Людвіг ван Бетховен і Франц Шуберт жили у Відні, ходили одними і тими ж вулицями, але були незнайомі. Протягом приблизно п’ятнадцяти років обидва композитори створили в один і той же час найвизначніші твори, які прозвучать 10 жовтня 2021 року в Національній філармонії у виконанні солістів – заслуженого артиста, флейтиста Юрія Шутка та лауреатки міжнародних конкурсів, піаністки Марії Віхляєвої.
Музикознавці досі розходяться в думці, чи зустрічалися Шуберт і Бетховен за життя? Швидше за все так, але випадково. Вірніше, не зовсім випадково, тому що Шуберт мріяв познайомитися з великим Бетховеном, але не наважувався. Підходив до його дому, бував у нотному магазині, де Бетховена часто можна було зустріти. Шуберт не знав, що той теж хотів би з ним познайомитися. Адже Бетховен із великим задоволенням грав деякі його твори зі своїм племінником…
Ці композитори зустрілися лише на похоронах Бетховена. Тоді Шуберт ніс факел на похоронній процесії. А згодом і упокоїлися поряд на Віденському міському цвинтарі.
Шуберт був молодшим сучасником Бетховена. Протягом приблизно п’ятнадцяти років обидва створювали в один і той же час у Відні найвизначніші твори у різних музичних стилях. На відміну від Бетховена, Шуберт творив не в роки революційних повстань, а в той переломний час, коли на зміну прийшла епоха суспільно-політичної реакції. Грандіозності і потужності бетховенської музики, її революційному пафосу і філософській глибині Шуберт протиставив ліричні мініатюри, замальовки демократичного побуту – домашні, інтимні, вони багато в чому нагадують записану імпровізацію або сторінку поетичного щоденника.
Народжена одночасно бетховенська і шубертівська творчість відрізняється одна від одної так, як і повинні були відрізнятися передові ідейні напрямки двох різних епох – Французької революції і періоду Віденського конгресу. Тож Бетховен завершив віковий розвиток музичного класицизму. А Шуберт був першим віденським композитором-романтиком.
Відкриє програму концерту cоната Людвіга ван Бетховена (1770 – 1827) для скрипки і фортепіано № 5, “Весняна” (флейтовий переклад – Ю. Шутка). Над нею композитор працював протягом 1800–1801 років. Присвятив її своєму покровителю, успішному промисловцю і банкіру Відня – графу Моріцу фон Фріцу, який був відомим колекціонером картин, книг та монет, а також меценатом віденських музикантів.
Відомо, що Бетховен рідко і неохоче допускав спроби дати його творам конкретні назви – “Місячна”, “Патетична” тощо. Опираючись “конкретизації” твору, він якось перед прем’єрою Шостої симфонії навіть роздав публіці програмки з поясненням, що ця музика є вираження почуттів, аніж живописом. Те саме можна сказати і про сонату, за якої (в силу радісної, пасторальної інтонації) закріпилася назва “Весняна”. Цій музиці властива яскрава образність, а не звуконаслідування і натуралістичність.
Серенаду Ре-мажор (в оригіналі для флейти, скрипки та альта) Бетховен написав близько 1801 року, хоча є попередні ескізи від 1797 року. 1803-го Франц Ксавер Кляйнхайнц створив перекладення серенади для флейти (або скрипки) та фортепіано. Бетховен перевірив і схвалив цей варіант, який надрукували. Завдяки нагороді «revue par l’Auteur», аранжування незабаром набуло широкого поширення і стало вельми прибутковим для молодого композитора. Схоже, саме це згодом почало його турбувати. Тому у листі від 20 вересня 1803 року Бетховен повідомив своїм видавцям в Лейпцигу (Hoffmeister & Kühnel): «Аранжування зроблене не мною. Тому, хоч я його і переглядав, а місцями дуже ґрунтовно підправив, ніяк не можу погодитися на те, щоби Ви мені приписали його авторство; бо Ви в цьому випадку збрехали б, а крім того, у мене для подібної роботи абсолютно не вистачило б ні часу, ні терпіння». Однак, видавець не погодився з інструкцією Бетховена і залишив його прізвище в титулі композиції.
«Інтродукція та варіації» для флейти та фортепіано Франца Шуберта (1797 – 1828) на тему пісні «Зів’ялі квіти» з вокального циклу «Прекрасна мірошниця» – один із нечисленних масштабних творів найвидатніших композиторів світу, присвячених флейті. У ньому композитор використовує флейту як сольний інструмент, що, безумовно, пов’язане з особливостями його задуму. Так поетична програма «Інтродукції та варіацій» щільно пов’язана з життєвими колізіями, які випали на долю Шуберта у період 1823–1824 років. Тоді митець переживав один з найважчих періодів свого життя.
Хоча він, як завжди, працював і видавався завзятим, у ці місяці особливо страждав від хвороби, яка підкосила його здоров’я. Душевний стан композитора був пригнічений. Багато музикознавців стверджують, що саме ця хвороба спричинила послаблення організму музиканта і подальше захворювання на тиф, який став причиною смерті Шуберта через чотири роки. Ще 1823 року, можливо, під впливом поганого самопочуття, митець написав поетичний твір “Моя молитва”, в якому стверджував, що бачить свою загибель і просить Всевишнього прийняти його душу, що важко страждає, а після того збудувати новий світ, у якому буде панувати любов.
Коли ж Шуберт відчув певне полегшення, його запросили навчати музиці молодих графинь Естергазі. Запрошення стало приємною несподіванкою для митця, який зазнавав постійних фінансових труднощів. У цей час він закохався в одну зі своїх учениць – Кароліну Естергазі. Різниця становища незабезпеченого артиста і доньки графа відразу зробила це кохання безнадійним. Але ніжне, стримане почуття перетворилося з роками у сердечну дружбу. Шуберт присвятив Кароліні деякі твори.
Не можна недооцінювати і роль товариша Шуберта – флейтиста Фердинанда Богнера, який підтримував композитора у важкий період життя. Адже вже через два місяці (у січні 1824 року) після вокального циклу «Прекрасна мірошниця» з’явилися варіації для флейти. Дітріх Фішер-Діскау вказував на неабияку роль Богнера навіть у створенні самої вокальної основи майбутньої інструментальної композиції. Музикант користувався “віденською флейтою” моделі Георга Байра, цікавою властивістю якої було розширення нижнього регістру інструмента до соль малої октави, тобто до скрипкового діапазону. Очевидно, не лише можливість скористатися рідкісною низькою ділянкою діапазону інструмента, але й цілком нове звучання першої октави, завдяки незвичній конструкції флейти, збагатили трагічний твір композитора неповторним насиченим тембром.
Соната ля мінор Шуберта відома як соната «Арпеджіоне», написана для інструменту, сконструйованого в 1823 році віденським майстром Йоганном Георгом Штауфером. Цей інструмент – арпеджіоне – представляв собою смичкову гітару, або віолу да гамба, шість струн якої налаштовувалися, як у гітари. У 1820-х роках він користувався в Європі популярністю. Його навіть стали називати «гітарою кохання». Головний редактор «Загальної музичної газети» (Allgemeine musikalische Zeitung) Фрідріх Август Канні писав про новий інструмент так: «Краса звуку, який у високих регістрах має велику схожість з гобоєм, а в басах нагадує бассетгорн, подивує знавця… Чарівність і проникливість інструменту однаково чудові».
Першим виконавцем на арпеджіоне був віртуоз Вінценц Шустер, який присвятив популяризації інструменту кращі роки життя. Він видав школу гри на ньому, зробив безліч перекладень відомих творів класиків. Саме його Шуберт бачив виконавцем нового твору. Соната була написана улітку 1824 року в Желізо, де композитор давав уроки музики дочкам графа Йоганна Карла Естергазі фон Галант.
Інструмент арпеджіоне надалі не отримав широкого поширення і, можливо, лише завдяки сонаті Шуберта уникнув повного забуття. Нині це – один з найпопулярніших творів композитора, який міцно увійшов у концертну практику. Партія арпеджіоне найчастіше виконують на віолончелі, рідше – на альті. Згодом з’явилися найрізноманітніші транскрипції і перекладення для струнних, духових і навіть ударних, наприклад, маримби. А в концерті слухачі зможуть почути її у виконанні на золотій флейті в транскрипції Юрія Шутка.
Олександра Тимощук
