Виступаючи 30 вересня 2022 року в кремлівському театрі абсурду зі зверненням до співвітчизників з приводу анексії українських земель, володимир путін вкотре спробував перекрутити історичні факти на власну користь.

Мова йде про висловлені звинувачення на адресу «колективного Заходу» в русофобії: «Правду втопили в океані міфів, ілюзій і фейків, використовуючи надзвичайно агресивну пропаганду, брешуть відчайдушно, як Геббельс». Однак, на думку путіна, «англосаксам» не вдасться порушити духовні устої «РуZZкого мира». Для переконливості володар кремля процитував свого улюбленого філософа Івана Олександровича Ільїна (1883-1954): «Якщо я вважаю моєю батьківщиною Росію, то це означає, що я російською люблю, споглядаю і думаю, російською співаю і говорю; що я вірю в духовні сили російського народу. Його дух – мій дух, його доля – моя доля; його страждання – моє горе; його розквіт – моя радість».
Схоже, творча спадщина цього відомого російського вченого початку – середини ХХ століття остаточно витіснила зі свідомості президента рф твори класиків марксизму-ленінізму разом з трилогією Л.І.Брежнєва «Мала земля», «Цілина», «Відродження», наказами й вказівками КДБ СРСР, які він штудіював на юридичному факультеті університету й у чекістському колективі УКДБ СРСР по Ленінграду й Ленінградській області. Починаючи з початку 2000-х він неодмінно включає до своїх публічних виступів й послань до Федеральних зборів рф уривки з робіт Івана Ільїна про російську державність і духовність. Через часте звертання московського карлика до творчості цього філософа останній посмертно отримав репутацію «таємного радника» путіна.
Мавпуючи всесильного володаря кремля, почали цитувати Івана Ільїна й високопоставлені державні чиновники рангом нижче, у тому числі «духовні велетні» сучасної росії – патріарх РПЦ Кирило й лідер КПРФ геннадій зюганов.

До такого повального, хоча й запізнілого захоплення російської політичної еліти творчою спадщиною Івана Ільїна можна було б ставитися індиферентно, аби не дві важливі обставини.
По-перше, професор Іван Ільїн був переконаним монархістом і українофобом. На сформованих ним ще 100 років тому концептуальних поглядах на українську державність ґрунтується позиція сучасного російського керівництва. Співзвучність просто вражає: «Украина признается наиболее угрожаемой частью России в смысле отделения и завоевания. Украинский сепаратизм есть явление искусственное, лишенное реальных оснований. Он возник из честолюбия вожаков и международной завоевательной интриги. Отделившись, это государство придает само себя на завоевание и разграбление иностранцам. Малороссия и Великороссия связаны воедино верой, племенем, исторический судьбой, географическим положением, хозяйством, культурой и политикой. Иностранцы, подготовляющие расчленение, должны помнить, что они объявляют этим всей России вековую борьбу. Не будет мира и хозяйственного расцвета на востоке при таком расчленении. Россия превратится в источник гражданских и международных войн на века. Расчленяющая держава станет ненавистнейшим из врагов национальной России».
По-друге, Іван Ільїн залишив нащадкам значний обсяг виданих текстів, де він продемонстрував своє позитивне ставлення до людиноненависницької ідеології фашизму. Він не тільки позиціонує себе прихильником політики Гітлера, Муссоліні, Салазара, Франко, Хорті, але й вказує на гармонійний взаємозв’язок фашизму з доктриною Великої Русі.
Звичайно, кремлю не вигідно визнавати прихильником фашизму «таємного радника» путіна, особливо після того, як президент рф проголосив «денацифікацію України» метою «спеціальної військової операції». Відтак, важливо нагадати деякі епізоди біоргафії улюбленого мислителя путіна та його найбільш характерні висловлювання про фашизм. Це дозволить створити більш об’єктивну уяву про «істинно російського філософа», творчість якого суттєво впливає на розвиток громадської думки в країні-агресора.
Отже, 1922 року автора популярного дослідження «Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека» Івана Ільїна більшовики вислали на «філософському пароплаві» в Німеччину. Існувала альтернатива, ВЧК пропонувала розстріляти його за контрреволюційну діяльність, але вступився Ленін: «Не можна. Він автор кращої роботи про Гегеля».
З 1923 по 1934 роки Іван Ільїн служив професором в Російському науковому інституті в Берліні. Діяльність цього закладу фінансувалась спочатку міністерством закордонних справ Німеччини, а після приходу до влади НСДАП – сумнозвісним міністерством народної освіти й пропаганди Третього Рейху, яке з моменту створення 1933 року й до розпуску 1945 року беззмінно очолював доктор Йозеф Геббельс.
Як науковець, Іван Ільїн уважно відслідковував і позитивно оцінював зародження фашизму в Європі. У статті «О русском фашизме» він аналізував варіанти впливу цієї ідеології на формування засадничих цілей діяльності російської білої еміграції. Ця робота вийшла 1928 року в накладі №3 часопису «Русский Колокол», який редагував сам професор Ільїн. Показово, що першою в цьому випуску було надруковано статтю «Армия» колишнього отамана Всевеликого війська Донського, а в роки Другої світової війни – начальника Головного управління козачих військ Імперського міністерства східних окупованих територій Німеччини генерала П. Краснова, розстріляного 1947 року за рішенням радянського суду в Лефортовській в’язниці.

До останніх років свого життя Іван Ільїн був головним ідеологом створеної 1924 року бароном П.Врангелем найвідомішої й найчисельнішої військової білоемігрантської організації Російська загальновійськова спілка – РЗС (російською мовою Российский общевоинский союз – РОВС). Натхненні ідеями Ільїна, члени РЗС активно воювали на боці генерала Франко в громадянській війні в Іспанії (1936-1939), під керівництвом спеціальних служб нацистської Німеччини брали участь у розвідувально-підривній діяльності проти Радянського Союзу, у складі регулярних формувань вермахту боролися з партизанами на території Югославії й СРСР.
Іван Ільїн щиро вітав прихід до влади в Німеччині в січні 1933 року НСДАП на чолі з Адольфом Гітлером. Утім роль звичайного симпатика його не задовольняла. Аби засвідчити прихильність нацистському режиму, професор Ільїн у квітні 1933 року за власною ініціативою надіслав розвідувальному відділу імперського міністерства внутрішніх справ Німеччини власноруч підготовлений на відкритих джерелах аналітичний документ «Директивы Коминтерна по большевизации Германии». Фактично це був донос про діяльність німецьких комуністів і Комінтерну.
Щоб остаточно переконати нацистів у лояльності, збуджений початком Голокосту в Німеччині Іван Ільїн у травні 1933 року написав статтю «Национал-социализм. Новый дух». Нею він зреагував на хвилю нападів на євреїв, яка весною 1933 року прокотилася по всій Німеччині, створення в містечку Дахау першого концтабору, куди окрім євреїв помістили німецьких комуністів, соціалістів, лібералів і всіх потенційних противників режиму. Від бажання оспівувати нацистський режим його не стримало прийняття расистських законів про усунення євреїв з державної, муніципальної і військової служби. Не кажучи вже про вигнання євреїв з культурного життя країни, початок публічних церемоній спалювання книжок лише на тій підставі, що їх авторами були євреї. У той час, коли Німеччину покидали Альберт Ейнштейн і тисячі відомих діячів науки, культури, російський професор Іван Ільїн писав: «… Я категорически отказываюсь расценивать события последних трёх месяцев в Германии с точки зрения немецких евреев… То, что происходит в Германии, есть огромный политический и социальный переворот… Что сделал Гитлер? Он остановил процесс большевизации в Германии и оказал этим величайшую услугу всей Европе… Сброшен либерально-демократический гипноз непротивленчества. Пока Муссолини ведет Италию, а Гитлер ведет Германию — европейской культуре дается отсрочка. Поняла ли это Европа? Кажется, мне, что нет… Поймет ли это она в самом скором времени? Боюсь, что не поймет… В Германии произошел законный переворот…. Германцам удалось выйти из демократического тупика, не нарушая конституции… Демократы не смеют называть Гитлера «узурпатором»; это будет явная ложь… И при всем этом то, что происходит в Германии, есть землетрясение, или социальный переворот. Но это переворот не распада, а концентрации, не разрушения, а переустройства, не буйно расхлестанный, а властно-дисциплинированный и организованный, не безмерный, а дозированный. И что более всего замечательно, — вызывающий во всех слоях народа лояльное повиновение… Удаляется все, причастное к марксизму, социал-демократии и коммунизму, удаляются все интернационалисты и большевизаны; удаляется множество евреев, иногда (как, например, в профессуре) подавляющее большинство их, но отнюдь не все. Удаляются те, кому явно не приемлем «новый дух».
Нацистський режим оцінив улесливість російського професора й призначив Івана Ільїна очільником Російського наукового інституту. Однак втримався він на цій посаді менше року, до липня 1934-го. Як зазначає у статті «Улюблений філософ Путіна» директор соціологічної служби Центру Разумкова Михайло Міщенко, однією з головних причин його відставки стали розбіжності з нацистами щодо вирішення українського питання: «Ільїн «не поділив» з ними Україну. Ільїн мріяв відновити Російську імперію, а нацисти – Німецьку. У них були різні думки, до якої слід включити Україну».
До 1938 року Іван Ільїн жив у Німеччині, але з наближенням Другої світової війни виїхав до нейтральної Швейцарії, де продовжив наукову й публіцистичну діяльність. Характерно, що швейцарська влада таємно стежила за російським професором, вважаючи його агентом Йозефа Геббельса.
У затишній Швейцарії Іван Ільїн щотижнево писав невеликі за обсягом статті («бюлетені на політичні теми»), які під грифом «тільки для однодумців» розсилались членам Російської загальновійськової спілки й надійним соратникам в еміграції.
Навіть після рішень Нюрнберзького трибуналу Іван Ільїн не зрадив своїм симпатіям до фашизму. У статті «О фашизме» (1948 рік) він писав: «Фашизм есть явление сложное, многостороннее и, исторически говоря, далеко еще не изжитое. В нем есть здоровое и больное, старое и новое, государственно-охранительное и разрушительное. Поэтому в оценке его нужны спокойствие и справедливость». Проаналізувавши допущені Гітлером і Муссоліні помилки, Ільїн закінчив статтю словами, які для путінської росії виявилися пророчими: «Франко и Салазар поняли это и стараются избежать указанных ошибок. Они не называют своего режима «фашистским». Будем надеяться, что и русские патриоты продумают ошибки фашизма и национал-социализма до конца и не повторят их».
Іван Ільїн так і не наважився вжити відповідних епітетів для характеристики Адольфа Гітлера. У статті «Стратегические ошибки Гитлера» (1948 рік), він спочатку написав, але потім викреслив фразу «Гитлер был невеждою, истерическим крикуном и аморальным властолюбцем».
Помер Іван Ільїн 21 грудня 1954 року в Швейцарії. У жовтні 2005 року його прах було перепоховано на території Донського монастиря в москві поруч з могилами генерала А.І.Денікіна й письменника І.С.Шмельова. Чотири роки потому володимир путін за власний рахунок поставив Івану Ільїну новий надгробок.

У путінській росії постать Івана Ільїна фактично канонізовано. З 1993 по 2008 рр. вийшло 28 томів зібрання творів Івана Ільїна, в москві і єкатеринбурзі відкрито пам’ятну дошку й пам’ятник, у санкт-петербурзі щорічно проводиться науково-практична конференція «Ільїнські читання».
2018 року американський історик Тімоті Снайдер видав книжку «Шлях до несвободи. Росія, Європа, Америка» (The Road to Unfreedom: Russia, Europe, America). Її перекладено на німецьку, іспанську, румунську, корейську, голландську, норвезьку, чеську, польську, фінську, японську мови. 2020 року з’явився її текст українською мовою.
Досліджуючи вплив Івана Ільїна на володимира путіна й російську федерацію в цілому, Тімоті Снайдер дійшов висновку, що ідеї цього філософа сприяли фашизації сучасної росії.
Олександр Нечитайло, краєзнавець