Врешті-решт, саме з Іраном та КНДР Росія торік підписала договори про стратегічне партнерство. Тож відсутність керівників цих двох країн на путінському параді, на перший погляд, виглядає дивно. Виходить, стратегічне партнерство є, а запрошення “партнерам” на парад у Москву — немає. Причина очевидна: все, що зараз робить Путін, варто розглядати через призму його бажання сподобатись президентові Трампу.
Тому він в односторонньому порядку випускає американських заручників із російських тюрем, пропонує США розвивати Арктику й добувати рідкісноземельні метали, регулярно зустрічається з Віткоффом, а на погрози США вийти з переговорного процесу за відсутності прогресу — демонструє цей прогрес і оголошує перемир’я на кілька годин.
Показовою є і реакція росіян на недавню масовану атаку українських дронів на їхні аеропорти. Понад добу авіасполучення по всій Росії було заблоковане. Зазвичай у таких випадках можна було б очікувати войовничих заяв від звичних спікерів. Умовний Медведєв мав би вийти в Telegram і сказати щось примітивно-смішне про “бандерівців”.
Але навпаки — виступив Пєсков і заявив, що перемир’я залишається в силі, а всі пропозиції Росії — чинні. Саме через бажання сподобатись американському президенту Путін не лише імітує образ “миролюбного лідера”, але й уникає кроків, які могли б дратувати адміністрацію Трампа. А публічне загравання з лідерами КНДР та Ірану — це саме те, що дратує.
Тому на трибунах Кремля — президенти Гвінеї-Бісау і Зімбабве, а ось стратегічний партнер Кім Чен Ин дивитиметься парад по телевізору. Усе це свідчить про одне — Путін хоче зберегти переговорний процес у тому вигляді, в якому він існує зараз. Причин для цього — безліч. Це і брак коштів у російському бюджеті на масштабні бойові дії, і санкції проти російської економіки, і ордер Міжнародного кримінального суду на самого Путіна.
За роки війни він перетворився на ізгоя без шансів на зняття ізоляції. Але участь у переговорах із США дає йому шанс, який він ще не готовий втратити. Саме тому “пропозиції про перемир’я залишаються в силі”, а північнокорейські військові зустрічатимуть парад не на Красній площі, а десь на російських полігонах.
Така ж показна обережність — і в політиці Китаю. Якщо відкинути піарну складову зустрічі між Путіним і Сі, єдиним відчутним результатом стало отриманням Росією права постачати манку до Китаю. У всьому іншому — абсолютно нічого нового. Зустріч Путіна і Сі тривала сім годин. Після неї жодного слова про Україну сказано не було.
Якщо прибрати всі порожні формулювання (які з такою любов’ю виписані в китайському “мирному плані” 2023 року), позиція Китаю по війні в Україні була і залишається сталою вже багато років. Коротко нагадаю: • Китай не надає прямої військової підтримки ні Росії, ні Україні, але активно експортує товари подвійного призначення обом.
Тому на фронті не завжди зрозуміло, чий мавік літає над тобою; • Китай дотримується вторинних санкцій США. Прямі платежі з Росії в Китай блокуються, але приймаються, якщо йдуть через треті країни; • Китай продовжує економічні відносини з Росією та Україною, залишаючись основним торговельним партнером для кожної з цих країн.
Все решта — звична китайська лірика в стилі “ми поважаємо суверенітет та територіальну цілісність України, але першопричини конфлікту мають бути усунуті відповідно до статуту ООН”. Інсайди від Bloomberg про те, що нібито Сі попросив Путіна прийти до “справедливої” мирної угоди по Україні, нічого нового не містять — це дослівне повторення березневої заяви китайського МЗС.
Китай був і залишається однією з небагатьох країн, яка виграє від війни в Україні у будь-якому разі, незалежно від того, як і коли вона завершиться. Очевидно, що китайські станки та комплектуючі значною мірою підтримують здатність Росії вести війну. Тож потенційно Китай має достатній вплив на Путіна, щоб війну зупинити.
Але чи використає він коли-небудь цей вплив — питання відкрите. Підтримка Росії у війні проти України — одна з причин конфліктних відносин між Китаєм та ЄС. В умовах тарифної війни у Китаю немає адекватних альтернатив, крім як покращувати відносини з європейцями. Але поява Сі Цзіньпіна на московському параді загарбницьких військ ці відносини не покращила б.
Саме це і є ключовий висновок з візиту Сі до Москви — демонстративна зневага до України, Європи і цінностей, які для європейців важливі. ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.
