Починаючи з 1992 року, Російська Федерація декілька разів відкрито застосовувала власні Збройні Сили за кордоном і проти власного народу. Їх вичерпний реєстр міститься в «Переліку держав, міст, територій і періодів ведення бойових дій за участі громадян Російської Федерації», доданому до Федерального закону РФ «Про ветеранів» від 12.01.1995 №5-Ф3.
У ньому йдеться про кривавий збройний конфлікт на території Таджикистану (1992, 1993-1997); дві виснажливі Чеченські війни (1994-1996, 1999); окупацію грузинських Південної Осетії й Республіки Абхазії (2008), а також участь у збройному конфлікті на території Сирії (з 2015 року по даний час). Цього року вказаний список доповнився вторгненням Росії на територію України (з 24 лютого 2022 року по даний час).
Показово, що за укоріненою радянською традицією, для визначення характеру зазначених вище збройних конфліктів Кремль жодного разу не використав термін «війна».
За виключенням хіба що «гражданской войны между этническими русскими и украинцами на Донбасе», про яку войовничий пропагандист Путін заявив ще в травні 2014 року. Замість короткого за формою й жахливого за змістом слова «війна» російські військові теоретики вигадують такі складні словосполучення, як «виконання завдань з охорони конституційних прав, відновлення миру, підтримки правопорядку, оборони таджицько-афганського кордону, стабілізації обстановки, охорони й оборони важливих державних об’єктів в умовах надзвичайного стану під час збройного конфлікту на території Республіки Таджикистан»; «виконання завдань в умовах збройного конфлікту в Чеченській Республіці й на прилеглих до неї територіях Російської Федерації, віднесених до зони збройного конфлікту»; «виконання завдань в ході контртерористичної операції на території Північно-Кавказького регіону»; «виконання завдань із забезпечення безпеки й захисту громадян Російської Федерації, які проживають на територіях Республіки Південна Осетія й Республіка Абхазія»; «виконання спеціальних завдань на території Сирійської Арабської Республіки».
Відразу ж після віроломного вторгнення ЗС РФ на територію України Міноборони Росії розробило проект поправок до згаданого вище закону «Про ветеранів» для законодавчого закріплення терміну «спеціальна воєнна операція на території України, Донецької Народної Республіки й Луганської Народної Республіки». Далі більше. Користуючись статусом постійного представника в Раді безпеки ООН, Росія навіть намагалась заборонити співробітникам ООН називати нове російське вторгнення в Україну «війною», вимагаючи натомість використовувати слова «конфлікт» чи «військовий наступ». У відповідь Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба 8 березня 2022 року звернувся з проханням до ООН спростувати це повідомлення: «Важко повірити, що ООН могла по суті запровадити таку ж цензуру, яку запровадив Кремль всередині Росії, заборонивши своїм співробітникам вживати слова «війна» та «вторгнення». Я закликаю ООН швидко спростувати ці повідомлення, якщо вони брехливі. Під загрозою репутація ООН».
Яка ж причина впертого небажання кремлівських небожителів вживати термін «війна» в офіційних документах? Вочевидь, у такий спосіб вони прагнуть убезпечити себе від перспективи отримання обвинувачень у порушенні загальновизнаних законів і звичаїв війни. Адже, відповідно до ІІІ Гаагської конвенції 1907 року, стану війни обов’язково має передувати попередження в формі обґрунтованого оголошення війни або ультиматум з умовами оголошення війни. Однак, розпочинаючи широкомасштабну агресію проти України, Путін процедурою оголошення війни не переймався, обмежившись мареннями про «припинення геноциду народу Донбасу» чи «денацифікацію» України.
Якби Кремль наважився оголосити війну Україні, Росії, як стороні воєнного конфлікту, довелось би дотримуватись норм Міжнародного гуманітарного права (МГП). Насамперед, МГП забороняє застосування тих видів зброї, які завдають особливо жорстокі страждання чи не дозволяють відрізняти комбатантів (військових у складі збройних сил) від цивільних осіб. МГП також зобов’язує сторони конфлікту утримуватись від нападу на цивільних осіб; піклуватись про поранених і хворих, надавати захист медичному персоналу; забезпечувати повагу людської гідності військовополонених тощо. А оскільки війни немає, то й відсутня необхідність дотримуватись на державному рівні чітких обмежень щодо засобів і методів її ведення.
Отже, боягузливо сховавшись за термін «спеціальна воєнна операція», Путін фактично переклав відповідальність за її здійснення на армійське командування й військовослужбовців. Немає жодних сумнівів, що після неминучої поразки у війні з українським народом він з легкістю зречеться своїх генералів, звинуватить їх у вчиненні жахливих бомбардувань пологового будинку в Маріуполі, невмотивованому знищенні цивільного населення Києва, Харкова, Чернігова, Охтирки, Бучі, Ворзеля, Гостомеля та інших мирних міст і сіл України. Так само, як він змусив керівництво Міністерства оборони РФ взяти на себе вину за використання в бойових діях на території України 18-річних необстріляних салажат-строковиків, які відразу ж потрапили в український полон.
Борис Дніпров
