У насиченій програмі підготовки співробітників ПГУ КДБ СРСР (розвідки) до закордонного відрядження був спеціальний курс народознавства. Його розробникам дозволялось «заплющувати очі» на пріоритет і тотожність класових інтересів пролетарів усіх країн, які ось-ось мають об’єднатися. Предметом їхнього дослідження були національні особливості народів країн «головного противника» (США, держави-члени НАТО). Майбутні розвідники мали добре засвоїти, чому німців вважають педантичними, дисциплінованими, але дещо прямолінійними, англійців манірними і гордовитими, французів романтичними і водночас практичними, італійців життєрадісними і експресивними, американців трудолюбивими й дуже схожими на радянських людей.
Від курсантів ПГУ КДБ СРСР вимагалось максимальних знань про країну майбутнього перебування – важливі віхи історії, зміст загальнодержавних свят, значення пам’ятних дат, особливості релігійних конфесій, мовні діалекти, винятковість традицій, культури, національного побуту, звички, пісні, гумор і навіть кулінарні пристрасті.
Поза всяких сумнівів, перед віроломною анексією Криму й розв’язанням війни на Донбасі, порушуючи двосторонні з Україною і в рамках СНД міжнародні зобов’язання, керівники російських спецслужб включили Україну до переліку ворожих держав. Виділивши серед об’єктів першочергових розвідувальних інтересів її багатонаціональний народ, російські шпигуни взялися вдосконалювати свої знання про представників його титульного етносу – українців.
Не важко здогадатись, як ми виглядаємо в таємних підручниках СЗР, ФСБ, ГУ ГШ МО Російської Федерації. Путін і його найближче оточення продовжують сприймати незалежність України прикрим історичним інцидентом, а українців єдиним народом не вважають. Під цей стандарт підганяються теоретичні викладки про національно-територіальні об’єднання, випадково утворені на уламках Російської й Австро-Угорської імперій. Щоправда, зваживши на суттєві пробіли в наших керманичів у знаннях історії України та їх містечкову ментальність, Кремль крок за кроком нав’язує їм ідею споконвічного братства єдиного слов’янського народу. Невдовзі, як умову припинення війни на Донбасі й вирішення проблеми Криму Путін почне примушувати Україну погодитись прийняти «привабливий» інтеграційний проект, на кшталт Союзної держави Росії та Білорусі. Через підконтрольні «інформаційні війська» й соціальні мережі Кремлю вже вдалося сформувати у росіян репутацію українців, як агресивних і продажних мазепинців, петлюрівців, бандерівців, недоумкуватих «хохлів»-салоїдів, вдягнутих у засмальцьовані вишиванки й величезні шаровари, неодмінно з закоркованою кукурудзяним качаном пляшкою самогону в руках. Як наслідок, за даними аналітичного центру «Левада-Центр» (лютий 2020 року) 47% росіян ставляться до України негативно, при тому, що відсоток українців, які аналогічним чином сприймають росіян не перевищує 39%.
Слід визнати, що топ-чиновники «Слуг народу», обрані рік тому 73% довірливих українців, дають обґрунтовані підстави російським українофобам глузувати з себе. Як переконливі свідчення природної корумпованості українців російські ЗМІ коментують отримання Першим заступником Голови Верховної Ради України Стефанчуком компенсації за проживання в квартирі власної тещі, дозвіл на користування в умовах карантину мережею ломбардів, у чому особисто зацікавлений Голова українського парламенту Разумков тощо. Але ж «родзинкою на тортику» став скандал, що розгортається навколо «записів Гео Лероса» про торгівлю посадами брата Глави Офісу Президента України Андрія Єрмака – Дениса.
Інформація про виплату членам фракції «Слуг народу» бонусів в конвертах за «правильне голосування», розкішні квартири, маєтки й автомобілі Дубінського, незаперечні факти кнопкодавства, виключення з фракції непокірних депутатів Скороход і Полякова, викритий педофіл Іванісов, мрії Третьякової про інтим на матраці під час засідання комітету, секс-скандал Яременка і, зрештою, результати голосування за «антиколомойський закон» свідчать, якщо не про втрату монобільшості в парламенті, то принаймні її напіврозпад.
І все ж, аналітикам російських спецслужб не варто переконувати Путіна в тому, що Україна у такий спосіб підтверджує репутацію «держави, що не відбулась» (Failed state), на кшталт Судану, Південного Судану, Сомалі й Конго. Від цього їх мали б стримувати помилкові висновки й рекомендації, через які Путін виставляв себе на сміх, тричі поздоровляючи Януковича з перемогою на виборах Президента України 2004 року. Вони мають усвідомлювати також відповідальність за хибні прогнози, які призвели Росію до міжнародної ізоляції й дошкульних економічних санкцій: про мінімальні ризики від анексії Криму, одностайну підтримку російськомовним населенням України ідеї «Новоросії», неспроможність українського війська за короткий час відмобілізуватись і дати гідну відсіч окупантам на Донбасі 2014 року тощо. Дійсно, ми нічим не відрізняємось від тих же євреїв, які, на переконання творця сучасного сіонізму й одного з засновників Держави Ізраїль Володимира Жаботинського: «… мають право мати своїх негідників». Серед десятків мільйонів українців є різні люди. Ще Дмитро Донцов ділив їх на «лицарів і свинопасів».
Однак, неупереджене застосування методу історичної ретроспективи дасть можливість російським аналітикам усвідомити, що українці переживали й гірші часи – століття бездержавності, заборони розмовляти рідною мовою, мати власну церкву, розвивати свою культуру тощо.
Так, 20 серпня 1903 року Полтава готувалась урочисто відкрити пам’ятник І.П.Котляревському, спорудженому громадським коштом. Для участі в цій історичній події в місто з’їхались посланці з усієї України, майже 70 письменників і професорів, відомі діячі культури – Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Василь Стефаник, Василь Самійленко та інші. Більшість з них добиралася з Києва поїздом, який весь «гомонів українською мовою». Відомий громадський діяч, меценат, видавець, публіцист, землевласник і агроном Євген Чикаленко згадував: «Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації». Цим же потягом приїхали 13 делегатів із Галичини й Буковини, котрі належали до іншої імперії – Австро-Угорської. Показово, що позаяк вони вважались іноземцями, міська влада Полтави дозволила їм проголошувати вітальні слова українською мовою. Підданим же Російської імперії виступати на відкритті пам’ятника рідною мовою було заборонено.
За історичними мірками пройшло небагато часу, всього 117 років. Переживши в ХХ столітті трагедію Української революції (1917-1921), лихоліття Голодоморів (1921-1923, 1932-1933, 1946-1947), масові політичні репресії 30-х років, тяжкі випробування Другої світової війни (1939-1945), Україна 1991 року нарешті отримала омріяну Незалежність. Її основи вдалося відстояти під час Майданів 2004-2005 і 2013-2014 років, молоду державу зараз героїчно захищають від російських окупантів наші воїни. Серед них чимало представників різних національностей, які вважають себе патріотами України. І це давня традиція, закладена творцем українського інтегрального націоналізму політиком, філософом з російським корінням Дмитром Донцовим, теоретиком українського консерватизму поляком з шляхетного роду В’ячеславом Ліпінським, представниками різних націй і народностей, які в роки Другої світової війни воювали за незалежність України в рядах УПА. Адже, патріотами України стають не по крові, а свідомо. Як вважав уже згаданий В.Жаботинський: «Спочатку Бог створив людину, не націю, а людину, і обов’язок служити нації людина бере на себе добровільно».
Після пандемії COVID-19 світ зміниться. Ми вже стали свідками, як коронавірус всього за місяць-півтора зруйнував головні переваги Євросоюзу – перекриті міждержавні кордони, закрились аеропорти, припинене залізничне й автосполучення, немає свободи пересування людей і товарів, «пробуксовують» навіть проекти загальноєвропейських програм протидії пандемії. Як відомо, Німеччина й Нідерланди заблокували ініціативи Італії, Іспанії, Франції видати «коронаоблігації» для фінансування економічної боротьби з COVID-19. Навіть серед найпослідовніших єврооптимістів ніхто не гарантує, що після завершення карантинних заходів Євросоюзу вдасться повернути цінності, на яких він був заснований – відкритість, демократія, ліберальна економіка, пріоритет особистої свободи громадян. Світовій спільноті поки що вдається втримувати єдність у питанні збереження санкцій проти путінської Росії за анексію Криму й розв’язання війни на Донбасі. Гучним провалом російської дипломатії завершилась спроба МЗС РФ «протягнути» резолюцію Генасамблеї ООН про відміну санкцій задля об’єднання міжнародних зусиль у боротьбі з COVID-19. Водночас, треба бути реалістами – пропагандистський рейд російських військових вірусологів, епідеміологів в Італію, яких супроводжував цілий десант журналістів, хоча й був призначений для внутрішнього споживання, справив ефект на пересічних європейців.
Російські пропагандисти будуть використовувати тяжку ситуацію з коронавірусом для активізації інформаційної війни проти України. Об’єктом посягань залишаються основи її державності, невід’ємною складовою якої є державна мова. Тим, хто за вказівками лідерів партій, під впливом російської пропаганди, невігластва чи з інших причин заперечує значення мови як головної етнічної ознаки, хочу навести приклад, взятий з роботи відомого українського мовознавця, доктора філологічних наук М.П.Кочергана. Щоб показати, як у деяких мовах слова «мова» і «народ» вживаються в одному значенні, він навів рядки О.Пушкіна: «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня всяк сущий в ней язык: и гордый внук славян, и финн, и нене дикий тунгус, и друг степей калмык». Як бачимо, слово «язык» («мова») О.Пушкін ототожнює зі словом «народ».
Отже, щоб повернути Україну в колоніальне рабство Путіну потрібно викорінити українську мову. Тільки тоді йому вдасться поглинути українську націю. Форми і методи витруювання української і кримськотатарської національної самоідентичності російські спецслужби вже випробовують в анексованому українському Криму. І знову під прицілом головний символ свободи і незалежності України, основоположник сучасної української мови Тарас Шевченко.
Але відкрутити назад колесо історії неможливо. Ще жодній імперії не вдалося уникнути болючого краху. Тож замість вибудовування антиукраїнської стратегії аналітикам російських спецслужб варто було б серйозно зайнятись пошуком шляхів пом’якшення військово-політичних, соціально-економічних, культурних наслідків неминучого саморозпаду Росії. Адже пік періоду розквіту Радянської (Російської) імперії, за якою так ностальгує Путін, вже позаду.
Борис Дніпров
