Спеціальні та розвідувальні служби із зрозумілих причин завжди перебували в тіні процесів відкритості. Частково це зумовлено специфікою завдань, які вони вирішують, необхідною утаємниченістю форм і методів роботи, засекреченістю сил, засобів тощо. Але в сучасному світі відбуваються об’єктивні процеси, які вимагають перегляду усталених формул та непохитних аксіом, зміни парадигми організації розвідувальної діяльності від її повної закритості до все більшої (у межах розумної доцільності) відкритості перед суспільством, запровадження нових форм співпраці з громадським сектором. Дискусійні питання щодо меж відкритості спеціальних служб вимагають відповідей. Це питання вже не вибору, а часу. І нову формулу відкритості мають запропонувати самі спецслужби.
24 січня українська зовнішня розвідка відзначила своє професійне свято. Вітаючи співробітників з цієї нагоди, слід розширити коло поздоровлень враховуючи, що Президент України своїм Указом «Про День зовнішньої розвідки України» від 22 листопада 2018 року встановив об’єднуюче професійне свято українських розвідників. У тексті акту Глави держави чітко зазначено: «…ураховуючи значний внесок співробітників розвідувальних органів України у справу забезпечення захисту національних інтересів України від зовнішніх загроз, постановляю: установити в Україні…». Це абсолютно логічно, особливо якщо розглядати професійне свято в контексті нещодавно утвореного розвідувального співтовариства України та законодавчо визначеного в його складі координаційного органу з питань розвідки.
Не занурюючись у глибини, де можна побачити, наприклад, відсутність у законодавчому полі поняття «зовнішня розвідка України», свято все ж є, і з цієї нагоди Служба зовнішньої розвідки України видала «Білу книгу» відповідно до Закону України «Про національну безпеку України».
Аналіз змісту цієї праці залишимо фахівцям. Хотілося б лише зазначити, що «Біла книга» (англ. White Papers) за своїм класичним призначенням не є презентацією органу чи аналітичним дослідженням. Цей документ видається як авторитетний звіт органу, що коротко розкриває сутність його роботи, досягнені результати, інформує громадськість про системні проблеми та представляє філософію органу з їх вирішення. У статті 10 Закону України «Про національну безпеку України» також зазначено, що «Біла книга» видається з метою систематичного (не рідше ніж раз на три роки) інформування суспільства про діяльність сектору безпеки і оборони України, забезпечення обґрунтованості рішень державних органів з питань національної безпеки і оборони, містить дані про стан виконання заходів розвитку сектору безпеки і оборони.
Не зайвим буде нагадати, що статтею 52 Закону України «Про розвідку» передбачено, що «Білу книгу» видає також координаційний орган з питань розвідки, тобто утворений Президентом України Комітет з питань розвідки. Усі перебувають в очікуванні, адже ця праця має містити (в межах законодавства) інформацію про напрями, основні результати та ефективність діяльності розвідувальних органів й усього розвідувального співтовариства України, досягнення поставлених програмними документами цілей та вирішення пріоритетних завдань.
Але хотілося б зосередитись на іншому. Зміст «Білої книги» навів на думку, що такі смислові категорії як: розумна відкритість розвідки перед суспільством, звітність перед ним про те, як захищає розвідка своїх громадян та наскільки захищеними вони можуть себе відчувати перед зовнішніми загрозами залишаються риторичними. Оприлюднене видання показує, що співвідношення понять «розвідка» та «громадянське суспільство» потребує перезавантаження.
XXI сторіччя диктує нові підходи та правила взаємодії, останні передбачають необхідність «апгрейду» ментальності й поведінки всіх суб’єктів. Ми живемо у світі, в якому небажання змінюватись, тяжіння зберегти застарілі погляди й бюрократичні підходи набуває критичного значення та призводить до гальмування розвитку будь-якої системи, а в кінцевому рахунку – до програшу й руйнування країни. Запровадженню нових форм співпраці розвідки з громадським сектором треба повчитися у західних країнах розвинутої демократії.
Найбільш показовим у цьому плані є досвід США, де спеціальні та розвідувальні служби десятиліттями глибоко інтегровані у недержавні інституції, громадські організації, структури приватного сектору. Аналіз, що проводиться за межами розвідувальних служб – ефективна форма синергії з громадянським суспільством, яка закріплена в оновленій розвідувальній стратегії США 2019 року. За деякими експертними оцінками, на сьогодні в США близько 40% контрактів розвідувального співтовариства виконують приватні розвідувальні структури на що витрачається біля 70 % бюджету національної розвідки. Більше того, окремі функції, які раніше виконувалися ЦРУ, АНБ та іншими розвідувальними службами частково, або повністю передані приватним корпораціям-партнерам. Подібна ситуація у Великій Британії, Польщі, інших країнах.
В українському вимірі органи сектору національної безпеки та оборони України й організації громадянського суспільства, нажаль, застрягли у минулому. Але зробити крок назустріч і разом вперед – питання не вибору, а часу. Слід докласти зусиль, щоб досягнути синергії при виконанні широкого спектру функцій національної безпеки: від забезпечення територіальної безпеки, оборони, охорони правопорядку до посилення стійкості держави перед новими загрозами.
І «пальма першості» в цій історії має бути за державою. Саме держава в розумінні взаємопов’язаних її безпекових інституцій, передусім розвідувальних органів, має чітко визначити місце і роль громадянського суспільства у розбудові системи національної стійкості, створити ефективні платформи для залучення громадських організацій до вирішення різних безпекових питань, розробити інструменти для підвищення ролі громадянського суспільства в забезпеченні національної безпеки. Для успішного функціонування такої моделі держава зобов’язана створити умови, забезпечити відкритість, зрозумілість та стабільність правил і процедур, сприяти налагодженню взаєморозуміння через постійну комунікацію і максимально можливу прозорість.
Громадянському суспільству через його організаційні форми (недержавні установи, громадські організації, підприємства приватного сектору тощо) доведеться також виконати «домашнє завдання» – сформувати інтереси та цінності, взяти на себе частину відповідальності за роботу системи національної безпеки та стати її безпосередніми учасниками. Звісно, при цьому доведеться деяким організаціям дистанціюватися від політичних і бізнесових інтересів, що викривляють їх державницьку місію та негативно впливають на сприйняття цілей.
Видається, Україна впритул підійшла до запровадження нових форм організації роботи в секторі національної безпеки і оборони. Поза сумнівом, прогресивні, багато в чому навіть інноваційні норми законів «Про національну безпеку України», «Про розвідку», що готувалися за участі міжнародних радників, створюють нормативно-правове підґрунтя для досягнення синергії шляхом залучення до виконання окремих розвідувальних та спеціальних завдань інших складових держави, а також суб’єктів недержавного сектору, які забезпечать більш високі перспективи та гнучкий, нетрадиційний формат роботи.
Цікавою, й такою що вартує прочитати фахівцям для осмислення нових реалій є книжка «Чому розвідка потерпає невдачі: уроки революції в Ірані та війни в Іраку» видана експертом розвідувального співтовариства США, професором Колумбійського університету Робертом Джервісом (пропоную принагідно звернути увагу на поєднання посад). Аналізуючи провали ЦРУ, він робить важливий висновок: розвідка, що базується на класичному трикутнику HUMINT-SIGINT-OSINT, вже не може повною мірою, правильно і точно оцінити виклики постмодерністського суспільства та вчасно виявити небезпеку. Для вірного прогнозування потрібен принципово інший підхід: головною зброєю спецслужб стає комплексність, вміння швидко аналізувати події із залученням наявних не лише у розвідувальних службах можливостей.
Так, ми живемо у світі з принципово іншими парадигмами, в якому зміни відбуваються не лінійно, а експоненційно. То ж якою має бути розвідка на етапі переходу до технологій четвертого-п’ятого поколінь? Очевидно, що у сучасному світі виграватиме у протистоянні той, хто здатний приймати нестандартні та асиметричні рішення, показувати гнучкість, готовий до виконання складних завдань в альянсах. Тому в експертному середовищі вже обговорюються можливості розширення розвідувального співтовариства України за рахунок залучення суб’єктів наукового співтовариства, неурядових організацій та незалежних інститутів, інформаційних, аналітичних, консалтингових агенцій, спеціалізованих «центрів знань», що працюють у певних секторах, спеціалізуються на дотичних видах та напрямах діяльності. Вони здатні забезпечити потрібну синергію, виступити додатковим джерелом інформації, утворити ситуативні майданчики для розширення оперативних спроможностей з метою вирішення актуальних проблем національної безпеки. Важливим також вбачається подання суб’єктами недержавного сектору альтернативних оцінок, висновків, прогнозів, конкуруючих гіпотез, і, що важливо, – пропонування нових сценаріїв та проєктів державних рішень.
«Джерело сили у поєднанні» – так можна охарактеризувати головний девіз розвідки ХХІ сторіччя. Звісно, з розширенням розвідувального співтовариства ускладниться завдання щодо управління ним, здійснення належної координації роботи, забезпечення злагодженого функціонування усіх його суб’єктів. Але це завдання цілком вирішуване та окрема тема, що потребуватиме іншого дослідження.
Автор: Юрій Романюк,
кандидат педагогічних наук,
ветеран Служби зовнішньої розвідки України
