Стратегічною метою владіміра путіна завжди було загарбання України, призначення в Києві слухняного гауляйтера для перетворення нашої держави на васальне утворення. Він прагне позбавити український народ суверенного права обирати власний шлях цивілізаційного розвитку й захищати свій вибір зі зброєю в руках.
Цього разу для виправдання повномасштабної військової агресії проти України путін вирішив оновити застарілі декорації. Замість анахронічних пропагандистських штампів, на кшталт «захисту російськомовного населення Криму й Донбасу» чи «боротьби з антинародною фашистською хунтою», кремлівські політтехнологи запропонували йому скористатися не так часто вживаним терміном «денацифікація».
Судячи з усього, придворним борзописцям вдалося догодити своєму шефові, який давно марить маніакальною ідеєю боротьби з «українським нацизмом», вперто не помічаючи, що нацистів, чи навіть праворадикалів у незалежній Україні при владі ніколи не було. Путін із задоволенням підхопив уведений в обіг термін, вкотре продемонструвавши уміння маніпулювати історичними фактами для виправдання політичних рішень. Як 2010 року, коли він безсоромно заявляв, що росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні без України. У своєму заідеологізованому телевізійному зверненні від 24 лютого 2022 року путін проголосив проведення «денацифікації» одним з головних завдань «спеціальної військової операції».
Звідки ж зародилася в нього печерна українофобія, яка з роками трансформувалась у хворобливе бажання «денацифікувати» Україну? Який сенс він вкладає в це поняття? Переконаний, пошук точних відповідей на ці питання стане предметом спеціального дослідження тоді, коли військовий злочинець владімір путін опиниться на лаві підсудних. А поки можемо запропонувати тільки гіпотетичні варіанти.
Отже, викривлена уява про українців, як патологічних зрадників (мазепинців, петлюрівців, бандерівців), швидше за все, сформувалась у путіна змалечку. Можливо його незагартовану юнацьку свідомість вразив образ гетьмана Івана Мазепи, змальований Пушкіним у поемі «Полтава». А може в «ленінградську підворітну», де виховувався майбутній президент росії, звідкись дмухнув «шовіністичний вітерець». Адже українофобією страждали не тільки малоосвічені маси ленінградського пролетаріату, а й окремі представники духовної сфери. Чого вартий, наприклад, вірш лауреата Нобелівської премії в галузі літератури Йосипа Бродського «На независимость Украины».
Не можна також виключати, що на світосприйняття владіміра путіна вплинула розповідь його батька Володимира Спиридоновича, який починав війну бійцем диверсійно-розвідувального загону НКВС.
Швидше за все, дитячі україноненависницькі фобії путіна утвердились під час служби в УКДБ СРСР по Ленінградській області, адже в чекістському середовищі «боротьба органів державної безпеки СРСР з українським буржуазним націоналізмом» вважалась однією з героїчних сторінок їх історії. Особливо надмірно грішили її міфологізацією працівники, які знали про ОУН-УПА з архівних слідчих справ, оперативних документів і детективних оповідань.
На сьомому десятку років життя путін вирішив, що в царині історії він нарешті досяг рівня, щоб виступити зі статтею «Про історичну єдність росіян та українців». Її було розміщено на офіційному сайті президента РФ 21 липня 2021 року. «Великий вчений» путін виступив, як прихильник теорії «триєдиного російського народу», який утворює спільне культурне й духовне багатство історичної Русі. Сучасна ж Україна, на переконання автора, «цілком і повністю дітище радянської епохи», створене за рахунок того, що він називає «історичною Росією». Наприкінці грудня 2021 року, під час щорічної прес-конференції путін знову повторить цю тезу, конкретизувавши, що «Україну створив Володимир Ілліч Ленін».
Тоді, критикуючи допущені путіним у статті «шкільні» фактичні й методологічні помилки, мало хто з фахових істориків, звернув увагу, що стаття верховного головнокомандувача збройних сил РФ була включена в перелік обов’язкових тем для занять з військовослужбовцями по військово-політичній підготовці.
Що ж стосується милозвучного вуху путіна терміну «денацифікація» справа видається більш прозорою. Жодна з його офіційних біографій не обходиться без згадки про службу в ПГУ (зовнішній розвідці) КДБ СРСР. Вже самого факту причетності путіна до елітного підрозділу «озброєного загону КПРС» російській пропаганді з лихвою вистачило для створення з нього образу радянського Джеймса Бонда. Дарма, що путін протягом 1985-1990 років працював не в «країні головного противника», якими вважались США й інші держави НАТО, а в братній НДР з лояльним контррозвідувальним режимом. Байдуже, що, як один з рядових працівників легальної резидентури, він використовував для роботи скромне прикриття співробітника Будинку радянсько-німецької дружби навіть не столичного Берліну, а Дрездену – адміністративного центру Саксонії.
Тим не менш, робота за кордоном відіграла значну роль у подальшому житті путіна. Окрім німецької мови, яку йому довелось осилити перед закордонним відрядженням, у путіна залишились знання, отримані під час проходження курсу країнознавчої підготовки. Майбутній президент РФ обов’язково мав би засвоїти матеріали Потсдамської конференції глав держав-переможців у Другій світовій війні (серпень 1945), які лягли в основу майбутньої окупаційної політики щодо Німеччини. У них йшлося про дотримання принципів «4 Д» – денацифікація, демілітаризація, демократизація, децентралізація. Вочевидь, працюючи в Дрездені, путін стикався з досвідом роботи органів державної безпеки СРСР з їх реалізації. Ось чому знайомі терміни «денацифікація» й «демілітаризація» він використав як лекала, назвавши серед головних завдань «спеціальної військової операції» в Україні.
Владімір путін розраховував протягом тижня переможно завершити «військову спецоперацію», встановити в Україні окупаційний режим й розпочати реалізацію політико-поліцейських заходів з «денацифікації», аналогічних тим, які було вжито протягом 1945-1948 років після капітуляції Німеччині. До сьогоднішнього дня путін так і не розкрив свого бачення «денацифікації» України, доручивши зробити це в загальних рисах прес-секретарю дмитру пєскову: «В ідеалі мають звільнити Україну, зачистити її від нацистів, пронацистськи настроєних людей та ідеологій».
Утім, використовуючи матеріали Потсдамської конференції, методом історичної аналогії можна окреслити контури кремлівського плану «денацифікації» України. Вочевидь він передбачає:
– утворення підпорядкованого Кремлю органу окупаційної влади, наділеного правом контролювати й відміняти рішення органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування України;
– розпуск і заборона діяльності «нацистських», «націоналістичних партій і громадських об’єднань», їхніх регіональних філій і закладів (таємний перелік, вочевидь, уже складено російськими спеціальними службами);
– попередження організаційної діяльності, агітації й пропаганди заборонених партій і громадських об’єднань;
– переслідування осіб, підозрюваних «у вчиненні воєнних злочинів проти людства й людяності», а також активних учасників заборонених партій і громадських об’єднань;
– усунення активістів заборонених партій і громадських об’єднань від роботи в органах державної влади й управління, органах місцевого самоврядування України;
– коригування «нацистського законодавства», аж до відміни положень Конституції України,
– усунення «нацистських доктрин» з системи народної освіти;
– оголошення злочинними організаціями спеціальних служб, правоохоронних органів та інший воєнізованих організацій України, переслідування їх керівного складу тощо.
Але план путінський план бліцкригу зазнав краху. Українська армія зустріла російських агресорів вогнем, а сотні тисяч пересічних українців з мисливською зброєю й «коктейлями Молотова» стали на захист своєї держави в лавах ЗСУ й підрозділах територіальної оборони. Мабуть вперше за 30 років Незалежності українці Сходу й Заходу об’єдналися в однострої проти зовнішнього ворога. Розв’язана путіним війна стала для України народною.
Прорахувавшись з настроями українців, Кремль був змушений, не відмовляючись від стратегічної мети поневолення України, коригувати тактичні завдання «спеціальної військової операції», шукати виправдання нелюдській жорстокості окупантів щодо цивільних людей. Так, ще місяць тому російське керівництво намагалося створити враження, що в рамках «денацифікації» розраховує на вибіркове застосування репресивних заходів. Високопоставлені чиновники міноборони РФ постійно брехали про наміри переслідувати виключно «українських нацистів» і запевняли в лояльному ставленні до мирного населення. Навіть путін особисто закликав військовослужбовців ЗСУ не виконувати злочинних наказів «антинародної хунти» й в обмін на життя скласти зброю.
Коли ж ілюзії про швидку окупацію України остаточно розвіялись, Кремль визнав, що провести вибіркову «денацифікацію» населення неможливо. Тому в російський інформаційний простір було вкинуто ідею проведення «повної й всеохоплюючої деукраїнізації» України. Так кремлівські політтехнологи запропонували виправдати знищення міст і сіл України, масові невмотивовані вбивства мирного населення. Ще одна мета зміни лозунгів – спробувати підняти бойовий дух особового складу російських військових частин, рівень боєздатності яких «постраждав» від участі бійців і командирів у вчиненні таких тяжких злочинів, як мародерство, ґвалтування, пограбування тощо.
4 квітня 2022 року на сайті «РИА Новости», яке вважається ледь на головним прокремлівським інформаційним агентством, з’явилась стаття відомого російського політтехнолога Тимофія Сергійцева «Що Росія повинна зробити з Україною». У ній, наближений до Кремля автор, висловив своє бачення, яким чином потрібно проводити «денацифікацію» України з урахуванням досвіду першого етапу російсько-української війни.
По-перше. На його думку, слід відмовитись від вибіркового принципу застосування репресій проти населення окупованих українських територій: «Має бути проведена тотальна люстрація. Ліквідовані та заборонені будь-які організації, що пов’язали себе з практикою нацизму. Однак, крім верхівки, винна і значна частина народної маси, яка є пасивними нацистами, посібниками нацизму. Вони підтримували нацистську владу та потурали їй. Справедливе покарання цієї частини населення можливе лише як несення неминучого тягаря справедливої війни проти нацистської системи, що ведеться по можливості дбайливо та обачно щодо цивільних осіб. Подальша денацифікація цієї маси населення полягає у перевихованні, яке досягається ідеологічними репресіями (придушенням) нацистських установок та жорсткою цензурою: не лише у політичній сфері, але обов’язково також у сфері культури та освіти».
По-друге. Наслідуючи німецьких нацистів, які прагнули «остаточно вирішити єврейське питання», Т.Сергійцев переконує, що Україна має зникнути з політичної й географічної карти світу разом із назвою держави: «Денацифікація неминуче буде також деукраїнізацією — відмовою від розпочатого ще радянською владою масштабного штучного роздмухування етнічного компонента самоідентифікації населення територій історичних Малоросії та Новоросії».
По-третє. Автор вважає, що одним з результатів «денацифікації» має стати відмова України від інтеграції з Європою: «Дебандеризації буде самої по собі недостатньо для денацифікації — бандерівський елемент є лише виконавцем і ширмою, маскуванням для європейського проекту нацистської України, тому денацифікація України — це її неминуча деєвропеїзація».
По-четверте. Т.Сергійцев прямо закликав відмовитись від дотримання міжнародного права про закони й звичаї війни, запропонувавши «максимально знищувати на полі бою» військовослужбовців ЗСУ, батальйонів національної гвардії й територіальної оборони.
По-п’яте. На думку автора, після війни слід створити органи денацифікації терміном на 25 років, ліквідувати ЗСУ, люструвати минулу владу, сформувати нові проросійські органи влади та міліції, «інсталювати» в Україні російський інформаційний простір, вилучити підручники історії, а також «включити комплекс антифашистських та денацифікаційних норм до конституції».
Щоб ні в кого не виникали сумнівів щодо неузгодженості з Кремлем появи цієї статті, наступного дня на підтримку висловлених Т.Сергійцевим пропозицій виступив колишній президент росії дмитро медведєв. Цього разу політик на прізвисько «дімон», відомий своїми хамськими випадами на адресу України, вирішив взагалі позбавити українців національної ідентичності: «Глибинне українство, підживлюване антиросійською отрутою і всепоглинаючою брехнею з приводу своєї ідентичності, – це і є один великий фейк. Цього явища ніколи не було в історії. І зараз не існує».
22 лютого 2022 року, за дві доби до вторгнення рашистської орди Україна втратила Івана Михайловича Дзюбу – Героя України, українського літературознавця, літературного критика, громадського діяча, другого міністра культури незалежної України, академіка Національної академії наук. Але, попри перераховані й неназвані заслуги перед Батьківщиною, він навіки закарбував своє ім’я в історії України, як дисидент-«шестидесятник» радянських часів, автор дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація»? Ця публіцистична праця, роботу над якою автор завершив 1965 року, відіграла знаменну роль для розвитку національного руху в Україні 1960-1970-х років. В СРСР «Інтернаціоналізм чи русифікація»? вважався антирадянським твором, а його зберігання чи поширення – кримінальним злочином. За нього І.М.Дзюбу виключили зі Спілки письменників УРСР, а 1972 року хворого на туберкульоз ув’язнили на 18 місяців.
Попри це, робота І.М.Дзюби поширювалась «самвидавом», її неодноразово видавали за межами СРСР англійською, італійською, китайською, російською, українською, французькою мовами. В Україні цей твір вперше оприлюднили тільки 1990 року в часописі «Вітчизна», а окремою книгою видали наступного 1991 року.
У передньому слові до видання «Інтернаціоналізм чи русифікація»? 2010 року І.М.Дзюба пророче писав: «… на деукраїнізацію працюють неабиякі – і краще ніж ми, організовані, спонсоровані, профінансовані сили – до того ж уміло і всіляко підтримувані ззовні. Адже імперії критично потрібна Україна, і вона «за ценой не постоит».
… хочеться ще раз нагадати: майбутнє України – як України: зі своїм минулим і своїм майбутнім, – а не як уламку «русского мира», – знову опиняється під загрозою.
Тож хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ».
Борис Дніпров
