Збиралася поговорити про російськомовних українців. Навіть почала писати. Але 21 квітня 2022 року на очі трапилося висловлювання Секретаря РНБО О.Данілова. В інтерв’ю радіо NV прозвучало: «Після війни повна дерусифікація бізнесу, дерусифікація політики, дерусифікація багатьох сфер нашого життя. Нічого російського у нашій країні не залишиться. Кому не подобається — можна виїхати в росію. Ми вже пройшли точку неповерненя. Крапка».
Природа й походження російськомовних українців
Російськомовних українців в Україні зроду-віку не було й немає. Така дивовижа науці невідома. Натомість в Україні мешкає величезна кількість зросійщеного люду, причому зросійщеного свідомо, наполегливо й послідовно.
Зазирнемо в історію. Зросійщення активно почалося з початку XVIII століття, хоча перші заборони української мови відомі набагато раніше. Якраз тоді, коли Московське царство вирішило стати імперією. Ми ж розуміємо, що рішення належало не території, а якійсь людині. Кому? Йдеться про царя Петра Першого, який, поїздивши Європою, вирішив провести реформи (1708–1721 роки), щоб «прорубати вікно в Європу» й перетворити вчорашнього підданця Золотої Орди не просто на європейську державу, але на імперію. Окрім зовнішніх атрибутів, у тому числі армії й флоту, були нагально необхідні імперська історія, імперська мова, імперська церква.
Історія була вкрадена у Київської Русі й переписана.
Церква була вкрадена у Київської Русі й перейменована в Московську.
Мова була створена із угрофінських мов місцевих племен, значної кількості тюркських мовних здобутків, із вихоплених у Святому Письмі церковнослов’янізмів, а також із давньоруських запозичень, про що московитські вчених із зрозумілих причин мовчать, але чого мовчать наші – достеменно невідомо. Отож, замість мови, від самого початку маємо суржик, тобто мовну мішанку. Але імперія потребувала справжньої мови! Тож штучно була створена російська, і докладалося немало зусиль, щоб зробити її максимально розповсюдженою.
А тут (це ж треба, як усе склалося!) згадалася так звана Переяславська рада — загальна військова рада, яку гетьман Богдан Хмельницький скликав у Переяславі 8 (18) січня 1654 року й на якій Московщина нібито об’єдналася із Гетьманатом. Нібито…
Важливо розуміти й пам’ятати, що точні результати Ради були згодом загублені, втрачені (чи вкрадені?) і невідомо скільки разів переписані істориками. Оригінальні документи безслідно зникли — збереглися лише «копії» чи «переклади», що дає право вважати «переяславські домовленості» фікцією, тобто вигадкою, традиційною для московії брехнею. Навіть російський, цебто московитський архіваріус, якийсь Петро Шафранов, доводить, що навіть «копії» сфальсифіковані царськими переписувачами…». Але зараз в історію я не заглиблюватимуся. Тільки зверну увагу, що достеменно невідомо, що саме підписувалося в Переяславі.
…Але Петро, якому кортіло іменуватися імператором, таки згадав (чи, мо’, хто підказав), що тепер «під Москвою» є ще й величезна територія колишньої (іще зовсім недавно) Київської Русі та ще й із величезною кількістю людей.
А далі все було доволі просто. Панство здебільшого жило в столицях і розмовляло так, як того вимагав політес уже тепер імператорського двору. Україна ж (уся!) була українськомовною! А ось панство, часто це вчорашня старшина, активно переходило на московські звичаї й московську мову. Забирали до себе людей із своїх маєтків — і людям просто доводилося пристосовуватися до нових обставин. Та чи й велике диво? У Туреччині опановували турецьку, у Німеччині — німецьку… «По дорозі» встигали освоїти навіть латину й грецьку. Отож, якась там московська, яка ще й на свою чимось схожа, проблемою особливою не стала. Опанували на свою голову. Цілий суржик вивчили! Пишаймося! (Оціночне судження, перепрошую).
Щоправда, московський суржик нахапався українізмів стільки, що й не злічити. Пізніше ж почали горлати, як ховрахи на схилах, про русизми в українській.
Ну, як кажуть, на злодії й шапка горить. А про крадіжки московитів можна й не споминати. Крали, крадуть і, мабуть, безкінечно крастимуть…
Отож, на початок XVIII століття маємо винятково українськомовну Україну! Минає близько двох із половиною століть — і в XX столітті чуємо вже про «російськомовних» українців. А сьогодні, у двадцяті роки XXI століття, маємо проблему.
То де вони взялися, оті самі «російськомовні»?
Щоб довго не говорити й не забирати увагу товариства, прошу згадати «За двома зайцями» із неповторними Пронею Прокопівною й Свиридом Петровичем і «Мину Мазайла» із харків’янином, який прагнув «осучаснення». І принагідно нагадаю, що саме література завжди є відображенням історії, причому дуже точним. Навіть детективні й любовні романи дають можливість познайомитися з якоюсь історичною добою, не кажучи вже про твори відверто іронічні й сатиричні.
Проню Прокопівну й Свирида Петровича не цитуватиму. Але ось кілька слів Мини Мазайла подам: «Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гУляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю».
…Оце вам і відповідь! Імперія, яка ще недавно була улусом Золотої орди, вирішила прибрати до рук нащадків Київської Русі. Українська мова й українці? Ні, не чули.
Хочете вчитися — вчіть російську.
Хочете працювати — вчіть російську.
Хочете чогось досягти — вчіть російську.
Хочете відчути себе повноцінною людиною — вчіть російську.
Примусово. Із-під палки. Шантажем. Підступом. Позбавляючи права на все — від шматка хліба до роботи й родини. Або російська — або ти порожнє місце! Або російська — або твої нащадки до сімнадцятого коліна не матимуть нічого й нічого не досягнуть, не зможуть, не здобудуть.
Триста років із невеликим хвостиком — це приблизно дванадцять–п’ятнадцять поколінь. Навіть не дивно, що перша хвиля зросійщення вже давно сприймається за справжніх «руськоязичних». Та й навіть двох-трьох поколінь буває достатньо. Діалектолічні дослідження переконливо засвідчують, що Донбас, окрім шахт і підприємств, був українськомовним. Не полінуйтеся — ці дослідження неважко знайти в інтернеті. Звертаю увагу — дослідження часів СРСР! А щодо шахт і підприємств, то туди їхали спочатку московські фахівці на будівництво, а потім — «московська» робоча сила (якість і походження цієї «сили» не коментуватиму цілком свідомо).
Знову повернуся до «Мини Мазайла». «…я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?»…
То хто такі українці? Скільки їх, людей, які цілком свідомо зрікалися рідної мови, щоб мати можливість працювати й заробляти? Скільки дітей, яким навіть прізвище змінили, щоб на російське було схоже?
Скажу про Київ. Російськомовний Київ — це міф. Недавно розпитала свою тітоньку, народжену ще до Другої світової російськомовну киянку і єврейку по матері. Щоб уникнути зайвих питань, скажу одразу — тітонька кандидат технічних наук і все життя працювала з тугоплавкими сплавами, тобто на ВПК, на рівні художнього й технічного перекладу володіє не лише англійською, але і японською. Відповідаючи на моє питання, що вона чула від батьків, тітонька сказала таке: московитською говорило тільки начальство, яке прислали з москви, і ті, хто біля начальства терся. Після закінчення війни московитської стало більше — люди повернулися з війни…
Оце вам і «російськомовна» Україна. Зросійщена! Примусово й послідовно. Підступно й наполегливо. Упродовж століть! За цей час було понад сімдесят офіційних державних заборон української мови в Україні! Не перелічую — дуже багато. А ще були документи галузеві, місцеві, виробничі… То тут не появі «російськомовних українців» треба дивуватися…
Мої думки про дерусифікацію
Виходжу з того, що російськомовний українець — це оксюморон, тобто нісенітниця. Говоримо про примусове зросійщення українців, яке тривало понад десять поколінь. Шкода, що… Але я обіцяла без оцінок… Отож, мої думки з приводу російськомовних українців і дерусифікації.
Життєво важливо негайно змінити державну мовну політику. Не розкидатися погрозами. Не ображати. Не «освоювати» кошти, які на мовній політиці освоюються легко й будь-якими сумами. А провести мовну «інвентаризацію» і з’ясувати реальний стан речей у мовній царині.
Потім сформулювати кілька важливих тез:
(1) що маємо;
(2) що не влаштовує й чому;
(3) які ресурси потрібні, щоб змінити ситуацію (часові, людські, грошові).
Звертаю особливу увагу, що ані «день української мови», ані «десятиліття української мови», оголошені навіть із найкращими намірами, результату не дадуть, поки не буде чітко визначено, що треба змінити й скільки це коштуватиме.
Додам, якщо не всі зауважили, що на зросійщення України московія витратила понад триста років, а гроші тут можна навіть не намагатися рахувати. Це ж для нас «мова не має значення», а для москви й московитів мова мала значення завжди, бо саме мова стала однією з підвалин утворення імперії на місці якогось третьорядного царства. Думаєте, просто так витрачалися часові, людські, грошові й будь-які інші московські ресурси, щоб зробити українців «рускоязичними»?
Не слід думати, що назад можна повернутися миттєво чи якимось наказом. Потрібна робота, планування, освіта, виховання, книговидання, термінологічні студії… Причому «освіта» — це не тільки дитячий садочок і школа, і навіть не вища школа. Це ще й постійна робота із самими викладачами української мови. Неймовірно важливо, щоб на державу й на громадян держави працювали галузеві інститути, починаючи із Інституту мовознавства ім.О.Потебні, щоб Стандарти української мови були приведені до якогось притомного стану, а Комісія переймалася не міжусобною гризнею, а таки ж мовними стандартами, щоб віце-президент НАНУ не ховався від громадськості то в бур‘янах, то за дверима (чи, мо’, десь іще), щоб «мовний» Уповноважений принаймні писав без помилок…
Де притомні курси — цікаві й сучасні? Курси для найменших; для школярів; для студентів; для сфери обслуговування; для менеджменту; для лікарів — продовжуйте самі. Де термінологічні комісії? Технічна термінологія, природнича, медична, релігійна й релігієзнавча, військова — продовжуйте самі. І де фахівці, які можуть це все робити? Наявний, так би мовити, «мовний персонал» станом на тепер продемонстрував свою повну професійну непридатність на всіх рівнях. Чи помиляюся?
Дерусифікація коштуватиме страшенно дорого й потребуватиме величезної кількості ресурсів, ресурсів різних — часових, людських, матеріальних і грошових…
Щодо точки неповернення. Для мови точок неповернення просто не існує — довів Еліезер Бен-Єгуда на прикладі івриту. Щоправда, це потребувало неймовірної мужності, стійкості, послідовності й віри. Але іврит із небуття повернувся. Нам же поки треба тільки здолати «мишебратський» вплив.
Дерусифікація — справа необхідна. Але ж тут і справді треба думати. Думати про історичні процеси. Думати про війну. Думати про мир. Думати про людей літніх і про народжених у підвалах Бучі й Маріуполя. Думати про російськомовних. Думати про українськомовних. Думати про державу й про її майбутнє.
І найголовніше — знати, що мова творить народи, мова творить держави, мова творить історію. Тому мова завжди на часі. І в словосполученні «російськомовні українці» головним залишається іменник. Та й крапку ставити тут іще зарано.
Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News
