Указом Президента РФ Володимира Путіна від 31 грудня 2015 року № 683 була затверджена «Стратегія національної безпеки Російської Федерації» (далі – Стратегія). Цей базовий документ стратегічного планування відмінив дію Указу Президента РФ Дмитра Медведєва від 12 травня 2009 року «Про Стратегію національної безпеки Російської Федерації до 2020 року».
Причини перегляду основ державної політики в сфері забезпечення національної безпеки РФ очевидні. Кремль не приховував, що нову редакцію Стратегії на довгострокову перспективу він приймав задля коригування національних інтересів в умовах, коли «проведення Російською Федерацією самостійної зовнішньої і внутрішньої політики (збройний напад на Грузію, анексія Криму, агресія на Донбасі, інтервенція в Сирії – примітка автора) викликає протидію з боку США та їхніх союзників».
Не дивно, що Україні після Революції Гідності у новій Стратегії була присвячена окрема 17 стаття розділу «Росія в сучасному світі». Щоб не «заблукати в трьох соснах» і не впадати в ейфорію від чергових полум’яних заяв президента країни-агресора про «єдиний народ», її текст мали б вивчити напам’ять усі українські політики, журналісти, а також ті, хто претендує зватися експертом з питань безпеки: «Позиція Заходу… негативно впливає на реалізацію російських національних інтересів. Підтримка США і Європейським Союзом антиконституційного державного перевороту на Україні призвела до глибокого розколу в українському суспільстві і виникнення збройного конфлікту (про «зелених чоловічків» і регулярні російські війська в Криму, на Донбасі ані слова – примітка автора). Зміцнення крайнє правої націоналістичної ідеології, цілеспрямоване формування в українського населення з Росії образа ворога (ніби українці мають низько вклонитися Путіну із вдячністю за анексію Криму, десятки тисяч вбитих захисників Вітчизни та мільйони біженців з Донбасу – примітка автора), неприхована ставка на силове вирішення внутрішньополітичних протиріч, глибока соціально-економічна криза, перетворюють Україну на довготривале вогнище нестабільності в Європі і безпосередньо на кордоні з Росією».
Чільне місце в Стратегії відведене спецслужбам (стаття 47), роль і місце яких за роки президентства Володимира Путіна суттєво трансформувались. Донедавна головним завданням ФСБ, СЗР, ГУ ГШ МО РФ та інших російських спецслужб було добування достовірної політичної, економічної, науково-технічної, військово-політичної інформації, на підставі яких вищим політичним керівництвом Росії приймались рішення в інтересах держави. Зараз же Кремль вимагає від них «підігнаних під клієнта» замовних відомостей, які покликані виправдовувати вже ухвалені Президентом РФ вердикти. Яскравий приклад тому – інформаційні акції впливу російських спецслужб задля підтвердження публічних заяв Володимира Путіна під час Революції Гідності про розгул антисемітизму в Україні, жорстокість «нацистів-бандерівців» в Криму, «розіп’ятого на Донбасі хлопчика», «візитку Яроша» тощо.
«Діяльність радикальних громадських об’єднань і угруповань, які використовують націоналістичну і релігійно-екстремістську ідеологію, іноземних і міжнародних неурядових організацій, фінансові і економічні структури, а також приватних осіб, спрямована на порушення єдності і територіальної цілісності Російської Федерації, дестабілізацію внутрішньополітичної і соціальної ситуації в країні, включаючи інспірування «кольорових революцій», руйнування традиційних російських духовно-моральних цінностей» визнана статтею 43 Стратегії однією з основних загроз державної і громадської безпеки Росії.
Намагаючись убезпечити авторитарний кремлівський режим від «кольорової революції», принаймні відтермінувати її, функція боротьби з політичною опозицією для російських спецслужб стала однією з пріоритетних. Вона здійснюється за координуючої ролі ФСБ РФ під приводом «виявлення, попередження і припинення розвідувальної й іншої деструктивної діяльності спеціальних служб й організацій іноземних держав, які шкодять національним інтересам, актів тероризму, проявів релігійного радикалізму, націоналізму, сепаратизму, інших форм екстремізму».
Головним підрозділом, який відповідає за організацію цієї роботи є Служба захисту конституційного ладу і боротьби з тероризмом ФСБ РФ (2-а служба), яка після чисельних «модернізацій» все більше нагадує П’яте управління КДБ СРСР, створене 1967 року Політбюро ЦК КПРС для боротьби з дисидентами. Їх схожість проявляється у наявності потужної оперативної складової: до складу 2-ї Служби ФСБ РФ, крім оперативно-розшукового, організаційно-оперативного підрозділів й управління боротьби з міжнародним тероризмом, входить також управління протидії тероризму і політичному екстремізму. Однак, на відміну від П’ятого управління, 2-ій Службі ФСБ РФ підпорядкований ще й Центр спеціального призначення (ЦСП) у складі: управління «А» («Альфа»), управління «В» («Вимпел»), управління «С» (управління спеціальних операцій), управління «К» («Кавказ»), підрозділ «СН» («Крим») та служба озброєння.
Відповідно до Закону РФ «Про протидію тероризму» на 2-у Службу ФСБ РФ покладена відповідальність за збір і підготовку матеріалів для прийняття рішення про визнання судами Російської Федерації закордонних організацій, у тому числі міжнародних, терористичними (всього 31). Серед них – «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль Ісламія»), прихильники якої з числа кримських татар жорстоко переслідуються ФСБ РФ в анексованому Росією півострові.
За останні два десятиліття керовані Кремлем законники обґрунтували теорію боротьби з «екстремізмом» (політичним, релігійним, національним), як ідеологічним підґрунтям тероризму. 2002 року в Росії був прийнятий Федеральний закон РФ «Про протидію екстремістській діяльності». Дарма, що жоден з нормативно-правових актів ООН, де вживається термін «екстремізм», не дає йому чіткого тлумачення. А у національних законодавствах США, Німеччини, Великобританії, Франції його визначення геть відсутнє. У цьому законі «екстремізм» був визначений об’єктом протидії, аналогічним тому, яким за радянських часів виступала «отруйна зброя імперіалізму – ідеологічна диверсія». Слідом з РФ, мавпуючи законодавство колишньої метрополії, «екстремістська діяльність» переслідується кримінальними кодексами деяких пострадянських держав – Білорусі, Казахстану, Молдови, Таджикистану.
Попри спротив вітчизняних фахівців режим Януковича також роздмухував жупел «екстремізму», намагаючись запровадити в Україні відповідальність за фантомну «екстремістську діяльність». Спочатку рішенням РНБО від 25 травня 2012 року «Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні», а згодом диктаторськими законами 16 січня 2014 року.
Боротьба з «екстремізмом» дозволила ФСБ РФ суттєво посилити роль стрижневої опори правлячого в Росії політичного режиму, вдосконалити вибудувану систему державного контролю за процесами, що відбуваються практично у всіх сферах людської діяльності: духовній, інтелектуальній, науковій, політичній, військовій, управлінській, творчій, а також у галузях освіти, охорони здоров’я, культури, медіа, юриспруденції тощо. Зокрема, за аналогією зі складанням списків терористичних організацій, відповідно до Закону РФ «Про протидію екстремістській діяльності» в Росії запроваджено практику визнання організацій екстремістськими (всього 60) і заборони їх діяльності на території країни.
Якщо серед українських організацій честі бути визнаним терористичною удостоївся лише «Правий сектор» (Терористичне співтовариство – структурний підрозділ «Правий сектор» на території Республіки Крим»), то перелік українських екстремістських організацій виглядає більш представницьким: «Правий сектор», «Українська національна асамблея – Українська народна самооборона» (УНА-УНСО), «Українська повстанська армія» (УПА), «Меджліс кримськотатарського народу», «Українська організація «Тризуб» імені Степана Бандери», «Українська організація «Братство» (всього 6).
Згідно з Законом РФ «Про протидію екстремістській діяльності» Міністерство юстиції Росії, починаючи з 2007 року складає і щорічно оновлює «Федеральний список екстремістських матеріалів». Він охоплює роботи на релігійні теми, образотворчого мистецтва, музичні, історичні, літературні твори, фільми, публікації, лозунги, веб-сайти, які за матеріалами ФСБ РФ визнані російськими судами екстремістськими. Станом на 30 грудня 2018 року їх перелік становить 4885 пунктів.
Чільне місце у цьому списку займають праці на українську тематику й не тільки про спротив України імперській політиці Кремля, Голодомор, лідерів ОУН-УПА та інших діячів національно-визвольного руху. Серед заборонених авторів опинилися також твори академічних істориків і навіть колишніх співробітників радянських спецслужб. Зокрема, 01 грудня 2011 року Міщанський районний суд міста Москви прийняв рішення визнати екстремістською роботу українських авторів Юрія Шаповала, Володимира Пристайка і Вадима Золотарьова «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи», 1997 року видання. І це попри те, що український державний діяч, генерал-лейтенант юстиції, Заслужений юрист України, заступник Голови СБ України Володимир Ілліч Пристайко (1941 – 2008) двадцять років прослужив в органах державної безпеки СРСР, а з 1989 по 1991 працював начальником Слідчого управління КДБ УРСР.
2012 року Держдума РФ прийняла поправки до закону «Про некомерційні організації». Відтоді в Росії було введено поняття «іноземного агента», статус якого отримали організації, котрі на території РФ займаються «політичною діяльністю», отримуючи фінансову допомогу з-за кордону. Це призвело до різкого скорочення числа організацій, які користувались грантами різноманітних іноземних фондів та неурядових структур. Станом на січень 2017 року в державному реєстрі Міністерства юстиції РФ значиться 103 організації, котрих змусили отримати статус «іноземних агентів». Серед них – Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне і благодійне товариство «Меморіал», яке займається збереженням пам’яті про політичні репресії в СРСР у ХХ столітті та правозахисною діяльністю. До його складу входить низка громадських організацій з республік колишнього СРСР, у тому числі «Всеукраїнська правозахисна організація «Меморіал» імені Василя Стуса».
Характерно, що «диктаторськими законами» 16 січня 2014 року режим Януковича також намагався увести норму про «іноземних агентів», повністю скопійовану з російського законодавства. Однак 2 лютого 2014 року, під час Революції Гідності цей закон втратив чинність.
Перелік терористичних, екстремістських, організацій та «іноземних агентів» значно спростив можливість ФСБ РФ застосовувати проти осіб, які вважаються їх керівниками, активістами чи просто рядовими членами, оперативно-розшукові, розвідувальні й контррозвідувальні заходи. Іншими словами, будь-якого російського опозиціонера чи іноземного громадянина можна запідозрити у причетності до протиправної діяльності й організувати спостереження за ним, задіявши весь комплекс агентурно-оперативних і оперативно-технічних заходів.
Так, задовго до анексії Криму і агресії на Донбасі, ФСБ РФ запровадила практику складання «чорних списків» – заборони в’їзду на територію Російської Федерації громадянам України (станом на грудень 2013 року їх кількість становила 25 000 осіб). Немає жодних сумнівів, що до підготовки матеріалів для прийняття рішення про визнання «небажаними особами» українських політиків, громадських діячів, а також відомих митців були причетні співробітники 2-ї Служби ФСБ РФ. Саме завдяки їхнім потугам у червні 2007 року, на той час Голова Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України В. Ющенку, академік НАН України Микола Жулинський був затриманий в аеропорту «Пулково» (Санкт-Петербург), куди разом з дружиною і донькою прилетів у приватних справах – відвідати могилу брата дружини, похованого в місті Пушкіно.
Своїм інтересам ФСБ РФ підпорядковує також діяльність КДБ Республіки Білорусь. 15 грудня 2015 року колишній народний депутат і екс-міністр транспорту України, член партії «Наша Україна» Євген Червоненко, в аеропорту «Мінськ» не був допущений на територію союзної з Росією держави.
«Чорні списки» заборонених організацій, «небажаних осіб», літературних творів і виробів мистецтва – це лише допоміжні елементи системи забезпечення безпеки путінського режиму в Росії. Пріоритет в роботі ФСБ РФ на українському напрямку, безсумнівно, віддається агентурно-оперативним і оперативно-технічним заходам з розробки визначених ними об’єктів протидії (організацій та їхніх лідерів), які можуть виступити організаторами діяльності на шкоду інтересам Кремля, перехоплення каналів зв’язку з їхніми однодумцями в Росії.
Надовго, якщо не назавжди, заплямували честь мундира бійці і командири підрозділів ЦСП ФСБ РФ, які брали участь у проведенні спецопераційй на окупованих територіях Донбасу.
Утім, як свідчить історія: «На штики можна спиратися, але всидіти на них неможливо». Це відоме іспанське прислів’я увійшло в українську і російську мови з французької та німецької мов, тому його часто приписують Наполеону, Толейрану, Бісмарку. Це означає, що колишні вінценосні особи, які правили колись потужними імперіями з королівських палаців Мадриду, Парижу й Берліну, давним-давно засвоїти те, що Володимиру Путіну чи його наступнику в Кремлі неминуче належить пережити. Хотілося, щоб якомога швидше.
Борис Дніпров
