До цієї розмови мене спонукала публікація журналіста Єгора Желтухіна: “Чи повернеться скіфське золото до України?” в “Юридичній газеті” та експертний коментар до названого матеріалу кандидата юридичних наук Владислава Максимова. Нагадаю, в матеріалі йшлося про подання колективного позову чотирьох кримських музеїв до Окружного суду міста Амстердам до Музею Алларда Пірсона про повернення частини експонатів виставки “Крим. Золотий острів у Чорному морі”.
Враз пригадалося все. І як на початку семидесятих нам, початкуючим газетярам “Молоді України”, вже майже ас журналістики, співробітник відділу науки Петро Коломієць, який так щедро ділився з усіма професійними навичками, захоплено розповідав про археологічні розкопки, про неймовірні знахідки Скіфської доби. З легкої руки цієї безпосередньої доброзичливої Людини ми начебто доторкнулися до Таїни Вічності. Довершеність артефактів наповнювала почуттям гордості, що ми є нащадками тих, хто жив на цій землі задовго до нас… Плин історії здавався тоді безперервним…
Згодом радість відкриття змінилася тривогою за долю раритетів і, власне, за долю Людей, які зберегли їх для нашого народу. Адже за всім, що має ціну завжди знайдеться жадібний мисливець і, звичайно, полюватиме… Ним виявився не аби хто… Сам міністр внутрішніх справ СРСР М.Щелоков вирішив, що місце таких знахідок – у Москві. Тоді перший заступник міністра культури України В.Єфременко та заступник міністра І.Буланий, ризикуючи не лише кар’єрою, свободою, але й життям, врятували наші скарби. Певний час ніхто не міг знайти ані золото, ані названих посадовців. Час “царювання” М. Щелокова невдовзі минув.
Як сьогодні оцінити вчинок цих людей? Патріотизм? Героїзм? Кіборги? Вони так не вважали, просто працювали. То гартувалося від батька-матері, через вчителів до людської гідності, самодостатності. Двадцятирічний учасник параду Перемоги, майор Володимир Єфременко після війни вступив до Львівського університету, на його курсовій роботі про польських поетів-романтиків професор Іларіон Свєнціцький написав: “Дуже здібний студент, міг би бути гарним науковцем, але геть зіпсований марксизмом-ленінізмом”. У часи тотального зрадництва учню на думку не спало показати той автограф “де слід”. Він чув кожен інструмент в оркестрі, міг глибоко й професійно оцінити театральну виставу, концертну програму, та, власне, будь-який мистецький твір. Саме В.Єфременко як ніхто розумів, що рятувалося. Можливо, внутрішня його сутність йде й від учителя – великого духовного подвижника українського народу Іларіона Свєнціцького. Адже саме Іларіон Семенович першим підняв на міжнародному рівні питання про реституцію музейних скарбів України. І саме з великої поваги до В.Єфременка я досі не пишу з прописної літери назви посад високих чиновників. Він завжди то виправляв, пояснюючи підлеглим, що для нього правила правопису вищі за сумнівні привілеї субординації.
Уродженець Полтавщини Іван Тихонович Буланий зовні й у спілкуванні здавався простішим. У його підпорядкуванні були музейні установи. Та у часи керування І. Буланого ніхто не міг навіть подумати, щоб скористатися експонатом з держфонду. Картин з музеїв не дарували, інтер’єри Кабміну, обкомів, лікарні “Феофанія”… ними не прикрашали, антикварні коштовності не орендували “поносити”…
Так, патріотизм буває трибунний (якщо неможна самому, то зі своїми хлопцями – до корита) або непоказний (це просто, як дихати), як у випадку з давніми урядниками Міністерства культури України. Та за нинішнім законодавством України про люстрацію, який так завзято відстоює вітчизняний Мінюст, вони формально могли б підлягати люстрації, бо працювали за часів М. Хрущова, Л. Брежнєва…
Спливав час… Нові кургани розкопували археологи. Колекція раритетів Скіфської доби поповнювалася новими експонатами. Зрозумівши, що маємо неоціненні духовні скарби, ми почали знайомити з ними Світ. Виставка скульптури Пінзеля у Парижі, експозиція “Крим. Золотий острів у Чорному морі” в Амстердамі, то наше гідне входження до Цивілізованого Світу. А рік тому сталося те, що сталося… Навала нащадків Щелокова… І сьогодні ми мусимо гідно захищати свої цінності на всіх фронтах.
Так, публікація “Чи повернеться Скіфське золото до України?” зачепила за живе. Можу лише уявити, які емоції вирують у душі Владислава Максимова. Адже він, науковий співробітник Інституту держави і права імені В.І. Корецького, кандидат юридичних наук, адвокат Адвокатського об’єднання “Актіо”, свого часу захистив дисертацію саме на тему “Правова охорона культурних цінностей у Конвенціях ЮНЕСКО”, має ряд публікацій, співавтор кількох монографій, присвячених міжнародно-правовому захисту об’єктів культурної спадщини.
– Пане Владиславе, наскільки я зрозуміла з публікації “Юридичної газети”, головна небезпека для інтересів України полягає у неузгодженості нашого національного законодавства з міжнародними нормами, які регулюють відносини власності щодо культурних цінностей?
– У вітчизняному законодавстві залишився такий релікт радянського цивільного права, як право оперативного управління. Спірні музейні предмети, згідно з нормами Закону України “Про музеї і музейну справу”, є державною частиною Музейного фонду України і, відповідно, державною власністю України, водночас вони закріплені за кримськими музеями саме на праві оперативного управління. Нині право оперативного управління є, зокрема, засобом реалізації державою свого права державної власності, речовим правом, вельми і вельми подібним до права власності (також включає правомочності володіти, користуватися й розпоряджатися), правом, яке захищене законом відповідно до положень, встановлених для права власності. Для західного юриста, в тому числі для суддів та інших учасників процесу щодо скіфського золота, сприйняття відмінностей права власності і права оперативного управління може бути незвичним, може призвести до формального розуміння прав кримських музеїв щодо спірних колекцій, зокрема, до висновків про наявність у названих музеїв права на повернення цих колекцій. Тому вважаю, що державі необхідно реалізувати повноваження власника колекцій, передбачені частиною другою статті 137 Господарського кодексу України, а саме, якщо це досі не зроблено, вилучити спірні предмети з оперативного управління кримських музеїв.
– Необхідно терміново вносити зміни до відповідних законів чи достатньо власнику (державі) вилучити ці експонати з оперативного управління кримських музеїв та обґрунтувати суду, що таке “оперативне управління”?
– Суд, який розглядає питання про повернення колекцій (як і будь-який інший суд, що розглядає спір між резидентами різних країн), в ході процесу має визначитись із тим, який національний закон (яке національне законодавство) має застосовуватися до спірних відносин. На мій погляд, законодавство України в нинішньому його стані надає всі необхідні можливості для захисту прав держави на спірні колекції, з іншого боку важливим є й те, як сама наша держава ці можливості використає, та як поставиться суд до аргументів України.
– Чи можливо владнати суперечку на користь України у досудовому порядку?
– Будь-який судовий спір за наявності доброї волі всіх сторін до пошуку компромісу може вирішитися без допомоги служителів Феміди. Але, що стосується нашого випадку, якраз неможливість такого компромісного вирішення й призвела до судового розгляду (і тут нічого дивного або оригінального немає). Теоретично, можливість вдатися до позасудового врегулювання (через відкликання позову, через відмову від позову) існує і нині, але процесуально така можливість не залежить від дій української сторони. Крім того, вважаю, що потрібно чітко розуміти й усвідомлювати, який саме результат врегулювання спору буде “на користь України”. На мою думку, враховуючи, що у справі нині є лише однорідні позовні вимоги кількох позивачів про передачу спірних предметів кримським музеям, Україну має влаштувати повна відмова у задоволенні цих вимог. Що стосується наявності або відсутності зустрічних вимог України (наприклад, вимог про повернення спірних предметів на постійне збереження на територію України), то про заявлення таких вимог (як і про саму процесуальну можливість такого заявлення) мені невідомо.- У разі перемоги правило прецеденту може бути використаним до вилучення інших експонатів? Адже в Криму зосереджено багато унікальних об’єктів та колекцій, які складають культурну матрицю багатьох етнічних груп нашого народу: українців, татар, росіян, греків, італійців, вірмен, караїмів… Херсонес, Бахчисарай, Феодосія… Чого варта лише колекція картин І. Айвазовського. А нині й Донбас… Є повідомлення у ЗМІ про вивезення до Росії архівів братів Стругацьких… На сумління та цивілізованість окупантів покладатися не доводиться. З Кримських музеїв брутально звільняють не просто працівників, а справжніх хранителів національних скарбів. Так, з Бахчисарайським історико-культурним заповідником довелося розпрощатися Айше Умеровій, яка віддала три роки життя цьому храму культури й мистецтва. До того, у грудні минулого року була звільнена керівник заповідника Ельміра Аблялімова. І це на фоні прийняття Російською федерацією закону, який спрощує порядок включення пам’яток Криму і Севастополя до свого реєстру. Цей документ вже набув чинності. Чи допоможе процес у Амстердамі після повернення Криму та захопленої території Донбасу до складу України розшукувати вкрадені культурні цінності. У разі, якщо, звичайно, наші можновладці поставляться до нього максимально серйозно та професійно?
– З огляду на інформацію, яка є у ЗМІ, рішення суду (відповідно до відносин, що викликали спір) стосуватиметься відповіді на основне питання: віддавати чи не віддавати спірні предмети кримським музеям? У процесі розгляду справи суд визначиться з низкою інших питань (серед них: питання про право власності на спірні предмети). Але я не перебільшував би значення цього майбутнього рішення для подальшої долі інших музейних колекцій Криму та Донбасу, що опинилися нині під контролем держави-окупанта. Тут принципово важливим (і набагато важливішим за обговорюваний судовий процес) є міжнародно-правове визнання Російської Федерації окупантом, агресором, визнання анексії Криму актом агресії і подальше застосування відповідних міжнародних норм, які передбачають певні зобов’язання держави-окупанта щодо, зокрема, культурних цінностей на окупованих територіях. Що ж стосується значення нинішньої судової справи для розгляду майбутніх спорів, особисто я доклав би зусиль до того, щоб мотивувальна частина рішення містила визнання факту збройної агресії проти України і факту неправомірної окупації частини території України. Позиції України щодо предмету спору є достатньо потужними, тож важливо професійно і чітко відстояти інтереси держави і, без перебільшення, інтереси українського народу у цій судовій справі. Інтерв’ю провела Людмила Распутіна
P.S. Цей матеріал свого часу готувався за попередньою домовленістю для “поважного” друкованого видання. Але з неназваних причин текст більше місяця блукав кабінетами редакції. Протягом двох останніх тижнів я марно намагалася з’ясувати його долю. Відповідальні працівники редакції “не мали ніякої інформації” і обіцяли все з’ясувати. Врешті-решт на рівні технічних співробітників дізналася, що був такий матеріал і його відхилено. За журналістською етикою я мала б своєчасно почути: “Не влаштовує”. І навіть причин не варто було б називати. Здогадатися не важко. Адже ще до того як я вирішила доторкнутися до цієї болючої тематики, я спробувала ознайомити з публікацією “Юридичної газети” багатьох поважних людей, які виявили бажання донести тези професійної експертної оцінки до можновладців, що мають приймати управлінські рішення з цього питання. Професійні, порядні люди, давні добрі знайомі радо ставали дотичними до тієї роботи, але після перших контактів, нічого не пояснюючи, кидали невдячну справу. Тоді я вирішила разом з Владиславом Максимовим зробити новий матеріал. Дуже вже стало лячно, що Скіфське золото повторить долю низки попередніх втрат України, матеріальних і духовних. Вже настав час перейти від “особистого контролю” до “персональної відповідальності”. Тоді можливо ми ще вилюдніємо.Автор: Людмила Распутіна, журналіст, м. Київ
