Рішення Михайла Сергійовича Горбачова, які він втілював у життя на посадах Генерального Секретаря ЦК КПРС і Президента СРСР настільки епохальні, що про їхній вплив на розвиток людства будуть сперечатися вічно.
Однак жоден з його найзапекліших опонентів не знайде аргументів, аби заперечити його особистий внесок у повернення народам Радянського Союзу власної правдивої історії. Зробивши архіви ЦК КПРС, спецслужб та правоохоронних органів максимально доступними, М.С.Горбачов створив умови для дослідження найбільш трагічних, складних і суперечливих сторінок радянської минувшини. Тим самим він навічно закарбував своє ім’я в історії послідовним реалізатором державної політики з повної й всеохоплюючої реабілітації жертв масових політичних репресій в СРСР.
Які ж мотиви спонукали його знехтувати застереженнями старих більшовиків, ветеранів партії, а також прагматичних соратників? Адже вони попереджали, що бурхливий і шокуючий потік правди, яку попередники М.С.Горбачова ретельно приховували від власного народу, якщо не знесе в прірву небуття, то суттєво похитне основи державності СРСР.
Мабуть, головна причина різко негативного ставлення до сталінських репресій пов’язана з його спогадами про дитинство, яке М.С.Горбачов провів з тавром онука «ворогів народу». Емоційна розповідь про пережитий жах від арешту 1937 року діда по матері, переселенця з Чернігівщини Пантелія Юхимовича Гопкало увійшла до фільму відомого режисера-документаліста Віталія Манського «Горбачов. Рай». За словами головного героя кінострічки, висунуті обвинувачення в «троцкізмі» були настільки абсурдними, що через 14 місяців після його перебування в ув’язненні, слідство спростувало їх і звільнило діда з-під варти..
Але ця пам’ятна зарубка на серці майбутнього архітектора Перебудови виявилась не єдиною. Його діда по батькові – Андрія Горбачова 1934 року також було арештовано за сфальсифікованим обвинуваченням у саботажі виконання плану здачі державі посівного матеріалу, й два роки він валив ліс під Іркутськом.
Не уникла гірких випробувань репресіями й сім’я дружини й вірного соратника М.С.Горбачова – Раїси Максимівни (у дівоцтві Титаренко). Її дід по материнській лінії Петро Степанович Парада, з родини дореволюційних переселенців з Полтавщини на Алтай, 1934 року був звинувачений в антирадянській агітації і пропаганді й розстріляний як «троцкіст».
Світоглядні переконання останнього Генерального секретаря ЦК КПРС утверджувались під впливом породженого «хрущовською відлигою» процесу поновлення доброго імені мільйонів репресованих. На той час після закінчення юридичного факультету Московського державного університету імені М.В.Ломоносова (1950-1955) він працював у Ставропольському крайкомі комсомолу (1955-1962).
Отже, про справжні причини й масштаби репресії М.С.Горбачов мав можливість дізнаватись не тільки з творів Олександра Солженіцина, Варлаама Шаламова та інших викривальних досліджень ГУЛАГу. За посадою в системі партійної номенклатури він мав допуск до таємних рішень і аналітичних документів ЦК КПРС про механізм утвердження й функціонування в СРСР тоталітарного режиму.
Швидше за все, М.С.Горбачов болісно сприймав фактичне призупинення в середині 1960-х років процесу реабілітації, коли рішення по кримінальних справах на незаконно засуджених почали переглядались виключно за особистими зверненнями репресованих або їхніх родичів. Як партійний функціонер і фаховий юрист, він усвідомлював негативні наслідки законодавчих актів радянсько-партійного керівництва СРСР щодо позбавлення права повернення на історичну Батьківщину кримських татар, балкарців, курдів, турків-месхетинців, німців Поволжя та членів їхніх сімей. Вихований матір’ю Марією Пантелеймонівною в україномовному середовищі, М.С. Горбачов не міг не замислюватись над долями сотень тисяч репресованих українців, звинувачених «у причетності до українського буржуазного націоналізму», кримінальні справи на яких перегляду не підлягали.
Тому, укріпившись на владному олімпі, М.С.Горбачов відразу ж ініціював проведення комплексу заходів з реабілітації жертв сталінських репресій. 18 липня 1988 року Політбюро ЦК КПРС розглянуло питання «Про додаткові заходи щодо завершення роботи, пов’язаної з реабілітацією необґрунтовано репресованих в 30-40-і роки і на початку 50-х років». Відповідною Постановою Генеральній прокуратурі і КДБ СРСР доручалось організувати перегляд справ репресованих громадян без подання ними чи близькими родичами заяв про реабілітацію.
У січні 1989 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про додаткові заходи з відновлення справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років». Ним передбачався перегляд кримінальних справ, рішення по яких приймались надзвичайними позасудовими органами. Усі громадяни, котрі були піддані репресіям «двійками», «трійками», «особливими нарадами», «особливими комісіями» НКВС-ОДПУ підлягали реабілітації, за виключенням зрадників Батьківщини, карателів, нацистських злочинців, працівників правоохоронних органів, які займались фальсифікацією справ, а також осіб, котрі вчинили вбивство.
У регіональних органах КДБ УРСР виконання цих нормативних актів виглядало так. Кожен співробітник мав отримати в архівному підрозділі УКДБ 10 кримінальних справ на репресованих. Протягом місяця він повинен був ретельно вивчити їх, разом зі слідчими підготувати висновок щодо обґрунтованості винесеного вироку, у разі достатності підстав скласти проект постанови обласної прокуратури про реабілітацію, а також організувати розшук рідних жертв репресій. І так по декілька разів на рік.
Ця робота відволікала оперативних працівників КДБ СРСР від виконання прямих функціональних обов’язків, позаяк її слід було робити у «вільний час». Вивчення трагічних доль фігурантів справ, які здебільшого складались з 5-6 документів, вимагало й додаткового емоційного напруження. Дехто з діючих співробітників шукав і знаходив серед незаконно репресованих осіб своїх рідних.
З республіканських КДБ почали надходити в Москву пропозиції скоротити перелік необхідних для реабілітації документів і замість окремих висновків на кожну особу готувати на розгляд прокуратури персоніфіковані списки репресованих. Така ініціатива виглядала цілком виправданою через те, що після прийняття вищезгаданого Указу Президії Верховної Ради СРСР потреба в проведенні поглибленої правової оцінки матеріалів справ, рішення по яких приймалось позасудовими органами, відпала сама по собі, адже майже всі, хто був ними репресований, визнавалися невинними.
Що з того вийшло, розповідав у одній з аудиторій перший Голова Служби безпеки України Є.К.Марчук. Перед тим як винести це питання на розгляд Комісії Політбюро ЦК КПРС з додаткового вивчення матеріалів, пов’язаних з репресіями («комісія Яковлева»), керівництво КДБ СРСР доповіло його суть М.С.Горбачову. Той виніс категоричний вердикт: «Жодних списків. Репресували кожного персонально, то й документи на реабілітацію слід готувати на кожного з несправедливо покараних. А справи на них зберігати вічно, щоб нагадували нащадкам про ті страшні часи беззаконня».
володимир путін не буде брати участі в офіційній церемонії прощання з Михайлом Сергійовичем Горбачовим у Колонній залі Палацу профспілок. Він уже віддав йому шану в морзі Центральної клінічної лікарні перед вильотом у робочу поїздку в Калінінградську область. Не буде його й на похоронах, які «з елементами, характерними для державних заходів такого типу», пройдуть на Новодівочому цвинтарі. Як пояснив прес-секретар кремля дмитро песков, усе через щільний графік роботи президента рф. Однак, здається, справа в іншому. «Бункерний дід» просто боїться контактів, точніше загрози їх відсутності, через ігнорування чинного очільника кремля людьми, які з’їдуться в Москву на прощання з особистістю, яка змінила світ.
А причин, щоб остерігатися багатолюдних заходів і ховати очі від їх учасників, у володимира путіна достатньо. На відміну від України, країн Прибалтики, Грузії, Молдови та деяких інших демократичних держав, які виникли з республік колишнього СРСР, чергове коливання маятника історії в путінській росії породило процес політичної реабілітації Сталіна, його поплічників і створеної ними каральної системи.
Так, навесні 2015 року припинив своє існування розташований у селищі Кучино Чусівського району Пермської області «Меморіальний центр політичних репресій «Пермь-36», який із 1996 року приймав відвідувачів із усього світу. Його унікальність полягала в тому, що з 1946 по 1988 рр. на місці музею знаходився табір, пізніше перетворений на колонію ВР-389/36 для особливо небезпечних державних злочинців. Це була єдина збережена до наших днів установа такого типу на просторах колишнього СРСР. Головна цінність експозиції музею, власне, і полягала в збиранні й дбайливому зберіганні співробітниками меморіального комплексу інформації про умови утримання в колонії «Пермь-36» політичних в’язнів. А тут у різний час відбували строки відомі російські дисиденти Володимир Буковський, Сергій Ковальов, Юрій Орлов, Гліб Якунін, майбутній міністр у чотирьох урядах Ізраїлю, уродженець Донецька Натан Щаранський. Разом із ними в таборі перебували також прибалтійські, українські націоналісти й правозахисники. Найбільш відомі з них — майбутній Герой України Левко Лук’яненко; доктор філософії, президент Українського ПЕН-клубу, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка письменник Євген Сверстюк; літературознавець і перекладач, нагороджений орденом «За мужність» (посмертно) Валерій Марченко; ветеран Великої Вітчизняної війни, популярний письменник-фантаст, один із засновників Української Гельсінської групи Олесь Бердник; майбутній голова Української Всесвітньої координаційної Ради Михайло Горинь та інші. Тут загинув видатний український поет, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, Герой України Василь Стус.
Замість увічнення меморіальних місць жертвам політичних репресій в московії відкривають пам’ятники їхнім наглядачам-тюремщикам. Так, 16 серпня 2016 року у виправній колонії ИК-31 Управління Федеральної служби виконання покарань Росії по Республіці Комі відзначався День колонії ИК-31. Нікого з присутніх не збентежило урочисте зачитування наказу НКВД СРСР від 16.08.1937 року № 078 про створення колонії, підписаного Миколою Єжовим.
Але кульмінацією святкових заходів стало відкриття пам’ятної дошки «на знак поваги і вдячності першобудівникам і співробітникам, які створювали колонію»…
Олександр Христенко
