27 червня 2022 року, мабуть, вперше за свою багатовікову історію, Кременчук опинився в центрі уваги світової громадськості. Того дня Україну й світ приголомшила трагічна новина про те, що льотчики повітряно-космічних сил (ПКС) російської федерації (рф) вчинили в цьому наддніпрянському місті військовий злочин.
Відтепер його згадуватимуть в одному ряду з Бучею, Гостомелем, Ірпенем, Краматорськом й іншими багатостраждальними жертвами російської агресії. Перша з двох російських крилатих ракет Х-22, випущених з дальнього надзвукового ракетоносця-бомбардувальника ТУ-22М3, потрапила в торгівельний центр (ТЦ) «Амстор», а друга вдарила по території приватного акціонерного товариства «Кременчуцький завод дорожніх машин» (ПАТ «Кредмаш»), цехи якого знаходяться поруч. Внаслідок варварської атаки загинуло більше 20 і поранено не менше 56 мирних громадян, пожежа на понад 10 000 квадратних метрах знищила ТЦ «Амстор».
У місті було оголошено триденний траур.
Вчинений злочин одностайно засудили спільною заявою лідери країн «Великої сімки» (G-7). Слова співчуття й підтримки кременчужанам висловили Папа Римський Франциск, Президент США Джо Байден, Прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон, Президент Франції Еммануель Макрон, Президент Польщі Анджей Дуда, лідери інших держав Євросоюзу. 29 червня 2022 року на своєму позачерговому засіданні удар російської армії по ТЦ «Амстор» засудила також Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Відповідну заяву підтримали шість країн-членів Радбезу — Велика Британія, США Франція, Албанія, Ірландія та Норвегія.
Росія не стала приховувати своєї причетності до бомбардування Кременчука, хоча традиційно перекрутила факти, вкотре підтвердивши, що її сучасна зовнішня політика зводиться до проведення спеціальних розвідувальних операцій (заходів), які мають на меті введення противника в оману та дезінформування власного народу й міжнародної громадськості (у ПГУ КДБ СРСР це називалось проведенням активних заходів – авторська примітка).
Позаяк метою цієї публікації є спростування брехливих аргументів російських майстрів спецпропаганди, доведеться навести їх в максимально наближеному до оригіналу вигляді.
«… у Кременчуці на Полтавщині російські ПКС завдали удару по ангарах зі зброєю та боєприпасами, що надійшли від США та європейських країн, у районі Кременчуцького заводу дорожніх машин. Зброя і боєприпаси, зосереджені там для відправки українському угрупованню на Донбасі, уражені. Детонація боєприпасів, що зберігалися в ангарі, викликала пожежу в торговому центрі поряд, який не функціонував», – зазначили в Міноборони країни-окупанта.
«Та немає там ніякого теракту. Я знаю, і ми багато разів це говорили, показували, з безпілотників видно, коли розміщують зброю, комплекси РСЗВ (ракетні системи залпового вогню – авторська примітка), артилерію, важку техніку взагалі в житлових кварталах, іще десь. Просто так, «по полях» у нас ніхто не стріляє. Як правило, це робиться в результаті розвіданих цілей. Впевнений, що в цьому випадку все те ж саме. Ховають же техніку особливо західну у всілякі там ангари, ринки, заводи, в цехах, де техніку ремонтують, приводять в порядок. По жодних цивільних об’єктах російська армія ударів не наносить. Немає необхідності. У нас є всі можливості для того, щоб визначити, що де знаходиться й при наявності сучасної високоточної зброї великої дальності, досягти цих цілей», – горою став на захист своїх військових російський президент путін.
Спробуємо ж з’ясувати, наскільки виправданим є твердження путіна, що ПАТ «Кредмаш» був «розвіданою ціллю»? Можливо, й насправді там зберігались боєприпаси із США і Європи, призначені для Збройних Сил України (ЗСУ)?
Вочевидь недостовірні відомості про ПАТ «Кредмаш» містились у доповідних російської воєнної розвідки – головного управління генерального штабу збройних сил російської федерації (ГУ ГШ ЗС РФ), яке донедавна носило назву ГРУ ГШ МО РФ. Швидше за все, первинна інформація надійшла від їхнього оперативного джерела, начуваного про випуск на цьому підприємстві за радянських часів спецпродукції військового призначення. Можливо хтось з пильних українофобів доповнив її відомостями, знайденими в архівних інформаційно-довідкових системах про те, що перед Другою світовою війною на цьому заводі, який носив ім’я Сталіна, випускались бензозаправники й авіаційні осколочні бомби. А з 60-х років минулого століття ВО «Дормашина» (колишня назва ПАТ «Кредмаш» – авторська примітка) виробляло стаціонарні системи для заправки балістичних ракет, які виводили на орбіту перші радянські супутники, а також паливозаправники для потреб армії.
По-перше, за чітко виписаними кров’ю законами розвідки, будь-яка інформація, особливо така чутлива, як про скупчення військової техніки противника, перед застосуванням авіації потребує уточнення через інші альтернативні джерела. Навіть в умовах Другої світової війни такі перевірки вважалися обов’язковими.
Згадаймо, для прикладу, сюжети кінофільмів «В бой идут одни старики» чи «Хроника пикирующего бомбардировщика». І якби російські розвідники залучили власні можливості агентурної, радіоелектронної, космічної й аеророзвідки, вони б переконалися, що з 1989 року ПАТ «Кредмаш» перестав отримувати замовлення на виготовлення продукції військового призначення. Єдиним свідченням того, що під час російсько-української війни завод допомагав боронити державу, є замітка в місцевій пресі 2014 року про те, що на підприємстві відремонтовано три (!!!) автомобілі для Збройних Сил України (ЗСУ). Станом же на 27 червня 2022 року жоден з цехів, ангарів чи будь-яких інших виробничих корпусів ПАТ «Кредмаш» для зберігання зброї, боєприпасів або ремонту військової техніки не використовувався.
Наступними днями після трагедії, територію ПАТ «Кредмаш» оглянули вітчизняні, іноземні журналісти, а також представники міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch. Будь-яких боєприпасів, зброї чи військових машин вони там не виявили. Голова наглядової ради заводу Микола Даниленко повідомив, що вже понад 30 років підприємство не випускає товарів військового призначення, про що прекрасно знають росіяни, які свого часу купували продукцію заводу.
Отже, перед прийняттям рішення про нанесення ракетного удару об’єкт належним чином розвіданий не був. Відтак, наказ провести бомбардування по координатах ПАТ «Кредмаш», який генеральний штаб ЗС рф віддав командуванню ПКС, слід вважати безпідставним.
По-друге, путін у черговий раз говорив неправду, стверджуючи, що: «… по жодних цивільних об’єктах російська армія ударів не наносить. Немає необхідності. У нас є всі можливості для того, щоб визначити, що де знаходиться й при наявності сучасної високоточної зброї великої дальності, досягти цих цілей». Насправді, ракета Х-22, яку почали розробляти ще 1958-го й прийняли на озброєння 1971 року, знаменита своєю низькою точністю. Верховному головнокомандувачу ЗС рф добре відомо, що тільки близько половини пострілів потрапляють в межах 600 метрів від точки націлювання. Отже, санкціонуючи застосування ракет Х-22 по ПАТ «Кредмаш», путін усвідомлював, що через їхню «низькоточність» неминуче постраждає цивільне населення. Адже це станом на 1870 рік, коли місцевий заводчик Баутц закладав фундамент майстерень з виробництва сільськогосподарської техніки, це була окраїна дореволюційного Кременчука, яка носила назву Грачівка. Зараз же територія ПАТ «Кредмаш» розкинулась фактично по центральній частині міста
По-третє, зібрано чимало свідчень очевидців й записів відеокамер, які вказують, що на час попадання російської ракети ТЦ «Амстор» працював у звичайному режимі. Отже, твердження міноборони рф, що торговий центр не функціонував, не відповідає дійсності.
По-четверте, міноборони рф відверто збрехало, що пожежа в ТЦ «Амстор» сталася «внаслідок детонації боєприпасів, які зберігалися в ангарі» на території ПАТ «Кредмаш». Насправді, корпуси ТЦ «Амстор» зайнялися через попадання ракети Х-22, що задокументовано камерами зовнішнього спостереження.
І нарешті, якими ж мотивами керувались льотчики 52-го гвардійського важкого бомбардувального авіаційного полку, які безпосередньо здійснювали пуск ракет по Кременчуку. Журналісти видання «InformNapalm» швидко з’ясували, що це військовослужбовці в/ч 33310 (Калузька область, населений пункт Шайковка), яка входить до складу 22-ої гвардійської важкої бомбардувальної авіаційної Донбаської Червонопрапорної дивізії, підпорядкованої командуванню Дальньої авіації ПКС росії.
Парадокс полягає в тому, що літак ТУ-22М3, з якого було пущено ракети по Кременчуку, до 1991 року міг експлуатуватись льотчиками 13-ї гвардійської авіадивізії, яка за радянських часів дислокувалась у Полтаві…
Мій студентський приятель Володимир Ямшиков до вступу 1974 року на історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту імені В.Г.Короленка «лабав» на гітарі у вокально-інструментальному ансамблі престижного центрального ресторану «Театральний», що було визнанням неабиякого таланту молодого музиканта. Володя мав витончене почуття гумору й часом веселив студентство розповідями про тонкощі «кабацького ремесла». Зокрема, він ділився секретом, як попри мізерну офіційну ставку, ресторанним музикантам вдавалось отримувати чималий прибуток «живими грошима». Виявляється, спочатку ансамбль виконував «для розігріву» затверджену міським відділом культури «обов’язкову програму», складену з популярних естрадних і фольклорних композицій. Приблизно за годину до закриття «питного закладу», керівник музичного колективу, ніби між іншим, промовляв фразу: «Наш ансамбль поступово закінчує свою роботу. Дякуємо за увагу. До нових зустрічей». Після неї, ніби по сигналу, відвідувачі підхоплювалась з місць і один поперед одного несли «на барабан» гроші, замовляючи пісню «для душі».
За словами Володі, досвідчені музиканти заздалегідь були готові задовольнити душевні потреби захмелілої публіки: «По французской стороне», «Листья желтые» (чи будь-яка популярна на той день танцювальна композиція) для студентства, «Тбілісо», «Ов Сирун Сирун», «Учкудук – три колодца» – для гостей з Кавказу й Центральної Азії, «Крепче за баранку держись шофер» – для далекобійників, «Поспели вишни в саду у дяди Вани», «Семь сорок», «Мясоедовская улица» – для місцевої босяцької аристократії.
Особливий репертуар підбирався для коротко стрижених захмелілих молодиків у начищеному до блиску шкіряному взутті. То були офіцери й прапорщики славетних військових училищ і дислокованих у Полтаві військових частин. Як правило, невибагливі смаки цієї категорії завсідників обмежувались композиціями «Три танкиста», «Прожектор шарит осторожно по пригорку», «Бери шинель, пошли домой» тощо.
Часто за ресторанними столиками приземлялись також льотчики, які ділились на дві категорії. Офіцери й прапорщики Полтавської авіадивізії («Полтава-4») мали можливість відвідувати місцеві ресторани, заздалегідь перевдягнувшись у цивільне, тому особливої уваги до себе не привертали. Натомість відряджені в Полтаву «воїни дальньої стратегічної авіації» з далекої глухомані – селища Шайковка Кіровського району Калузької області, були змушені навідуватись до злачних місць у повсякденній військовій формі. Надвечір, підігріті винними парами, саме вони «вмикали форсаж», займали навколо ансамблю «кругову оборону» й, максимально підвищуючи суму гонорару, по декілька разів замовляли пісню «А город подумал ученья идут». Природно, через таку зухвалу поведінку виникали конфлікти з іншими групами відпочивальників, втручались дружинники, міліція, військові патрульні й через «дикі танці» льотчиків вечір втрачав значення свята.
В основі їхньої агресивної антипатії до «розбещених ситим життям» полтавчан лежав комплекс меншовартості. Молоді офіцери Шайковського авіаційного полку заздрили побратимам з Полтавської дивізії стратегічної авіації, мріючи, хоч під кінець служби, перевестись в Україну. Так, як це пощастило зробити Джохару Дудаєву, який починав службу помічником командира повітряного корабля в Шайковці, а 1985 року, після закінчення Військово-повітряної академії імені В.О.Гагаріна був призначений начальником штабу Полтавської авіадивізії.
Тож не дивно, що залетівши на декілька днів у Полтаву, вони прагнули «відтягнутись по повній». Адже, повернувшись до глухого військового містечка в депресивній Калузькій області, де окрім офіцерського клубу й пляжу на річці Ужать інших пам’ятних місць не було, їх чекали сірі будні убогої безнадії.
Нелюбов полтавчан до Шайковки була обопільною. Офіцерів, прапорщиків і навіть солдат строкової служби авіадивізії за порушення військової дисципліни, аморалку чи будь-які інші провини лякали засланням у Шайковку, як декабристів у Сибір.
Вдивляючись у молоді обличчя льотчиків 52-го авіаполку з Шайковки, фотографіями яких після бомбардування Кременчука рясніють соціальні мережі, вловив себе на думці, що ці «путінські соколи» мені одночасно нагадують учасників «диких танців» з полтавського ресторану «Театральний» і … китайських хунвейбінів.
Для молодої аудиторії пояснюю, у 1966-1967 роках «великий кормчий» Мао Цзедун з метою зміцнення режиму особистої влади під приводом «Культурної революції», створив із числа студентської й шкільної молоді войовничі групи й загони хунвейбінів. Засліплені маоістською пропагандою, вони «викорінювали пережитки», знищуючи відомі храми й святині, предмети мистецтва, грабуючи музеї та інші об’єкти культурної спадщини. Але найстрашніше, озброєні цитатниками Мао Цзедуна, хунвейбіни «очищали китайський комунізм» шляхом публічних страт, ув’язнення, приниження або вигнання з країни авторитетних державних службовців, популярних артистів і провідних вчених.
Натхненність, з якою поборники «РуZZкого мира» знищують українські міста й села, підриває залишки надії на силу, яка зможе втримати їх від виконання наказу путіна випустити по Україні ракети з ядерним боєзарядом. Адже їхнє покоління вже не знає, що в Кременчуці провів свої дитячі й юнацькі роки видатний радянсько-український конструктор авіаційних і космічних двигунів, літаків винищувачів і багаторазових космічних систем, зокрема, корабля багаторазового використання «Буран», Гліб Євгенович Лозино-Лозинський (1909-2001). Позбавлені ностальгії за спільним радянським минулим і скалічені путінською пропагандою, вони не задумуючись рознесуть вщент Кременчуцький льотний коледж (колишня Кременчуцька військова авіаційна школа початкового навчання льотчиків – авторська примітка), де путівку в небо отримали легендарні льотчики-космонавти СРСР Володимир Аксьонов, Петро Климук, Анатолій Левченко, Олексій Леонов.
И просим мы всех вас учесть
На крыльях везде пронесем мы
Отвагу, достоинство, честь», –
горланять сучасні російські хунвейбіни гімн Дальньої авіації рф, а переді мною спітнілі образи льотчиків з Шайковки, які під пісню «А город подумал ученья идут» відтанцьовують у полтавському ресторані «Театральний», обвішані трофейними килимами й сантехнікою…
Поза всяких сумнівів, персоніфікована інформація про членів екіпажу літака ТУ 22М3 з Шайковки, які провели бомбардування ТРЦ «Амстор» у Кременчуці, буде корисною Службі безпеки України, яка розпочала розслідування інциденту й відкрила справу за статтею 438 частина 2 Кримінального кодексу України (порушення законів і звичаїв війни). Знадобиться вона й Європейському суду з прав людини (ЄСПЛ), який прийняв позов України проти росії в зв’язку з агресією, нападом на мирних жителів й іншими порушеннями прав людини.
Отже є впевненість, що заклик міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch буде почуто: «Інцидент в Кременчуці має бути розслідуваний як потенційний військовий злочин, а якщо цього не зробить російська влада, то це мають зробити Міжнародний кримінальний суд й інші слідчі органи».
Борис Дніпров
