Ну, дожилися — нарешті доволі дивний вислів «нові смисли» став цілком зрозумілим. Приклад хочете? А ось! Прислів’я «Робота не вовк — у ліс не втече», тепер звучить справді по-новому. А хіба ж ні, як в Україні майже не залишилося ані вовків, ані лісів, ані роботи? Тікати просто нікому й нікуди – таке ось значення тепер. Немає роботи ані для молодих, ані для досвідчених, ані для слюсарів чи водіїв, ані для перекладачів і правників. Інколи навіть вакансії (цебто вільні місця) є. але на роботу не втрапиш. Знай і вмій що хочеш, але робота не про тебе. Біда! Для тисяч людей біда!
Оце недавно, 16 січня 2020 року Державна служба статистики України оприлюднила оновлену інформацію про кількість зареєстрованих у 2019 році безробітних і про кількість вакансій (http://www.ukrstat.gov.ua/ ). І виходить, що на кінець минулого року безробітних було «всього» 338 200 осіб. І вакансій повно-повнісінько. Та чи не відрізняється реальність від намальованої офіційним пензлем картини? А як перевірити? Експериментально!
То й подумалося, що цілком можу пошукати собі роботу. Точніше, продовжити пошуки й скористатися пропозиціями на ринку праці. Тим більше, що робота мені справді треба.
Шанси для наймита, враховуючи державну політику
Отож, що я маю й можу запропонувати потенційному роботодавцю. Вища освіта, причому неабияка, а справді якісна — диплом із відзнакою Київського університету імені Тараса Шевченка, та ще й тих часів, коли хабарі були майже такою ж легендою, як пробки на дорогах. Щодо досвіду, то маю його майже чотири десятки років, із 1981 року починаючи. Шкільною вчителькою була, викладачем у вищій школі працювала, літературний редактор у видавництвах і на телебаченні, майже десять років у рекламній агенції… А що робила? Та що хочете: і викладала, і рекламні матеріали писала, і назви вигадувала, і книжки редагувала, і перекладала – від інструкцій до праски до дисертацій і книжок, і на «озвучках» із акторами трудилася, і приватні уроки давала… Самі розумієте, що шансів маю не те що немало, а вагон і возик. Мабуть, маю. Бо черга роботодавців не стоїть. Невже мої «мінуси» переважають усі «плюси»?
Для початку, скажемо про такий «мінус», як інвалідність. Ну, ось є у мене така особливість – друга група за загальним захворюванням. Що кажете?
Інклюзивність? Це ви про оте новомоднє слово, яке всі говорять, але не зовсім уявляють, що то таке? Ми ж тепер хочемо, як у Європі? Я правильно розумію? Побіжно згадаю, що словник Longman серед тлумачень англійського слова «inclusive» називає «широку різноманітність людей». Виходить, що інклюзивна політика має якнайповніше враховувати інтереси всіх громадян. У нашому випадку, усіх громадян України й інтереси інвалідів другої групи теж, навіть якщо назвати їх якось «делікатніше», щось на кшалт «людей із особливими потребами» чи ще якось.
Подейкують, що компанії навіть зобов’язані (!) брати на роботу людей із особливими потребами, тобто неповносправних, тобто інвалідів, тобто калічок — кривеньких качечок, або драконів без однієї голови, або іще щось таке. І вже тим більше не мають права панове ейчари (як по-людськи, то кадровички) вимагати у претендента фото або мати претензії до віку, якщо не йдеться про кіно.
Як найсправжнісінький інвалід із немаленьким досвідом можу сказати, що мені, м’яко кажучи, начхати, який термін вживають, описуючи мій стан. Мене цікавить навіть не пенсія, тобто не її розмір, оскільки ніякої пенсії не вистачить, щоб закрити не те що всі потреби, а принаймні хоч половину. Мене цікавить навіть не рівень медицини й охорони здоров’я, бо на тлі доблесного реформування майже всі українці, а надто інваліди, уже зрозуміли, що лікуватися доведеться або власним розумом, або власним коштом.
А цікавить мене можливість працювати й заробляти, щоб мати можливість забезпечити (бодай частково) свої потреби, у тому числі й соціальні, інтелектуальні, професійні. Але… Ну, ви зрозуміли! Слово «інклюзивність» — це побрехенька, вигадка, омана, облуда, а щоб було красиво, то fata morgana (марево, тобто).
Ніякої інклюзивності при пошуках роботи немає й близько! Та й віддалено теж не проглядається. Нікому ніякого діла ані до освіти, ані до досвіду, ані до можливостей кожного конкретного претендента на посаду.
Інклюзивно підійшли до пані Новосад, яка помилки робить, на 36 тисяч прожити не годна, досвіду не має, але міністрявка вже, освітою керує. А чого не я? У мене й освіта, і знання, і досвід, і з помилками можу домовитись… Але ж – друга група інвалідності. Все! Інклюзивно нахапали дівочок і хлопаків у Верховну Раду – іще кози з носа тягають, бігме Боже (чесне слово; Бог мені свідок; ось вам хрест; щоб я так жила). Інклюзивно рятують від злиднів ексдепутатів — улюбленця заможного жіноцтва Сірожку й файного українського парубка Мустафу. А чого б мені ті посади в Наглядових радах не запропонувати? Я точно впораюсь! Та й на посаді довго не затримаюсь — звільню для іншої калічки, бо ж за пару місяців таких заробітків грошей на все життя стане (якщо, звісно, прізвище не Новосад). Та ні, не візьмуть. Чи красти не навчена, чи правди не боюся?
Отож не тільки на міністерську посаду претендувати не можу, але й узагалі на жодну. Або взагалі ніяких відгуків на моє резюме (прости Господи, словечко), або якісь благодурнички в стилі «бажаємо успіхів».
Хто, кажете, має перейматися питаннями інклюзивності в державі? Ото і я думаю, що ніхто. Без роботи й сиджу.
А ще одна халепа — це вік. Не подумайте, що мені вже до сотні добирається. Як кажуть, принца на білому коні вже не чекаю, але до тупоту копит іще дуже навіть пильно прислухаюся. Ніяк не второпаю, чим уже й мій вік не догодив? Усі родинні справи вже вирішені, проблем із дітьми бути не може, цінувати роботу життя навчило (по-любому), відповідальність відпрацьована, досвіду достатньо…
Але ж треба до тридцяти п’яти, щоб у вільний час «тусити із колективом» (це дослівна цитата із оголошення на сайті про роботу). Правду скажем, тусити я не маю бажання. Та чи «тусня» є головним критерієм відбору? Чи все таки йдеться про ейджизм?
Ага, замислились! Підкаже Вікіпедія, якій усі довіряють: «Ейджизм (англ. ageism, від слова age – вік) — дискримінація людини на підставі її віку, поширена як у формальних, так і в неформальних сферах життя суспільства. Проявляється в готовності адекватно сприймати і співпрацювати лише з людьми, які відповідають заздалегідь установленим віковим критеріям… Ця обставина, зокрема, лежить в основі негативно-зневажливого ставлення до літніх людей, як до суб’єктів, які не відповідають даним вимогам».
Перепрошую, за довгеньку цитату, але ж куди подітися? Однак про ейджизм, тобто про вікову дискримінацію, верещать (інше слово не годиться) молоді служанки (народу), яких часом на різних ефірах просять шануватися, а не ображати інших гостей студії. Їх лозиною треба по, вибачте, кістлявій сраці вчити, бо мамка свого часу не спромоглася. А вони вже закони приймають, Леоніда Макаровича й Леоніда Даниловича зверхньо повчають… Ось би на вік цих прислужниць (тільки чиїх?) подивитися! Або на досвід і на здобутки… Та ні, вони — як дружина Цезаря…
Що я вмію і знаю
Але якщо я знаю, що Марко Вовчок – це жінка, бачу різницю між значенням слів «проблема» і «проблематика», «напруга» й «напруження», вмію користуватися синонімами, омонімами, паронімами, алюзіями й іншими засобами увиразнення тексту, впізнаю своїх авторів з другого речення, піклуюся про ритмомелодику, годна зробити текст зручним для актора й можу детально обґрунтувати кожне виправлення, то я безнадійно застаріла. Стара відьма з ковінькою (а я й справді з тростиною). То це не ейджизм? До кого маю звернутися? Це інклюзивно? Хто у нас омбудсмен з питань дискримінації за різними ознаками?
Ви ж не подумайте, що я оце тільки зраз роботу шукаю. Я вже на всіх можливих і неможливих ресурсах зареєстрована, резюме (прости Господи) розсилаю пачками, у соціальних мережах до друзів і до друзів друзів звернулася й по всіх можливих групах написала… Ну, і?
Або стара, або інвалід, або занадто розумна/дурна, або просто тиша. Або роботи немає.
І кілька слів про відсутність роботи для літературного редактора. Навіть у президентських промовах інколи проскакують відверті дурниці. Українську мову не треба укорінювати в Україні — а саме це заявляв один із попередніх президентів.
Молодь, яка щось робить у парламенті (тусується?), треба спочатку мови навчити, бо вони ж і слів багатьох не чули, куди там уже писати (та ще й закони).
Редагування потребує величезна кількість матеріалів, які потрапляють у Всесвітню мережу… Про новинні сайти я просто промовчу, згадавши тільки новину про «Сніг у Цукрі» на одному з доволі популярних ресурсів. Перекладали так.
Про відсутність роботи для перекладача російсько-української мовної пари теж не мені розказуйте. Харчування телевізора – це в інструкції. Запалення бруньок – у медичній статті. А кількість помилок у рекламі перевищує всі можливі допуски і припуски. Але для чого фахівці? Вони ж грошей хочуть! Тим більше, оця інклюзивна погань, яка слово «ейджизм» знає.
Щодо перекладів. Довелося спілкуватися з головною редакторинею/редакторесою (інакше не скажеш) одного видання. Дама ця, не змигнувши оком, повідомила, що платити перекладачам сенсу не бачить, бо має Гугл із відповідною функцією. Звісно, ані про «Руту», ані про «Прагму», ані про будь-які інші ресурси вона й гадки не мала, не кажучи вже про традиційні паперові фоліанти словників, як і не підозрювала, що робота навіть із найкращим машинним перекладом може займати не хвилини, а години — це про одну стандартну сторінку, яка, як відомо, вимірюється кількістю знаків з пробілами (дві тисячі).
Коротше кажучи, робота є. Є вона для викладачів, для перекладачів, для редакторів, для коректорів, для літературних редакторів. Але хто цінуватиме цю роботу, якщо навіть зміни в правописі запевняють, що правил уже немає? Майже немає. Та й мова — чи має мова значення? Та й навіщо робота то дідусям, то бабусям? Та ще й калікам. Перепрошую, інвалідам. Знову перепрошую, людям із особливими потребами (відьмам із ковіньками).
І одна із особливих потреб — робота. Часто це робота, із якою може впоратися тільки людина із досвідом — із професійним, із життєвим, із досвідом спілкування. Але ж ейджизм (від англійського слова, яке означає вік), але ж нібито інклюзивність на державному рівні, але ж нібито повага до всіх людей, незалежно ні від чого. А робота потрібна, іще і як! І без жодних «нібито».
Особливі потреби, або Дурень думкою багатіє
…Можливість пересуватися є, але тільки на таксі. Ліків постійно треба стільки, що в пенсію не поміщаються, і це якщо тільки про допоміжні препарати йдеться. Послуги медсестри на випадок крапельниць (державна медсестра крапельницями не балується) коштують усю пенсію з хвостиком за десять процедур. Харчування треба особливе й чомусь недешеве. Одяг. Взуття. Засоби гігієни. Далі по списку.
Можна згадати й про те, що людина, яка звикла до роботи, потребує якоїсь зайнятості, і ще багато про що на кшалт соціалізації, самоповаги й інших дурниць. Але чи варто?
Ейджизм, кажете? Інклюзивність не на часі? Особливі потреби тільки у депутатів і у міністрів?
Та я продовжую думати, що цілком можу пошукати й навіть знайти собі роботу. Чи дурень думкою багатіє?
Наталія Коваль, спеціально для Vector News
P.S. Щойно одержала відповідь на свій лист із резюме: «Вітання! Пошук кандидатів на цю вакансію призупинено, проте ваше CV взято до розгляду. У випадку переоголошення вакансії, ваше резюме буде перенаправлено роботодавцеві. Гарного дня!». Кількість помилок у двох рядках нікого не бентежить і нікому не муляє? Але роботи я так і не знайшла… Особливі, бачте, потреби…
