й до цього часу нездатні оцінити тектонічні зміни, які відбулися в свідомості українців. І скоріше Росія розвалиться на удільні князівства, аніж путінському режиму вдасться змусити капітулювати Україну.
Борис Дніпров
