Те, що залишилося від аеропорту Донецька, потрапило в руки повстанців з так званої Донецької народної республіки. На момент написання цих рядків вони мають намір почати наступ на Маріуполь. Поки неясно, чи досягнуть вони успіху, але у Києва, це зовсім точно, серйозні проблеми. Стандартна реакція України — обвинувачення на адресу Росії з приводу поставок важкого озброєння й присутності російських військ. Ах, якби все було так просто. Гірка правда у тому, що, поки Україна не визнає свої власні помилки, вона навряд чи зможе не те що перемогти, а навіть хоча б зупинити просування заколотників.
Звичайно, Москва озброює заколотників і підтримує сепаратистський рух, який сама активно роздмухувала на ранньому етапі його існування. Москва не тільки заохочувала прибуття в східні області України добровольців (і «добровольців»), але також відправила радників, фахівців, а якщо буде потреба, надсилала й бойові частини. Зараз Київ говорить про 9 тисяч російських солдатів на українській території. Інші джерела в розвідці повідомляють про 4 — 6 тисяч солдатів. Так чи інакше, це дивізія або півтори дивізії. Хоча це елітні війська, десантники або спецназ, але одна дивізія в країні з 40-мільйонним населенням не повинна впливати на хід війни.
Точно так і поставлене Росією озброєння: навіть якщо воно значно перевершує зброю урядових військ, саме по собі воно не може пояснити військові успіхи повстанців.
Для перемоги над цим гібридним вторгненням-повстанням Київ зобов’язаний зрозуміти, у чому криються його власні, внутрішні проблеми. Що не так з українським способом ведення війни? За винятком завзятості й рішучості окремих підрозділів, які захищали Донецький аеропорт, «кіборгів», усе не так.
Стратегічні прорахунки
Першою й найсерйознішою проблемою стала відсутність в України виразної стратегії, плану, який повинен визначати кожен аспект бойових дій. Яка мета цієї війни? Нанести заколотникам рішучу поразку на полі бою, оточивши й осадивши Донецьк? Утримувати фронт і чекати, поки економічний і політичний тиск на Росію не зроблять свою справу? Змусити повстанців відступити по всьому фронту? Іноді всі разом, іноді нічого із цього. Ніякої послідовності, ніякої цілісності дій немає. Таке враження, що генеральний штаб, відповідальний за планування, увесь час метається зі сторони в сторону. У результаті воєнні операції носять характер вуличних бійок, у яких у повстанців є перевага.
Важко сказати, хто несе за це відповідальність, — політичне керівництво, військове командування чи офіцери, які командують військами на місцях. Дії всіх трьох сил виглядають часом досить сумнівно. Наприклад, артилерійські обстріли, у результаті яких часто страждають цивільні об’єкти, а не військові цілі. За це відповідають артилеристи, які доладно не вміють стріляти, чи справа у виборі мішеней? Може, Київ прагне покарати населення? Я дуже сподіваюся, що це не так. Правду кажучи, ніяких підстав вірити в такі мотиви українського уряду в мене немає. Але ці події дають Москві й заколотникам потужну пропагандистську зброю, розпалюють у народі ненависть до влади й ніяк не наближають закінчення конфлікту. У найкращому разі це недолуге ведення війни, у гіршому — контрпродуктивний злий намір.
Бойовий дух в урядових військах не на висоті. Деякі підрозділи, як уже згадані «кіборги», показали справжню стійкість. Але більшість військ, як правило, зберігають ентузіазм, поки все йде добре, а при зіткненні із серйозними труднощами розвалюються. Це зв’язано не стільки з тим, що значна частина цих підрозділів — це загони ополченців з мінімальною бойовою підготовкою, скільки з тим, що регулярна армія — це підрозділи із призовників, що довгі роки страждали від недофінансування й від корупції, яка вразила, у тому числі, і офіцерський корпус.
Крім цього, перемога у війні залежить і від розвідки — уміння дізнатися плани ворога, замаскувавши свої власні. Хоча директор Служби безпеки України Валентин Наливайченко стверджує, що ряди його структури очищені від російських агентів і співчуваючих повстанцям елементів, Москва зберігає перевагу в галузі розвідки. Почасти завдяки кращому оснащенню сучасними електронними засобами, але почасти й завдяки тому, що в урядових колах України залишаються російські агенти.
Не можуть чи не хочуть
Нарешті, російське втручання носить обмежений характер, не порівнянний із силами, які Росія направила проти Грузії, населення якої становить приблизно одну дев’яту від українського. Росія може збільшити чисельність військ, але за це доведеться заплатити високу економічну й політичну ціну.
Києву настав час поставитися до цієї війни всерйоз. Країна з населенням 40 мільйонів людей чи то не хоче, чи то не може виставити більше 50 тисяч солдатів. Для порівняння, Іспанія, із приблизно таким же населенням, яка не воює й захищена НАТО, має постійну армію чисельністю 75 тисяч солдатів. Як відзначав Джон Шиндлер (John Schindler), у 1991 році Хорватія, чиє населення становить одну десяту від українського, для війни із сербами виставила 150 тисяч бійців. Але справа не тільки в чисельності військ. Київ має менше займатися війною на пропагандистському фронті, бо людей, що дотепер не помітили руку Москви в тому, що відбувається, неможливо переконати, і більше приділяти увагу реальним бойовим діям.
Йдеться про необхідність чіткої стратегії, щоб генерали могли розробити плани оперативних дій для її виконання. Якщо для цього потрібно запросити іноземних фахівців, значить, так тому й бути. Потрібна дуже серйозна контррозвідка. І, найголовніше, потрібен уряд, який не патякає про війну, а воює.
Автор: Марко Галеотті — професор із міжнародних відносин у Центрі міжнародних відносин при Університеті Нью-Йорка
Оригінал публікації: STOLYPIN: Ukraine cannot just blame Russia for its military setbacks
