Воно було споконвіку в Бога.
Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталося, що сталося.
У Ньому було життя, і життя було світлом людям.
І світло в темряві світить, і темрява не огорнула його.
Євангеліє від Іоана, 1:1-5
Отож, кілька слів про мову. Точніше, про важливість безпомилкового називання всіх і будь-яких явищ. Звісно, про все сказати неможливо. Але бодай про деякі нібито «усталені переконання», які насправді є штучно насадженими облудою, брехнею, обманом, олжею, неправдою, сказати треба. І сказати саме тепер.
1. Днями ЗМІ провідомили про відмову якогось підрозділу прийняти присягу на вірність Вітчизні саме через слово Вітчизна, яке комусь здалося русизмом.
Правда в тому, що переважна більшість слів, які немотивовано й навіть злочинно називають рузизмами в українській мові, такими не є. Натомість так звана «російська мова» користується величезною кількістю українізмів, які нахабно вкрадені. Чи варто говорити про запозичення? Може, і варто було б. Якби ж тільки ці запозичення так називалися чесно. Уже довелося чути на виправдання оббріханого слова Вітчизна, що воно походить від «вітчим». Насправді це слово походить від давнього слов’янського слова «отець», яке вкрадене мишебраттями не одне століття тому. Тож жодних русизмів тут немає й бути не може.
Проілюструю й спростую дурниці про «русизми». Золота російська берізка — це три споконвічно українські слова. Сподіваюсь, що слово «Русь» коментарів не потребує. А слова «золото» і «береза» мають виразну ознаку українського походження — повноголосся ОРО, ОЛО, які властиві саме українській мові. Мишебраття традиційно вкрали те, що їм здалося привабливим і що дозволяло, як вони вважали, довести свою першість і своє прадавнє слов’янське походження, хоча слов’янського там тільки крихітна дещиця, якщо, звісно, вона ще залишилася.
А скільки таких вкрадених слів? Та й не тільки слів.
Дивує позиція (точніше, повна відсутність бодай якоїсь позиції) Інституту мовознавства ім. О. Потебні, який не спромігся спростовувати нахабну брехню й злочинне злодійство — жодного широко відомого спростування міфології про русизми…
Я вважаю, що саме угодовська позиція академічного інституту дозволила вирости брехні, яка не просто принижує, але знищує українську мову впродовж тривалого часу. Мишебраття спокійно і впевнено розповсюджують і множать свої пропагандистські вигадки, а українці навіть не опираються. Як пани скажуть? Чи як? Звісно, якісь русизми є — так само є й полонізми, і германізми, й інші –ізми. Але чи не занадто пильна увага до русизмів, яка дозволяє перекреслити мало не половину українського словника? Натомість де бодай щось про українізми в мишебратській? Розумію — мабуть, миші з’їли…
Де історики? Де мовознавці? Чому Україна віддає і свої берези, і свої береги, і свої дзвони? І навіть Вітчизну? Давайте всі разом припинимо називати якимись невідомими «русизмами» споконвічно українські слова, які підступно й злочинно вкрадені. І слів таких безліч! Можливо, керівництво Інституту мовознавства ім. О.Потебні теж долучиться до цієї справи й захищатиме українську мову, а не шукатиме шляхи зближення з мовою німецькою чи якоюсь іще. Ось тут згадується Т. Шевченко, і навіть питання не з’являються…
2. Дедалі частіше можна почути, що українська мова поступилася суржику через вплив мови «мишебратської» і що розмовляти суржиком непристойно, відтак через нібито суржик вчити українську неприйнятно, а друга державно-мишебратська практично необхідна.
Правда в тому, що через ганебну позицію Інституту мовознавства й інших державних органів і чиновників, через угодовську позицію практично всіх ЗМІ й багатьох філологів-практиків у суспільстві вкоренилося зневажливе й брехливе іменування суржиком діалектів і місцевих говірок.
Вкотре нагадую, що будь-яка літературна мова завжди створюється штучно. Винятків немає. Літературна мова створюється кожною державою для обслуговування державних потреб, у тому числі діловодства, юриспруденції, науки, освіти etc. Справжня жива мова в кожній і в будь-якій державі існує тільки як діалекти, місцеві говори й говірки. Кожна місцева говірка формується історично під впливом величезної кількості факторів.
В Україні можна говорити про прикордонні суржики українсько-російський, українсько-польський, українсько-угорський і навіть «загальнонаціональний» українсько-англійський, який останнім часом набув величезного розповсюдження й підтримується не тільки ЗМІ, але й державою.
Фейк замість брехні, неправди, облуди; дорожня карта замість плану дій; меседжі замість повідомлень, думок, поглядів… І ніхто не висловлює жодного сумніву. Чому? Наближаємося до… До чого?
А де позиція НАНУ? Це постійна робота Інституту мовознавства? Де мовні стандарти? Де уповноважений? Де науковці? Чому не чути діалектологів і/чи істориків мови? Нагадаю шановному товариству, що досвідчений вчений-діалектолог на слух може сказати, звідки родом людина й де її корені, із точністю до десяти кілометрів. Але ж диванні експерти аж на піну сходять у своїх суржикоманіях і суржикоборствах. І опору немає. І держава мовчить. Щоправда, запроваджуються «послиці» й «історикині» із «фізикинями», але ж то мову не псує. Правда?
Виходить, що українська мова в її живих формах паплюжиться свідомо й цілеспрямовано? І яка ж мета таких дій? Щиро сподіваюся, що це не зловмисність, а просто чийсь недогляд і угодовство, започатковане ще з часів тієї країни, якої вже три десятиліття немає на картах світу.
3. Про вживання слів «росія/Росія», російський, росіяни й про дозвіл писати назву країни-вбивці з маленької літери.
Правда в тому, що слова «росія, російський, руський» і похідні не мають нічого спільного з країною вбивць і з їхньою ідентичністю, у тому числі й мовною. Ці слова цинічно вкрадені. Вкрадені свідомо. Вкрадені давно.
«Росія» — це погано прочитане грецьке слово «Руссія» (грец. Ρωσία), яким у середньовічній Візантії позначали Русь із центром у Києві.
Московія до Русі недотична ніяким боком. Більше того, навіть рік заснування цього міста названий у підручниках неправильно, бо це просто побіжна згадка якогось листа князя Юрія Долгорукого до брата (?) із проханням приїхати: «У 1147 р. Юрій Долгорукий писав чернігово-сіверському князю Святославу Ольговичу: «Прииде ко мне, брате, в Москов!» Це було першою згадкою в Іпатіївському літописі Москви» (за Г.Черкаською). І лише через тривалий час місто згадувалося в переписі населення. За твердженням історика Я. Дашкевича, «Москва як поселення була заснована 1272-го. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237—1238 pp.) і другому (1254—1259 pp.) поселення Москва не згадується».
Щодо «братського» народу. Зотота Орда? Ну, та да… Звісно, насправді тут все зовсім не так, як хотілося б брехливим сусідам. «Після смерті батька Юрій Долгорукий отримав у спадок Ростово-Суздальське князівство і започаткував князювання Рюриковичів на землях Моксель. У ІX—XІІ ст. край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області населяли племена меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі, які називали народом «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, який прозвав себе «великоросами» — пише історик Ганна Черкаська.
Виникає питання, то про яких слов’ян ідеться? Мокша? Мордва? Народ моксель загалом? Де спільне коріння? Де слов’янські витоки? І що таке «русизми» на цьому тлі? У нас надміру лексем із мордовської мови?
Ота мова, яка сьогодні іменується «вєлікім рузькім язиком», має у своєму складі трохи слов’янських слів, привезених злодюжкою й брехуном Долгоруким, за часів якого «вперше виявилося суперництво двох народів, між Києвом та Суздальщиною почалася боротьба, яка набрала гострих форм…»; має трохи слів із церковнослов’янської мови, якою ведуться богослужіння; має також тюркську лексику й лексику фіноугорську.
Уже за часів Петра Першого і його наступників зовсім різні за своїм походженням і за своєю світоглядною суттю мови, які були оголошені мало не однією, одночасно запозичили багато слів із мов європейських — німецької, французької, італійської, англійської… І українська, яку вже почали упосліджувати, і великоруська, хоча ні величі, ані Русі там і близько не було.
А тепер згадаймо, скільки разів спадкоємці мордви й народу моксель намагалися заборонити українську мову, оголосити її суржиком, спотворити, стерти з пам’яті людства? Чи не тому, що мова не має значення?
Поміркуймо, якщо мова не має значення, то чому таке прагнення знищити українську? Білоруську майже знищили… Про наслідки розповідати не буду, бо всі бачать це все прямо зараз у режимі реального часу. Невже хтось бажає нам такої ж долі?
Ходімо далі. Брехлива злодюжка Московія (так вона в ті часи звалася) вирішує прихватизувати нашу назву (а Русь на тій порі була у величезній пошані); нашу мову, нехай і не всю, бо ж (якщо назагал) мокші до науки не вельми беручкі, то однак усе б і не вивчили; нашу історію – славетну історію Великих Князів і великої держави (ось тільки ж народу моксель там не було).
Спромоглися. Створили на основі української суржик — жахливу мішанку з давньої слов’янської, церковнослов’янської, практично рідних тюркських слів і чогось фіноугорського. Плюс поживилися принагідно ще там-сям якимись конструкціями. А потім оголосили суржиком мову материнську — українську. Нє, ну, а шо? Треба ж дірки латати! Крадене сховати треба? То й мову справжньої Русі ховали, забороняючи її повсюдно і всіляко й позбавляючи права на розвиток.
Ось оце вам коротенько про суржик. Моксельсько-московитська – суржик і є. Як там треба сказати по-європейськи? Dixi!
Підсумовуючи, хочу вкотре привернути увагу всього українства, що українська мова потребує захисту так само, як потребують захисту українські міста і села, українська культура, українська економіка – усе українське. Народ моксель вирішив знищити Україну, звідки почалася земля Руська, звідки почалося наше Православіє, звідки почалася справжня мова у всьому її розмаїтті й багатстві. То хтось справді думає, що росія з маленької літери стане достатній покаранням?
Знову дозволю собі цитату. Тепер цитую українського сучасного історика із світовим ім’ям Сергія Шумила: «Кацап у перекладі з тюрської означає м’ясник. Турецькою це пишеться як Kasap. ПрИйшлі потвори з РФ в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Димерці та інших населених пунктах Київщини та Чернігівщини вчергове довели відповідність цієї назви своїй суті… Саме так – м’ясники і нелюди! Наші предки знали, яке істинне ім’я і обличчя цих прийшлих зайд із півночі… У Туреччині на м’ясних павільйонах всюди висять вивіски з написом Kasap. Саме такою назвою відтепер має називатись на мапах світу РФ! І так, тільки такою назвою росіян завжди називали на Чернігівщині на поліському прикордонні з Білоруссю мої дід і бабуся, прадід і прабабуся. …Тепер вся Україна має спогади про російських “асвабадітєлєй” як про кривавих м’ясників… Турецькою — kanlı kasap. Ця назва остаточно й безповоротно утвердилася в українському лексиконі і пам’яті… Не забудемо, не пробачимо! P.S. Пропоную замість назви Росія щодо сучасної РФ використовувати назву Країна Kasap. Або Кацапстан (країна м’ясників). Це те, що відтепер відповідає їхній суті».
Я повністю згодна із Сергієм Шумилом. Як гуманний варіант можна повернутися до назви Московія. Але залишати країні кривавих убивць назву, похідну від старовинного і святого слова Русь, категорично не можна. І це питання треба ставити перед очільниками нашої країни й перед світовою спільнотою.
Країна, яка кілька століть тому нахабно вкрала слово «Росія», навіть правильно не прочитавши його, зганьбила цю назву, а відтак не має права її носити.
Кацапія. Московія — здається, є з чого вибрати. А Русь чіпати не треба, бодай би й у спотвореному варіанті «Росія».
Московія зганьбилася остаточно. Тут і Кацапія чи Моксель за щастя.
Пропоную звернутися до Президента України й до Верховної Ради, аби в наших, українських документах країна-вбивця була навічно позбавлена права носити будь-яку назву, похідну від слова Русь; і щоб народ, який прийшов сюди як злодій, вбивця, ґвалтівник, зарізяка, ніколи не називався в наших документах, книжках, фільмах і будь-де ще, у будь-якій писемній пам’ятці, словами руський, росіянин чи якось схоже. Кацап, Кацапія і кацапи, московит, Московія і московити, моксель і мокселі — як завгодно. Це не образа й не брехня. Це просто відновлення історичної правди.
Слово завжди було Бог. Слово завжди визначало життя. Слово завжди має значення.
Нехай кацапи, криваві м’ясники і вбивці, живуть у своїй Кацапії. Чи в Московії. Чи в Мокселі. Ми не маємо права залишити їм Русь, Русію чи навіть Росію — вони розчавлені танками, розбиті ракетами, зґвалтовані й утоплені в сьозах і в крові…
Про міжнародне право й про можливу схвильованість і можливу занепокоєність і стурбованість наших найліпших друзів і найнадійніших партнерів.
Знову використаю цитату й цього разу процитую Володимира Теліженка: «А можна якось внести пропозицію? Офіційно. Я не жартую. Чому в українській мові країна, яка сама себе називає Росія, а жителі — русскіє, не може українською називатися офіційно закріпленою діалектичною нормою Кацапія (Кацапстан) і народ — кацапи? Скажімо, російською країна називається “Грузія”, а рідною мовою жителів — Сакартвело; Греція — Еллада… І таких прикладів як у російській, так і у багатьох інших мовах — море… Вони — не Русь! Вони вкрали наше ім’я і відтак — історію. Ця війна не могла не відбутися. Це війна за спадщину. Нашу — по праву. Їхню — через грабіжництво. Вільна Україна і українськість як явище — їхній одвічний ворог. Вони готові віддати нам лише право на етнічний заповідник з обмеженими правами на “гопак, шаровари й вуса”. Без України, яка є справжньою Руссю, вони — чудь, мордва, мудь, а всі разом — кацапи, kasap».
Отож, пропозиція не суперечить міжнародній практиці — ми можемо називати у своїх документах будь-яку країну так, як вважаємо за потрібне. Але навіть маленька літера в слові росія — це забагато для мокселів чи кацапів.
Верховна Радо, народні обранці, тепер слово за вами.
Наталія Коваль, спеціально для Vector News
