Не стало генерал-майора Служби безпеки України, Голови Волинської ветеранської організації, члена Національних спілок журналістів і краєзнавців України Олександра Олександровича Булавіна.
Перестало битися серце непересічної особистості, про порядність, професійні якості й аналітичні здібності якої ходять легенди. Зокрема, наприкінці 80-х – на початку 90-х років зі словами: «Дайте мені ніч і не чіпайте добу», – він зачинявся в кабінеті і з десятків уривків повідомлень, шифротелеграм з областей, матеріалів радіоперехвату й інших матеріалів оперативно-розшукової, розвідувальної й контррозвідувальної діяльності готував лаконічний документ про обстановку в Україні чи її окремих регіонах. Часом без жодної правки Голови КДБ УРСР, а згодом Служби безпеки України, підготовлені О.О.Булавіним висновки й пропозиції направлялися на розгляд керівництву держави. Уміння бачити причини розвитку критичної ситуації в Криму, Придністров’ї, у Західних областях України чи на Донбасі вимагало від автора різнопланових знань і неабиякого досвіду, отриманого за час служби в УКДБ УРСР по Волинській області, центральному апараті КДБ УРСР.
О.О.Булавін був останнім секретарем партійного комітету Компартії України 5-го управління КДБ УРСР, яке боролося з «отруєною зброєю імперіалізму – ідеологічною диверсією». Цього факту біографії він ніколи не приховував й на відміну від деяких перевертнів свого комуністичного минулого не цурався. У нас навіть був задум зібрати матеріал для об’єктивного висвітлення громадськості України деяких суперечливих сторінок історії взаємовідносин ЦК КП України зі своїм «озброєним загоном» – КДБ УРСР. А досліджувати є що. Чого вартий, наприклад, відкритий протест учасників партійного активу КДБ УРСР проти боязливості й самодурства ставленика ЦК КП України Степана Мухи чи голосування проти його кандидатури під час виборів членів Політбюро ЦК на з’їзді Компартії України …
Опинившись у перебудовні роки у вирі складних соціально-політичних процесів, О.О.Булавін став очевидцем й учасником багатьох історичних подій. Зокрема, він запрошувався експертом по справі за звинуваченням всесильного Голови КДБ СРСР Володимира Крючкова у наклепі, виїздив у непросте відрядження в Прибалтику, немало часу провів у Криму й західному регіоні України – бунтівному українському П’ємонті.
Про це та багато чого іншого О.О.Булавін описав у автобіографічному нарисі «Маю честь», який 2013 року вийшов до 60-річчя автора. Це відверта, насичена цікавими фактами сповідь генерала Служби безпеки України, який пройшов кар’єрний шлях від оперуповноваженого районного відділення УКДБ по Волинській області до заступника начальника Інспекторського управління СБ України і начальника УСБУ в Полтавській області і котрий через політичну кон’юнктуру потрапив в опалу й у 48 років виявився непотрібним головній українській спецслужбі.
Основна відмінність автобіографічного нарису О.О.Булавіна від інших «продуктів мемуарного жанру» полягає в тому, що слово «Я» там зустрічається вкрай рідко, адже він писав спогади не про себе, а про свій рід, батьків, людей, з якими зводила його доля на тернистому життєвому шляху.
У цьому нарисі О.О.Булавін висловив своє життєве кредо: «Зв’язок поколінь ніколи не має перериватись. Пам’ять предків треба шанувати незалежно від того, яким кольором були окрашені їх переконання за життя: червоним, жовто-синім чи зеленим» (аркуш 72).
На пенсії він не сидів склавши руки, гундосячи про «недосконалість світу», а присвятив своє подальше життя журналістиці, розкриваючи сторінки біографій розвідників, чия діяльність так чи інакше була пов’язана з Україною.
Ось тільки ті, які він надіслав мені з дарчими підписами:
«Служили у розвідці» (2012) про співробітників радянської воєнної розвідки;
«Шляхами розвідницьких доль» (2013) про представників різних професій (генерали царської армії, міліціонери, банкіри, фінансисти, лікарі, освітяни, спортсмени);
«Іноземці на службі радянської розвідки (2014);
«Вихідці з України – лицарі невидимого фронту» (2014) про 123 співробітників радянської зовнішньої і воєнної розвідки – вихідців з України, відзначених найвищим нагородами України й Російської Федерації;
«Нескорені й непереможні» (2016) про українських розвідників, які загинули 1941-1945 року;
«Не підлягає забуттю» (2016) про 139 високопоставлених офіцерів Червоної армії від командира корпусу й вище, а також двічі Героїв Радянського Союзу, які полягли в боях, зникли безвісти, померли від ран і хвороб, репресовані органами НКВС та загиблих у нацистських концтаборах;
«В головному дозорі держави» (2016) про розвідників Полтавщини;
«Розвідницькими шляхами Львівщини» (2017);
«Розвідники Черкащини» (2017);
«І навіть серце як «НЗ» не берегли» (2018) про розвідників Сумщини;
«Кияни невидимого фронту» (2018);
«Розвідники Кіровоградщини. Долі, трагедії, перемоги…» (2018);
«Вітчизни честь несли достойно» (2019) про розвідників Харківщини;
«Вспомним всех поименно» (2019) про українців, уродженців України та інших, які служили в радянській розвідці у 1918-1991 роках.
«Невидимый фронт Беларуси» (2020) про розвідників радянської Білорусі.
Успіху цих видань сприяло те, що О.О.Булавін володів феноменальною пам’яттю на прізвища, імена, звання, посади керівників органів державної безпеки і командирів військових з’єднань довоєнного часу і періоду Другої світової війни.
Усі вони, як то кажуть, «вийшли з під пера» О.О.Булавіна, адже володіти комп’ютером він так і не навчився.
Очолюючи ветеранську організацію Волині, О.О.Булавін всього себе віддавав захисту їхніх інтересів. Він активно співробітничав також з Волинським обласним благодійним фондом «Останній солдат», який надавав допомогу воїнам-афганцям, військовослужбовцям Збройних Сил України, які брали участь з боях на Сході держави.
Ті хто близько знав О.О.Булавіна запам’ятають його найвиразніші риси характеру – повну відсутність зарозумілості й «посадової пихатості», повсякденну готовність прийти на допомогу, тонке почуття гумору, майстерне володіння дотепним словом, знання десятків, а можливо й сотень курйозних байок про «оперські будні». Про таких як він кажуть – «душа компанії». Його думка, а часом гостра і влучна характеристика когось із начальників, моментально ставала крилатою.
Він викликав абсолютну довіру. Попри поважний вік, колеги старшого покоління продовжували називати його Сашею, для молодших побратимів він був Сан Саничем, діючі співробітники Служби безпеки і Служби зовнішньої розвідки України, серед яких чимало вихованців Булавіна, величали його «товаришу генерале». Кожен з них вважав за можливе в будь-який час звернутись до нього за порадою, обговорити перманентно складну політичну ситуацію й життєві проблеми, почути слова підтримки. Але, фамільярності й панібратства у спілкуванні він не допускав. Хамів, які сприймали відкритість й абсолютну доступність Булавіна за простакуватість, він відразу ж ставив на місце.
Наділений природою тонким музичним слухом і милозвучним тенором, Сан Санич чудово співав, знав безліч українських народних пісень, а також творів української естрадної музики 60-80-х років. Одного разу він вразив мене виконанням декількох варіантів відомої пісні «Гуцулка Ксеня» з двох і більше куплетів.
В останні роки свого життя О.О.Булавін хворів, генеральської пенсії не вистачало на життя й ліки. Але на долю й скрутний фінансовий стан він не скаржився, повторюючи фразу, почуту від своїх перших вчителів і наставників: «Наступним після зради кроком є прояв особистої нескромності».
У спілкуванні по телефону ми обопільно висловлювали жаль, що через клятий COVID-19 обмежені в особистих контактах. «Так хочеться «станцювати», як у кращі часи. Тож шануймося і борімося», – ніби заповідав О.О.Булавін дарчим підписом до однієї з свої чергових книжок.
Світла пам’ять тобі, шановний Сан Санич. Твій номер з телефонної книжки викреслювати не буду…
Олександр Христенко,
генерал-лейтенант, ветеран СЗР України, член Національних спілок журналістів і краєзнавців України
